Я живу в Чернівцях, відколи вийшла заміж. Вже багато років, як я тут. А донька моя єдина, коли вийшла заміж, переїхала жити до свого чоловіка в Харків.
Коли почалася війна, Ірина з Дмитром і двома дітками перебралися жити до мене. У них наче тоді було спокійно, та я хвилювалася за них з чоловіком і таки вмовили приїхати до нас.
Звісно, що Ірина і Дмитро залишилися без роботи, ми з чоловіком на пенсії, тому стали забезпечувати і дітей і онуків. Дмитро спочатку шукав якийсь підробіток, а потім все менше приділяв увагу пошукам, казав, що роботи за його спеціальністю немає, буде розсилати резюме.
Ірина теж роботи не шукає, каже що засмучена усіма цими подіями, швидше хоче повернутися додому.
Наші заощадження з чоловіком скінчилися, та й пенсія невелика, жити стали скромніше. Ціни ростуть, комунальні теж платимо лише ми. Я влаштувалася в сусідній магазин прибиральницею, та платять там небагато 100 гривень, працюю я там пару годин в день. Хіба це гроші в наш час, та хоч щось, вже трохи легше.
А нещодавно Ірина мені сказала, що хоче повертатися додому, чоловік піде на свою роботу і жити вони краще будуть, адже тут нічого не можуть знайти. Та я не хочу, хвилююся за них. Там неспокій, як вони там будуть.
Я розумію, що вони хочуть повернутися через гроші, тому вирішила, що поїду за кордон, це зараз найкращий спосіб заробити. Зараз там багато моїх родичів працюють, подруги виїхали туди. Та мій чоловік проти. Каже, що я вже напрацювалася, як для свого віку, маю вдома сидіти.
Олег каже, що люди зараз якось викручуються і в гіршій ситуації, то й наші нехай щось придумають самі. Житло ми їм дали, а на хліб нехай самі заробляють.
Я не знаю, як мені бути тепер. Розумію чоловіка, бо здоров’я вже такого, як в молодості не маю, сперечатися не хочу теж з ним, адже Олег категорично проти того, щоб я їхала кудись, навіть чути не хоче про це. І дітей шкода, не хочу, щоб вони поверталися у Харків тоді, коли люди зараз звіте лише виїжджають.
Фото ілюстративне – скріншот відео.
