У їхньому розлученні винною я вважаю не зятя, а свою дочку, хоча на цю ситуацію можна дивитися по-різному.
Оленка наша завжди була примхливою, ми з чоловіком хвилювалися, хто її таку заміж візьме, вона часто нас не слухала і завжди все робила по-своєму.
Але у 20 років вони привела додому гарного хлопця, Івана, який нам дуже сподобався, ми навіть не вірили, що Оленці могло так пощастити!
Ми зробили їм весілля, молоді почали жити у мене.
Івана я відразу полюбила як рідного сина, добрим він був, хорошим, покладистим. І золоті руки мав, все по дому міг зробити, і терпів вибрики моєї доньки.
Ми цінували те, що нам так пощастило, тому з свого боку теж допомагали, чим могли – купили їм однокімнатну квартиру.
А якось донька прийшла до нас і повідомила, що вона розлучається з Іваном.
Новина нас дуже засмутила, але причина була більш, ніж серйозна – зять засумнівався в своєму батьківстві.
І він мав на це право, бо у Олени завжди було багато друзів чоловіків. Нікому не сподобається, коли твоя дружина спілкується з іншими чоловіками.
Через це у них було багато непорозумінь, вони лаялися, але мирилися, а потім онук народився, з світленьким волоссям, а вони обоє темненькі.
Іван пішов і зробив тест на батьківство. Тест показав, що він є батьком дитини.
Але дочка про все дізналася, дуже образилася, і не пробачила. Вона зібрала речі і поїхала з дитиною до нас.
Мені тоді треба було втрутитися, якось помирити їх, адже насправді я не мала нічого проти свого зятя, я його навіть розумію.
Та Олена поки жила у нас, такого мені про нього наспівала, що я і справді повірила у те, що він негідний її.
Після розлучення зять зібрав свої речі і з’їхав, а донька з дитиною повернулася жити в квартиру, яку ми їй придбали.
Але ще раз влаштувати особисте життя їй не вдалося, бо виявилося, що знайти доброго чоловіка і доброго батька для дитини – не так вже й просто.
А от у Івана життя склалося добре, через якийсь час він ще раз одружився, і має там дитину.
Олена забороняла бачитися йому з сином, тому після кількох спроб Іван здався і практично зник з їхнього життя.
Зараз Олена дуже шкодує про все – що тоді не змогла стримати гордість і не подумала про сім’ю.
Та ще й мене звинувачує, чому я, мовляв, її не нарозумила, адже цей момент треба було просто пережити.
Я теж так вважаю, але дочка дуже вперта, вона звикла робити тільки те, що хоче.
Хлопчик виріс, став підлітком, маму не слухає, тут би батько знадобився, але нема.
Одним словом, дуже важко. Але змінити нічого не можна.
Зять з новою сім’єю живе за кордоном. З сином не спілкується і вплинути на нього не зможе, та й не захоче вже.
Часу-то скільки пройшло. Одним словом, в цій ситуації я теж почуваюся дуже винною.
Чому я тоді не втрутилася і не помирила їх?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
