В свої 57 років я почувалася дуже самотньою, чоловіка не стало чотири роки тому, а моя єдина донька Тетяна як вийшла заміж, так відразу з чоловіком переїхала жити в місто.
В моєму будинку мені було дуже сумно, і коли Тетяна запропонувала мені переїхати до них, я відразу погодилася.
Тетяна з Олегом були одружені вже 12 років. У них двоє дітей. Зараз донька сидить в декреті з молодшою дитиною.
Живуть вони досі в орендованій квартирі, тому що власним житлом вони ще так і не обзавелися.
Поки Тетяна працювала, їм було легше оплачувати житло, забезпечувати себе і дитину всіма необхідними речами. Але коли Тетяна пішла в декрет і народила другу дочку, настали важкі часи, зарплати Олега було недостатньо, щоб оплачувати квартиру і утримувати сім’ю.
Доньці потрібно було повертатися на роботу, тому вона мене до себе і покликала, щоб я сиділа з молодшим онуком.
Відмовити доньці я не могла, сама звільнилася з роботи і переїхала до них.
Вже на місці ми вирішили, що з малюком краще все ж залишитися Тетяні, а натомість на роботу вийду я.
На щастя, в невеликий магазинчик одягу, який розташований поруч з будинком доньки, був потрібний продавець, і я влаштувалася туди на роботу.
На роботі розрахунок проводився щодня, кожен день я поверталася додому з повною сумкою продуктів, та й до того ж збирала потрібну суму для оплати знімної квартири.
Олег був дуже задоволений таким станом речей і вирішив, що потрібно діяти по максимуму. Зять раптом захотів мати машину, але грошей у них не було.
Донька стала просити мене, щоб я продала свій будинок в селі, цих грошей мало б вистачити на машину.
Я відмовилася, бо вважала це безумством.
Після цього зять став зовсім по-іншому ставитися до мене, «не так пройшла», «не так подивилася», «не те сказала». Тетяна спочатку відмовчувалася, а потім стала підтримувати свого чоловіка.
Якось я повернулася з роботи і почула розмову зятя з дочкою. «Що вона знову прийшла? Я ж казав тобі, я не хочу, щоб вона з нами більше жила».
На що дочка боязко відповіла: «Мама допомагає нам з дітьми і взагалі вона продукти додому купує».
Всю ніч я проплакала, а на наступний день сказала дочці: «Я, напевно, додому поїду».
Дочка відповіла: «Так, так буде краще для всіх».
Ось так я приїхала допомогти дочці, а отримала невдячність з боку найрідніших людей.
Тішить лише одне, що я не погодилася продати свій будинок, бо в такому випадку я і зовсім могла залишитися без нічого.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
