Нещодавно моя дочка вийшла заміж, весілля ми поки не робили, молоді просто розписалися і стали жити в будинку, який я збудувала за заробітчанські гроші.
Лесі вже 29 років, то ж я вже давно молила Бога, щоб дав їй добру долю. Я ж практично заради неї тут і працюю. І внуків вже дуже хочу.
Мені б радіти, але щось не виходить, тому що зять мені не подобається, і його мама теж, але дочка мене не послухала, вийшла заміж, і тепер зробила нас з Ярославою свахами.
Я зараз в Італії на заробітках, і поїхала я туди ще 15 років тому якраз через те, що зачепили мене дуже слова цієї Ярослави.
Єдину доньку залишила ще підлітком на свою маму, бо жили дуже бідно, а далі продовжувати так вже й сил не було.
Останньою краплею стало те, що нас запросили до сусідів на весілля.
І там я випадково почула, як Ярослава, найбільша пліткарка в селі, голосно обговорювала те, як я прийшла вдягнена.
Так, сукня на мені була не нова, але ж хіба це головне.
Я вважала, що важливо прийти і уважити людей, розділити з ними їхню радість. А гроші на одяг витрачають ті, у кого вони є.
Ми з чоловіком жили дуже бідно, працювала я одна, а чоловіка якраз звільнили, бо він полюбляв оковиту.
Ярослава зібрала в коло кілька таких же цікавих жіночок, як вона сама, і обговорювала спочатку мою стару сукню, потім почала обговорювати мого чоловіка, а далі взялася і до моєї хати.
Вона при всіх говорила, що ми з чоловіком – ніякі господарі, бо моя хата найгірша в усьому селі, мовляв, скоро розвалиться, а ми собі нічого не думаємо.
Я дуже через цю ситуацію засмутилася, але що я могла тоді сказати в своє оправдання?
З того весілля я пішла з твердим наміром, що треба щось змінювати в житті.
Зранку встала і сказала чоловікові, що хочу з ним розлучитися.
А потім подзвонила своїй подрузі в Італію і почала просити, щоб та мені знайшла роботу.
Через два місяці я вже була в Римі. Спочатку було дуже важко, але потім втягнулася.
Мама мені допомагала і доньку ростити, і хату відбудовувати.
Не знаю чому, але ті в’їдливі слова Ярослави мені дуже запам’яталися.
Я зробила все можливе, і тепер у мене найкращий будинок не лише на моїй вулиці, а й в усьому селі.
Всі гроші я справно відправляла додому, а мама вже займалася будівництвом і ремонтними роботами.
Коли донька підросла, то вже взяла управління в свої руки.
Втрьох ми непогано справлялися, але я не переставала мріяти, коли ж моя донька вийде заміж за достойного чоловіка і в хату прийде зять.
Тому новина про заміжжя доньки спочатку мене дуже потішила, поки я не зрозуміла, хто буде моїм зятем.
Донька мене ошелешила, що сватається до неї син Ярослави, тієї самої, яка так негарно говорила тоді на весіллі про мене і мою родину.
Звичайно, що це мені дуже не сподобалося, але ж що я могла зробити.
Сама собі подумала, що може Ярослава і не найкраща людина, але її син може бути зовсім іншим. І зрештою, діти не мають відповідати за своїх батьків.
Коли я приїхала і ми зустрілися, я зрозуміла, що в поведінці Ярослави нічого не змінилося, вона залишилася зверхньою і корисливою.
Зять живе у мене, на всьому готовому, а сваха каже, що цього мало, треба ще машину купити молодим, її син хоче BMW.
Ярослава переконана, що якщо я приїхала з Італії, то за все маю платити я.
А вона нам і так багато дає – свого єдиного сина. І якби не він, сиділа б моя Леся і далі в дівках.
І що виходить, я стільки років працювала без сну і відпочинку, щоб забезпечити синові Ярослави сите майбутнє?
Донька каже, скільки треба грошей, я – висилаю. Леся щаслива, а я щось її радості не розділяю.
Не бачу я майбутнього з таким чоловіком, адже йому 30 років, а він навіть роботи постійної не має, як він збирається сім’ю забезпечувати?
Але донька закохана і не хоче бачити очевидних речей.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
