Цього разу 31-го грудня у сина Людмили день народження, він запросив свою матір, як завжди, та вона не пішла, ображається на нього через цього дружину, свою невістку.
– Синові моєму 33 роки 31 грудня! Все при ньому: високий, красивий, стрункий, статний, розумний, дотепний, багатий. Дівчата були у нього – одна одної краще.
Я все чекала, коли ж він одружиться нарешті. Онуків хотіла, люблю дуже діток, просто мрію про них, адже Іван у мене один, тому діток чекала у нього.
А син одружився рік тому, взяв за дружину жінку з двома дітьми. З двома, розумієш? Хлопчаки два, 7 і 10 років їм зараз, – сумно розповідала якось мені Людмила, моя далека родичка.
– Ну. Якщо жінка хороша, вони мають щирі почуття, то і добре, хіба ні?
– Я тебе прошу! З боку, можливо, і добре, та я не думаю, що хоч якась мати хотіла б бути на моєму місці.
– Та ну, Людмило, ти ж розумна людина, освічена. Не звертайте уваги на те, що люди там говорять за спиною. Думай лише про одне – аби твоєму синові і тобі було добре.
– Не знаю. Я сина свого не впізнаю. Він цих дітей тепер мало не на руках носить. Подарунками їх засипав просто, такий веселий, сам, як дитина зробився. Ролики, велосипеди, гаджети купує новенькі для хлопчиків цих, наче вони рідні його діти, а він тато їх.
Старшому хлопчикові, он гітару купив дорогу нещодавно, оплатив заняття – хлопчик мріяв про це давно, але у матері раніше грошей не було. Другого на футбол записали, теж недешевий спорт, одне тільки спорядження скільки коштує. Займається з ними сам, в школу возить вранці щодня. Влітку літали на море і в Туреччину.
“Я, – каже, – маю показати синам світ, адже вони без мене ніколи не бачили цього!” Ну як так взагалі можна говорити? Невістку з роботи забрав, щоб вона вдома сиділа, сказав – нічого, мовляв, за копійки дружині моїй працювати, займайся дітьми нашими вдома. Своїми, між іншим, дітьми. Батько яких на них ні копійки не дав, за весь час навіть не цікавився ними.
– Гаразд. Людмило! Радій за свого єдиного сина. Щасливі вони разом, і те дуже добре. Це ж краще, ніж жити чоловікові одному. Ви ж, здається, онуків хотіли? Ну ось вам внуки, дітки все ж є. Напевно зараз і спільна дитинка буде у них! Будете няньчити!
– А от і не “добре”! Галина ця, невістка моя, відразу ще тоді мені і синові сказала, що народжувати більше вона не планує. Бо те їй пройшло дуже непросто. Більше це планувати не хоче. Так що онуків мені не бачити своїх рідних. А ці діти чужі все одно мені, як не крути.
Мене ніхто не зрозуміє, поки не буде на моєму місці. Ніякі вони мені не внуки. Син мені теж каже – мовляв, це ж чудово, мамо, поглянь, як добре, готові діти вже, не потрібно ні горщиків, ні пелюшок, ні безсонних ночей.
А я йому кажу – нерозумний ти, сину, нічого не розумієш зараз. Он у сусідів теж готові діти, підрощені вже, і що мені з того? Мені рідні внуки потрібні. Свої рідні, твої рідні діти.
Тепер Людмила вважає, що все втрачено, ні син, ні вона щасливі не будуть. Ось так ростила сина для хорошого майбутнього, а тепер сама залишиться на старості років.
А ви що скажете? Вірно каже родичка моя?
Фото ілюстративне.
