– Маріє, можна я сьогодні у тебе до самого вечора посиджу, поки твій чоловік на роботі? З донечкою Людмилою тобі допоможу, та й по дому, якщо потрібно.
– А твій, що? Знову на роботу пішов, а тебе на вулицю? Заходь, звичайно, давай, давно чекаєш тут стоїш?
– З восьмої ранку стою.
– Ну ти даєш, опівдні вже! Подзвонила б хоч мені раніше, я б тебе пустила. Ну, Маринко, ти мене дивуєш. Чай будеш? Чорний, зелений? Або знову каву?
– Буду чай, будь-який. Дякую, Маріє. Ти вже мене вибач, але мені крім тебе нема до кого піти, а будити не хотіла вас. Знаю ж, що Людмила поки погано ночами спить, а вранці ви відсипається, ось і чекаю. А на вулицю Пашка мене не виганяв, він же думає, що я працюю, як він з ранку до пізнього вечора, ось і їде спокійно на роботу, замикаючи квартиру.
– А ключі чому тобі не дає?
– Я не знаю, не можу щось попитати.
В черговий раз сестра мене виручає. Зима на дворі мороз, вітер холодний, заметіль, а я щоранку йду до неї. Чекаю спочатку біля під’їзду, коли хтось вийде і відкриє двері, потім в під’їзді, чекаю поки прокинеться її маленька донечка Людмила, тоді і Марія встане. Вже тиждень я до неї ходжу кожен день, крім вихідних, а вона жінка розумна, зрозуміла, що не просто в гості, а від того, що піти мені зараз просто нікуди.
Так склалося моє життя, що я закохалася в хлопця молодого, ровесника свого. Тільки жила за містом з батьками і їздила на роботу в місто кожен день, дуже багато часу витрачалося у мене на дорогу, але зате одяг собі могла сама купити. Павло запропонував у нього залишитися, побільше часу разом провести і я залишилася у нього на вихідні. Ми на той момент вже три з половиною місяці зустрічалися і я була впевнена, що справа дійде до нашого весілля, адже у нас були хороші стосунки. Пашка серйозний хлопець, працьовитий, вітер в голові у нього не гуляє. Для свого віку він розумна людина.
Все до цього і йшло, я вже два тижні залишалася у нього на ніч, вранці їхала на роботу, а ввечері ми зустрічалися на зупинці і разом йшли до нього додому. Поки мене не скоротили. Я не розповіла Павлові, що залишилася без роботи, побоялася чогось. Подумала, що швидко знайду нову і на наступний день, коли він поїхав на роботу, я пішла шукати собі нову. Заходила в магазини, кафе, поліклініки, але ніде не були потрібні співробітники. І я поступово зовсім зневірилася.
Три дня я так по місту ходила, грілася в магазинах і йшла далі. На четвертий день втомилася і пішла до своєї сестри. Не стала розповідати їй все відразу, а то хвилюватися буде, а у неї дитинка маленька. А тепер пройшов тиждень і вона сама здогадалася, що у мене не все в порядку в житті, що якісь проблеми у мене.
– Слухай, давай зараз допоможеш мені борщ зварити, а потім подумаємо, що тобі далі робити? – заспокійливо та впевнено мовила моя сестра.
– Добре, давай овочі помию поки.
Борщ ми з сестрою з дитинства готувати вміємо, але разом варимо перший раз.
– Смачно, Марино! Молодець, мій чоловік оцінить. Спасибі, що допомогла. Я ось що придумала, давай ти у мене нянею працюватимеш? І по дому допомагати.
– Це як, Маріє, я не розумію?
– Я ж перукар, можу додому роботу брати і клієнти у мене є постійні, які постійно мені телефонують, але я їм відмовляю завжди, бо з побутом складно поєднувати і дитятко ще зовсім маленьке, а ти б мене дуже виручила. Давай я тобі буду поки 150 гривень в день платити, а далі подивимося, як підуть у нас справи.
– Добре, а приходити о котрій?
– Я свого чоловіка попрошу сьогодні, щоб ключ тобі зробив, зможеш приходити в будь-який час, тільки заходь тихенько, щоб Людочку не розбудити, проходь на кухню і пий чай, а потім ми прокинемося.
– Добре. Спасибі тобі, величезна, моя сестричко, я побіжу, поки чоловік твій не прийшов, зараз вже Павло на зупинку приїде, мене чекатиме.
– Ага, йди. До завтра.
– До завтра!
Я радісна бігла на зупинку, більше мені не доведеться мерзнути на вулиці, більше не доведеться чекати в під’їзді! 150 гривень не великі гроші, звичайно, але я ж сестрі допомагаю, це взагалі можна робити безкоштовно. Ось мій Павло вийшов з автобуса, обняв, взяв за руку і як зазвичай ми пішли до нього додому. Чому він мені ключ не зробить? А якщо я занедужаю і не піду на роботу, він закриє мене у себе вдома або залишить ключ, цікаво?
Сніг рипить під ногами, ліхтарі освітлюють двір жовтим світлом, Павло дістає ключі з кишені.
– Мене звільнили, Павле, – трохи з сумом в голосі мовила я.
– Що? Звільнили? Як? За що?
– Просто скоротили. Зайва я. Тепер у сестри своєї, Марії, буду працювати. По дому їй допомагати і з донечкою її. Вона тут на сусідній вулиці живе, не далеко ходити, через будинок від нас. Але прокидається вона близько до обіду, не раніше, а ти рано йдеш. Що робити будемо?
– А закінчувати о котрій будеш свою працю? Раніше мене?
– Так, додому можемо так само разом ходити.
– Тоді завтра ключ тобі залишу, зроби дублікат. Тут не далеко у нас кіоск маленький, там ключі роблять. Я дам тобі гроші вдома.
От і все. Що мені заважало раніше з ним поговорити, що за тривога якась в мене була? Тепер буду Марії допомагати, поки Людочка в садок не піде, а потім знайду собі роботу, вийду заміж за свого коханого Павла, народжу дитину і буде Марія до мене в гості ходити, допомагати суп варити. Добре, коли рідна сестричка живе поруч.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – tvzvezda.
