Стефанія поїхала в Італію рівно дванадцять років тому. Їй тоді було сорок два — не дівчина, якій подорожі здаються пригодою, а жінка, якій життя вже добряче пооббивало крила. Вона не тікала від чогось, вона бігла за єдиною можливістю врятувати майбутнє своєї доньки. Перед тим вона поспіхом видала заміж свою дев’ятнадцятирічну доньку Марічку за сусідського хлопця — Івана.
Весілля було тихе, без зайвого галасу. Стефанія відчувала поспіх, наче стіни хати, що сипалися, дихали їй у потилицю. Їй потрібно було негайно забезпечити Марічці надійну опору, перш ніж самій кинутися у вир заробітчанства.
Іван їй завжди подобався. Вона знала його ще змалку, він бігав босий під парканом, збирав вишні з їхнього саду і з малих літ допомагав батькові у господарстві. Хлопець був роботящий, надійний. Так, трохи різкий, впертий, буває — невдоволений усім світом, наче носить у собі якусь приховану образу. Але Стефанія тоді думала:
«Та це життя виправить. Головне — що руки золоті має і дочку мою любить. А решта прийде. Хай тільки господарство стане на ноги».
Насправді, Марічка, її сором’язлива і мрійлива донька, була ще зовсім дитиною, і Стефанії було боляче відривати її від себе так рано. Але вибору не було: чоловік давно покинув їх, а жіночі руки не могли утримати старий дім, який потребував капітального ремонту. Іван був єдиною надією на чоловіче плече і міцні руки.
Коли вона зібралася в Італію, то тихо, сам-на-сам, сказала зятеві, вкладаючи йому в руку тонку пачку гривень, що залишилися від продажу єдиних золотих сережок:
— Дивися, Іване, я вам гроші слатиму. Але ти на них дивись, як на спільне. Це на хату, на дах, на газ. Я поїду, бо треба. Бо Марічка молода, а хата сиплеться. Ти газдуй. Я вірю в тебе. Не дай нашому роду пропасти.
Іван лише важко зітхнув, його погляд був похмурий, але рішучий. Він стиснув її руку своєю, мозолястою:
— Все буде, мамо. Я вас не підведу. Я зроблю цю хату кращою, ніж була.
І не підвів — господарем він був неабияким. Він справді робив усе своїми руками: штукатурив стіни, міняв дах, тягав цеглу, копав яму під погріб, зводив нову терасу, від якої хата виглядала, як панський маєток. Майстрів він не кликав — казав, що сам зробить краще. І економив кожну копійку, доводячи, що він не просто чоловік, а справжній господар. Коли Стефанія дзвонила й питала, чи не потрібна допомога, Іван з гордістю відповідав: «Сам. Зробимо самі».
А Стефанія в Італії рвалася, як та нитка: старих людей доглядала, ночами не спала, працювала без вихідних, щоб встигнути відправити черговий «переказ на хату». Її руки боліли від постійного прибирання та прання, ноги пухли від безкінечного стояння. Вона заощаджувала на всьому — їла найдешевший хліб, носила чужий одяг, відмовлялася від лікування. Але коли вона бачила на відео, які їй надсилала Марічка, як росте хата — як піднімаються стіни, як кладеться нова плитка, як сяє новий дах — її серце заспокоювалося:
«Не даремно, не даремно я тут. Моя Марічка буде жити, як людина. Вона матиме дім, а не руїну».
Дванадцять років минули, як один довгий, виснажливий день, наповнений запахом чужої їжі та італійської мови, яку вона так і не вивчила досконало. Дванадцять років мрій про рідний поріг.
І ось — перед самим Різдвом вона приїхала додому. Вона вийшла з рейсового автобуса, і зимове повітря, чисте й морозне, здалося їй цілющим. Вона вдихнула його на повні груди, посміхнулася — вдома.
Хата була гарна. Велика. Добротна. Вона стояла на пагорбі, ніби фортеця, вкрита снігом. Вона була втіленням її праці, її болю і її надій. Усередині пахло свіжим ремонтом і чимось рідним, давно забутим.
Але для неї… місця там було небагато.
Марічка з Іваном зустріли її радісно, але якось відчужено, ніби вона була не матір’ю, а почесною гостею, яка ненадовго завітала. Вони віддали її в кімнатку-гардеробну, розташовану біля входу — тісну, без вікна, з полицями, на яких ще стояли якісь коробки. «Для мами годиться, тут затишно, і нікому не заважаєш», — сказала Марічка, злегка відводячи погляд.
Стефанія не скаржилась. Вона лише дякувала Богові, що більше не треба прокидатися від чужих кроків, що вона може говорити рідною мовою, і що хата стоїть міцно. Вона просто раділа, що вдома.
Та на третій день ввечері, коли Марічка пішла до подруги, зять підійшов до неї, яка поралася на кухні, розбираючи привезені подарунки:
— Мамо, треба поговорити. Сідайте.
Стефанія відчула, як щось холодне лягло їй на серце, як передвісник біди. Вона поставила італійську каву на стіл.
— Кажи, Іване.
Він сів навпроти, наче не вдома, а на зборах сільради, твердо й прямо:
— Пора переписати хату на мене й Марічку. Бо виходить так, що я тут живу як наймит. Я все робив, а хата не моя.
Він говорив спокійно, але в його словах звучав дзвін, і Стефанія зрозуміла, що ця розмова не перша в його думках.
Стефанія спокійно піджала губи, намагаючись не показувати, як сильно її стискає біль.
