Дощ сіяв дрібненький, ніби хто тряс сито над землею. Галина з невеликою валізою у руках переступала знайомий сільський поріг, той самий, звідки п’ятнадцять років тому проводжали її в Італію. Тоді вона їхала з тяжким серцем, бо залишала свою донечку Марійку, яка ще ходила в школу. Вона плакала, стискаючи в руках дитячий малюнок із написом: «Мамо, повертайся швидше».

Та роки минули. Галина віддала найкращі літа чужині: мила, прибирала, доглядала стареньких. Гроші, які заробляла, висилала додому – щоб дитині нічого не бракувало. Марійка виросла, закінчила навчання, вийшла заміж. Зять Петро здався спершу добрим, роботящим, він багато допомагав по господарству. Та скоро проявився інший його бік – ласий до грошей.

– Та скільки ж вона там заробляє! – жартома, але з прицілом, казав він дружині. – Якби не я, то ви б і хати не мали. То хай перепише хоч половину на мене, бо працювати задарма я не збираюсь.

Марійка, щоб уникнути сварок, почала натякати матері:

– Мамо, може, ти запишеш Петрикові частину хати? Він стільки сил вклав у ремонт…

Галина довго вагалася, але зрештою погодилася. «Що ж, вони молоді, хай мають. Я ж усе одно в Італії живу, мені тут місця не треба».

Але тепер, повернувшись остаточно додому, вона зрозуміла, що чужина висмоктала з неї здоров’я й сили. Єдине, що тримало її на плаву, – це відкладені 20 тисяч євро, про які ніхто не знав.

Коли Галина зайшла в свою хату, її зустріли вже не так, як мріялося. Петро клопотався в дворі, показуючи, що він тут господар.

– Ну що, мамо, ви тепер із нами. Але тут, бачите, ремонт, добудова… Для вас поки що буде ота кімната, – показав він маленьку кімнатку з вузьким ліжком, яка була швидше схожа на комірчину.

Галина стиснула губи. Своєї хати вона вже не мала, хоча колись будувала її разом із покійним чоловіком. «І це моя старість? У комірчині?»

Її подруга з міста, дізнавшись про все, порадила:

– Галю, подумай про себе. Зятю скажи, щоб тобі більшу кімнату готував, а сама поїдь у санаторій, підлікуйся. Там і побачиш, що життя ще не закінчилось.

Так Галина й зробила. Зібрала невелику валізку й поїхала в санаторій. Там, серед чистого повітря, процедур та несподіваної легкості, вона вперше за довгі роки відчула себе жінкою, а не лише заробітчанкою. Вона дозволяла собі поспати трохи довше, ніж зазвичай, а вечорами гуляти по парку, насолоджуючись кожною миттю.

Одного ранку, коли вона сиділа в холі й пила каву, до неї підійшов високий сивочолий чоловік.

– Дозвольте приєднатися? – привітно посміхнувся він.

Його звали Микола. Колишній інженер, вдівець. Він мав у собі ту теплоту й повагу, яких Галині так бракувало всі ці роки. Вони почали спілкуватися: то на прогулянках, то на танцях у санаторії, то просто сидячи на лавці під кленом.

– Знаєш, Галинко, ти заслуговуєш на щастя, – сказав він одного вечора. – Я давно нікого схожого на тебе не зустрічав.

В її серці ворухнулося щось давно забуте. Вперше за 15 років вона почула не вимогу, не нарікання, не «дай грошей», а щире слово й турботу.

Коли санаторій закінчився, Микола запропонував їй:

– Поїхали до мене. Ми можемо почати нове життя.

Галина довго мовчала. Вона згадувала всі роки тяжкої праці, всі образи від зятя, всі жертви, які робила. І зрозуміла: настав час жити для себе.

Вона приїхала додому лише за речами. У хаті, як завжди, хазяйнував Петро. Він одразу почав:

– Мамо, ну тепер ви вже остаточно з нами? А гроші привезли? Бо треба ще багато чого зробити.

Галина спокійно глянула йому в очі.

– Петре, з мене досить. Я 15 років працювала, висилала все до копійки. А коли повернулася, ви дали мені комірчину. Я нічого вам не винна.

– Як це? – здригнувся він. – Та ми ж надіялись… Ви ж розумієте, я ж стільки вклав у цю хату!

