Поки мій чоловік Андрій їздив на будову в Німеччину я дуже добре облаштовувала побут у хаті його батьків, адже після весілля ми жили у моїх свекрів.

Сказати прямо, я відразу була не в захваті від цієї ідеї, щиро кажучи, але Андрій казав, що не має сенсу десь шукати дах над головою і вкладати в нього великі гроші, коли в нього є свій будинок в селі, де ми можемо спокійно жити разом.

Батьки мого чоловіка спочатку сприймали мене досить таки добре, хоче мали й доньку свою Мар’яну, але вона рідко з’являлася у нас на порозі, і ніколи нічому не заважала, а постійно мені говорила, що на житло ніколи претендувати не буде, бо в них з чоловіком є велика простора квартира в місті, нащо їй хата стара в селі, де навіть звичайних зручностей немає, та й батьки ще там живуть, а вона завжди хотіла жити окремо, мати своє власне житло, щоб їй не заважав в ньому ніхто.

Андрій пересилав щомісяця непогані гроші, я наймала в селі чоловіків, щоб поставити новий паркан, почистити криницю, а ще ми побудували великий сарай та літню кухню.

За два роки, які чоловік працював за кордоном на заробітках, хата його батьків стала, як гарна писанка, такого обійстя навіть у найкращих сільських господарів немає, що вже там казати. Я старалася, як могла, і дякуючи чоловікові, наше обійстя стало одним з найкращих у селі, на нього усі люди заглядалися, навіть заздрили нам.

Коли я народила синочка, Андрій вирішив залишитися в Україні і більше а заробітки не їхати, знайшов роботу вдома, тим паче, що грошей ми трохи й собі відклали ще на майбутнє життя, тому могли відпочити усі разом, а далі чоловік збирався шукати роботу в Україні.

Все йшло у нас добре, але одного дня ідилія наша закінчилася. Сестра чоловіка Мар’яна розлучилася зі своїм чоловіком та повернулася зі своїм сином з міста додому в село, стала жити з нами в хаті.

Нам прийшлося звільнити дитячу кімнату, в якій ми зробили ремонт, бо хатина невеличка, всього 3 кімнати: в одній батьки живуть, у другій ми з чоловіком, а у третій поселилася Мар’яна з дитиною.

І тоді все й почалося. Батьки чоловіка лише доньку й шкодували, всю пенсію їй віддавали, лише її дитину гляділи. І, що саме образливо для мене, постійно стали мені в усьому докоряти, все, що не роблю все не так. Хоча до цього ніколи раніше такого не було, адже я все робила, як найкраще, старалася, як могла і вони так добре всі ці роки ставилися до мене.

Я вже сто разів пошкодувала, що так вчинила з грошима, не варто було вкладати гроші в чужу хату, не дивлячись, що стосунки з свекрами у мене хороші були. А найгірше для мене стало те, що свекруха стала просити Андрія, щоб і сестрі своїй частину зарплати давав, бо вона одна виховує дитину, а він брат, чоловік, має допомагати у скрутну хвилину.

Тоді я сказала чоловікові, щоб ми взяли відкладені гроші і знайшли в селі якусь хатину, пішли жити окремо від родини його. А там, як трохи дитина підросте, Андрій мій знову поїде за кордон і ми й свою хату облаштуємо.

Але чоловік категорично не згоден зі мною, він відмовляється робити так. як я прошу його, каже що в цю хату він стільки вклав грошей та праці своєї, що їхати нікуди не збирається, нехай сестра їде, якщо їй щось не подобається, хоча сам нічого їй не говорить, мовчить їм обом і вони йому нічого не кажуть, лише я все це від них вислуховую.

Я тепер не знаю, що мені робити в цій ситуації, що склалася. І тут я не відчуваю господинею себе, а чоловік міняти нічого не збирається, йому й так добре. У мене склалося таке враження, що тут недобре лише мені одній, я тут лишня в їх родині. Що порадити мені робити, як діяти зараз, адже я не хочу бути всім винна, хочу жити щасливо і радіти життю. Навіть не знаю, що мені більше шкода, себе чи грошей? Що потрібно зробити на моєму місці?

Фото ілюстративне.