— Іване, та я ж на цю хату заробляла. Кожна цеглина — мої руки. Які там майстри? Я з Італії гроші слала…
— Та гроші — так. Але ви подивіться, скільки ви зекономили! — підвищив голос Іван, його обличчя почало червоніти. Він швидко заговорив, ніби виправдовувався. — Майстрам нічого не дали. Все я робив сам. Я тут ночував і днював, щоб ця хата стояла! А ви? Ви прислали гроші. А хто тягав цеглу? Хто штукатурив? То мамо, по справедливості половина хати має бути моя. Я своє здоров’я тут лишив.
Вона підвела очі, повні болю й нерозуміння.
— То ти хочеш, щоб я переписала дім, у якому навіть кімнати для мене нема? Ти віддав мені комірчину біля входу.
— То вже не моя вина, — буркнув він, відводячи погляд. — Ми сім’я, у нас діти скоро будуть, нам потрібен простір. Але я хочу, щоб усе було на нас. Щоб я почувався господарем, а не тимчасовим робітником.
Після тієї розмови Іван перестав до неї говорити. Ходив надутий, грюкав дверцятами шафи, демонстративно мовчав, ніби Стефанія стала причиною всіх його нещасть. Він вимагав визнання своїх заслуг, забувши про її жертву.
Наступного дня Марічка теж підійшла до мами. Вона була вже не та наївна дівчинка, яку Стефанія залишила. Це була молода, рішуча жінка, з очима, в яких читалася вимогливість.
— Мамо, він правий. Ми теж хочемо мати своє. У нас он двоє дітей вже, а юридично ми тут ніхто. Ми ж сім’я. А ти… ти все одно хочеш назад в Італію, я знаю. Ти там звикла. То навіщо тобі той дім?
Стефанія стояла мовчки, відчуваючи, як у неї підкошуються ноги.
Своє рідне дитя, її Марічка — та сама, яку вона обнімала ночами, коли чоловік покинув; та, заради якої вона їла черствий хліб у чужій країні; та, яка була її єдиним змістом життя — стояла перед нею і просила віддати дім. Не дочекатися, не попросити, а вимагати віддати, тому що вона «там звикла».
Їй було так боляче, що навіть плакати не могла. Вона відчула, як тріскає щось у її душі. Не через гроші, а через знецінення. Знецінення її дванадцяти років.
Увечері Стефанія сиділа у своїй маленькій комірчині — та, що мала бути гардеробною, а стала її «маминою кімнатою». Тут не було навіть місця, щоб розкласти валізу. Вона дивилась на стареньку валізу, на сіру стіну, на якій не було навіть цвяха, щоб повісити рушник.
І думала. Гіркі, як полин, думки.
«За що я так надривалася? Для кого? Чому я маю віддати те, що будувала, як могла, відриваючи від себе останнє? І чому моє рідне дитя каже, що я зайва, що мені тут нічого не належить?»
За всі роки в Італії вона мріяла тільки про одне — повернутися додому й мати свій куток, свою кімнату, свою чашку, свій ранок, де вона буде господинею. А тепер їй натякають, що вона зайва у власному домі, що її жертва — це лише грошовий внесок, а не право на життя.
Вона сиділа так довго, доки не почула, як десь у дворі засвистів мороз і зашелестів вітер, пробираючись крізь щілини у віконній рамі. З глибини душі, звідки вже майже не було сили, піднімалася думка — тверда, як криця, викувана болем:
«Я маю право на своє. Я за це заплатила життям. Я не буду жебрачкою у власній хаті».
Вранці вона, вперше за ці дні, прокинулася не з почуттям провини, а з гідністю. Вона вмилася холодною водою і вийшла до Марічки, яка снідала з дітьми.
— Дитино, послухай мене, — її голос був тихий, але міцний. — Хата буде твоя. І Іванова. Ви в ній живете, ви її ростили. Але не зараз. Не тоді, коли мене просять так, як чужу, як ніби я тут не маю права сидіти. Я хочу жити тут, поки можу. Хочу мати свою кімнату. Свій спокій. Своє місце. А тоді — все залишу тобі. Це моя спадщина.
Марічка лише злилася, вона стукнула ложкою об стіл.
— То Іван образився. Він каже, що так не буде. Він хоче гарантій!
Стефанія тихо відповіла, дивлячись доньці прямо у вічі:
— То його право — ображатися. Він молодець, він господар. Але моє право — мати дім, за який я життя поклала. І моя кімната — це не гардеробна.
І цього разу вона не здригнулася. Вона дивилася на Марічку не як мати, а як на дорослу жінку, яка має зрозуміти ціну своєї вимоги. Вона нарешті навчилася ставити межі.
Мудро. Спокійно. Без поспіху.
Не переписувати хату зараз.
Не тому, що шкода грошей чи стін.
А тому, що її дім — це її праця, її роки, її здоров’я і сльози. Це її свобода.
І якщо рідна дочка й зять не можуть подарувати їй навіть кімнати й поваги, не можуть прийняти її як повноправного члена сім’ї після стількох років жертви, — то навіщо позбавляти себе останнього, що в неї є?
Нехай Стефанія живе у своїй хаті, як у своєму домі.
Нехай Марічка й Іван проявлять повагу, перш ніж вимагати прав.
Нехай Стефанія сама вирішує, коли і як писати заповіт — тоді, коли вважатиме за потрібне.
Бо мама — це не про користь.
Мама — це про любов і повагу, а повага має бути взаємною. І вона вперше за дванадцять років обрала себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
