«Ти хоч розвієшся, Оксано, світ побачиш. Не сподобається — купиш квиток і через два дні будеш вдома», — казала мені сестра по телефону. Її голос звучав десь здалеку, ніби з іншої планети, де ще існували радість і цікавість до життя.
Знаєте, більшість жінок їдуть до Італії, бо вдома діти голодні, кредити душать або стріхи течуть. У мене ж усе було інакше. Ми з моїм Степаном жили добре. Знаєте, як то кажуть — «повна чаша». Свій добротний будинок, великий город, господарство, обоє мали роботу. Ми не розкошували, золотих унітазів не мали, але й копійки до зарплати ніколи не рахували. Була стабільність і, головне, був спокій.
А потім за один день усе посипалося. Серце. Степан просто сів на лавку під вишнею і більше не встав. Двадцять сім років ми прожили душа в душу. Знаєте, як це буває? Коли розумієш людину за поглядом, коли знаєш, як він зітхне чи як чай перемішує. І раптом — порожнеча. Така чорна, глибока діра посеред життя.
Мені тоді було сорок дев’ять. Молодша за молодих, але старша за щасливих. Я просто не розуміла, як тепер дихати в тих чотирьох стінах. Кожна річ про нього нагадувала: ось тут він поличку прибив, тут ми разом шпалери вибирали, а на цьому ганку він вечорами курив і дивився на зорі. Хата стала для мене не фортецею, а великим болючим спогадом.
Наша донька, Світлана, на той час уже була заміжня. Зять мій, Сашко, хлопець наче й непоганий, але з характером — гонор вищий за дах. Він принципово не хотів іти в нашу хату «в прийми». Казав: «Я маю бути господарем, а не гостем у тещі». Світлана його слухала, бо кохала без тями. Тож і пішла жити до його батьків, у тісну двокімнатну квартиру, де свекруха кожну каструлю перевіряла.
Зрештою, я послухала сестру і поїхала. Спочатку думала — просто в гості, на місяць-два, щоб серце трохи відійшло. Але в Італії робота знайшлася швидко. Потрапила в хорошу родину, доглядала за старенькою синьйорою. Люди виявилися порядні, платили вчасно, і я вирішила: залишуся. Робота відволікала від сумних думок, а гроші… ну, зайвими вони ніколи не бували. Думала, назбираю на старість, щоб ні в кого на шиї не сидіти.
Та щойно Світлана дізналася, що я планую затриматися там на кілька років, вона відразу завела розмову. Пригадую той дзвінок у Скайпі. — Мам, — каже вона, а очі сяють, — хата ж пустуватиме. Сур’янітиме без людей, заросте бур’янами. Може, ми з Сашком переїдемо? Будемо за порядком дивитися, город посадимо.
Я аж зраділа спочатку. Хата справді любить, щоб у ній жили, щоб піч топилася, щоб діти сміялися. — Та я тільки «за», доню, — відповідаю. — Але як же твій Сашко? Він же казав, що в чужу хату ні ногою.
Світлана трохи помовчала, поправила волосся і так обережно, ніби по тонкому льоду йде, каже: — Ну, ми про це й думали. Ти ж тепер в Італії надовго. Зроби на мене дарчу, мамо. Сашко каже, що тільки так він відчує, що це його дім. Він хоче там усе переробити, ремонт почати, сад оновити. Йому треба знати, що він у себе вдома, а не в приймах.
Мені тоді наче холодної води за комір налили. Образа кольнула під саме серце так гостро, що аж дихати стало важко. Ну куди я ту хату заберу? Одна дитина в мене, єдина спадкоємиця. Звісно, все одно їй лишиться після моєї смерті. Але оця поспішність… оця вимога паперів прямо зараз…
Я довго не могла заснути тієї ночі. Думала: «Хочеш бути господарем — то заробляй, будуй, добивайся. А тут виходить: дай документи, і тоді я цвяха заб’ю». Степан ту хату кожним мозолем будував, кожну цеглинку сам перемацав. А тепер зятю треба «папірець», щоб він сокиру в руки взяв.
Але материнське серце — воно ж слабке. Світланка так просила, казала, як їм важко у свекрів, як вони мріють про простір. Проковтнула я ту образу, нічого не сказала. Поїхала у відпустку і переписала будинок на доньку.
Але тоді ж, у кабінеті нотаріуса, я дала собі слово: ті гроші, що я заробляю в Італії, я більше не буду надсилати їм «на господарство». Буду відкладати кожен цент на окремий рахунок. Відчувала якимось сьомим чуттям, що з таким «господарем» під одним дахом я довго не витримаю.
Минуло чотири роки. Чотири роки важкої праці, чужої мови і туги за домом. Коли я нарешті повернулася, в кишені була сума, якої якраз вистачало на хорошу двокімнатну квартиру в нашому обласному центрі. Я вже все собі розпланувала: куплю житло, зроблю скромний ремонт, знайду роботу в магазині чи аптеці і буду жити собі на спокої. Буду їздити до дітей у гості, панькатися з онуком, але ввечері повертатимуся до себе.
Але коли я приїхала до рідної хати, то ледь її впізнала. Сашко справді розгорнув «діяльність». Старий паркан, який ще Степан ставив, знесли — тепер там висока залізна огорожа. Вишні в саду вирубали, бо «заважали». У хаті все переінакшено на сучасний лад.
Світлана зустріла мене радісно. Але Сашко… Він привітався крізь зуби і весь вечір ходив по подвір’ю з таким виглядом, ніби я — далека родичка, яка заїхала на обід і затрималася занадто довго. Він не питав, як я там жила, чи не болять у мене ноги від постійного стояння. Він тільки заглядав у мої валізи.
Коли за вечерею зайшла мова про гроші, я чесно сказала, що планую купувати квартиру. Світлана аж засіяла, але не так, як я очікувала. — Мамо, ну навіщо тобі та квартира? — сплеснула вона руками. — Це ж кошти на вітер! Навіщо платити за комунальні, жити в бетоні, коли в нас тут така природа? Давай краще в нашій хаті капітальний ремонт добудуємо. Ми ж хотіли другий поверх підняти, зробити там велику терасу. Буде справжній палац! Заживемо всі разом, великою родиною. Ти будеш з малим допомагати, ми за тобою доглядатимемо.
Сашко теж підключився: — Так, Оксано Дмитрівно. Гроші мають працювати. А квартира — це пасив. Вкладете в будинок — і це буде ваш внесок у майбутнє онука.
Я дивилася на них і бачила не турботу про мій комфорт, а просто бажання добудувати «палац» за мій рахунок. Сашко вже називав хату «нашою», а мені пропонували роль безкоштовної няньки з правом проживання в кутку.
Зараз я стою на роздоріжжі, і серце моє рветься на шматки. З одного боку — рідна дитина. Хочеться допомогти, хочеться, щоб у неї було все найкраще. Хочеться бути поруч, бачити, як росте онук.
А з іншого боку — я бачу Сашка. Він уже зараз почувається королем. Коли я вчора хотіла переставити вазон на підвіконні, він зауважив: «Ми тут так поставили, не треба нічого міняти». У моїй власній хаті, де я прожила майже тридцять років! Точніше, в хаті, яка колись була моєю.
Я розумію: якщо я вкладу ці важко зароблені гроші в добудову другого поверху, я залишуся без нічого. Гроші підуть у стіни, які мені не належать. І якщо завтра Сашкові щось не сподобається — а йому обов’язково щось не сподобається, — він просто вкаже мені на двері. І куди я піду в свої п’ятдесят з гаком? На вокзал?
Я боюся купити собі квиток у власне пекло за власні ж гроші. Бо спільне життя з зятем, який не має ні поваги, ні совісті — це і є пекло. Він хоче бути господарем, але за чужий рахунок.
Мені кажуть: «Ну як ти можеш так про рідну доньку думати? Вона ж тебе любить». Любить, я не спорю. Але вона занадто сильно любить Сашка і в усьому йому підігрує. Вона не захистить мене, якщо він почне мене виживати. Вона вибере сім’ю, і я її за це навіть не зможу звинуватити.
Знаєте, я довго мовчала. Навіть пробувала домовитися. Питала Світлану: — А що, як ми не уживемося? Що тоді? Вона тільки сміялася: — Ой, мамо, ну що ти таке вигадуєш? Ми ж рідні люди!
Але я вже бачила, як «рідні люди» судяться за межу, як діти виганяють батьків у літні кухні, щоб ті не заважали. І я вирішила. Нехай я буду «поганою мамою» зараз, ніж буду нещасною старою жінкою потім.
Я таки куплю ту квартиру. Невелику, але свою. Де я буду сама вирішувати, де ставити вазон і коли пити чай. Де мені ніхто не скаже, що я тут «у приймах».
Чи занадто я різко з донькою? Можливо. Можливо, варто було б ще раз спробувати пояснити. Але як пояснити сліпому колір сонця? Вона бачить «палац», а я бачу золоту клітку. Господар — це добре, це викликає повагу. Але коли в господаря ще й совість є — це рідкість. А в моїй ситуації, схоже, краще мати власний ключ від власних дверей.
Я хочу приходити до них у гості з гостинцями, балувати онука, але ввечері повертатися туди, де я — повноправна господиня. Свій берег — він на те і свій, щоб за нього триматися, коли в морі життя починається шторм. І я свій берег не віддам. Навіть заради «палацу» з терасою. Бо мир у душі коштує набагато дорожче за будь-які метри квадратні.
Чи правильний мій вибір? Можливо, я втрачу частину теплих стосунків з донькою на якийсь час. Але я збережу себе. А будинок… будинок я вже подарувала. Нехай будуть щасливі там самі, якщо зможуть побудувати своє щастя без того, щоб забрати останнє у матері.
Спеціально для Українці Сьогодні.