– І маєш половину, як сам хотів, – відповіла Галина твердо. – А у мене плани змінилися.

– Та куди ж ви підете? – підняла голос Марійка.

– Я виходжу заміж, – спокійно сказала мати й зібрала сумку.

У кімнаті запала тиша. Петро поблід. Він чекав, що з гаманця тещі поллються євро, але почув зовсім інше.

– Мамо, – тільки й видихнула Марійка. – Заміж?..

– Так, доню. Бо я хочу бути щасливою. Ви маєте своє життя, а я матиму своє. І не турбуйтесь – я вас не обтяжу.

Галина вийшла за ворота легкою ходою. Дощ знову дрібно сіяв, але цього разу він здавався їй зовсім іншим – наче благословляв її нове життя.

Вона знала: попереду буде важко, але вперше за довгі роки вона почувалася вільною. А ті двадцять тисяч євро лежали в банку, чекаючи на своє справжнє призначення – не на чужі забаганки, а на її власне щастя.

Галина вийшла за ворота й відчула, що вперше за довгі роки не тягне за собою тягар чужих очікувань. У руках – невелика сумка, у серці – тривога й водночас легкість. Біля зупинки на неї вже чекав Микола.

– Ну що, готова? – лагідно запитав він.

– Готова, – відповіла вона й сама здивувалася, наскільки щиро прозвучали ті слова.

Микола жив у невеликому містечку. Його дім стояв край вулиці, оточений квітучим садом. Коли Галина переступила поріг, вона побачила не багатство, а тепло: рушники на стінах, старі, але доглянуті меблі, запах свіжоспеченого хліба.

– Це тепер і твій дім, – сказав Микола. – Хочеш – змінимо щось, хочеш — залишимо так. Я давно мріяв, щоб у цій хаті знову звучав жіночий сміх.

Галина відчула, як на очі навертаються сльози. Вона звикла, що її сприймають лише як гаманець. А тут – ніхто й слова про гроші не сказав.

Перші тижні вони звикали одне до одного. Галина вставала рано, допомагала Миколі в садку, разом готували обіди, вечорами виходили на лавку й розмовляли. Микола любив розповідати про свої молоді роки, а вона слухала й дивувалася, як легко їм бути поруч.

Одного вечора він сказав:

– Галинко, я знаю, що ти втомилася від чужини й від боротьби. Але я хочу, щоб ти знала: зі мною тобі нічого не доведеться доводити. Просто будь собою.

Ті слова запали їй у душу. Приємно усвідомлювати, що тебе люблять просто так, за те, що ти є.

Тим часом у селі точилися розмови. Петро ходив сердитий, бурчав на кожного.

– Як вона могла! Ми на неї розраховували, а вона – заміж! У такому віці!

Марійка відчувала образу й водночас розгубленість. Мати, яка завжди ставила інших вище за себе, раптом зробила крок у власну сторону. Але згодом у її серці з’явилося й інше відчуття – повага. Бо, дивлячись на матір, вона зрозуміла: жінка має право бути щасливою, навіть якщо діти вже дорослі.

Галина ж розквітала. Вона витратила частину своїх заощаджень на лікування – поправила спину, підлікувала серце. А решту з Миколою вклали в мрію: маленьку теплицю біля дому.

– Я завжди хотіла садити квіти, – зізналася вона.

– То будемо садити разом, – відповів він.

Незабаром їхній двір перетворився на казку: тюльпани, троянди, айстри, чорнобривці. Люди з вулиці зупинялися, милувалися й казали:

– Оце так любов: видно, що вони обоє щасливі.

Коли минув рік, Галина вже не впізнавала себе. Її руки не були в мозолях від чужих хат, на обличчі з’явився рум’янець. Вона навчилася сміятися від душі.

Одного дня до неї приїхала Марійка. Стояла на подвір’ї, дивилася на матір і мовчала.

– Доню, заходь, – сказала Галина лагідно.

– Мамо… – очі в Марійки блищали. – Я думала, що ти нас покинула. А тепер бачу – ти просто нарешті почала жити.

Вони довго говорили, і між ними знову зав’язалася ниточка довіри. А Петро? Петро лишився при своїй половині хати, та вже ніхто його не слухав так уважно.

Через кілька років у селі говорили:

– От бачите, Галина заробляла за кордоном не для того, щоб усе віддати, а щоб і собі долю збудувати. І правильно зробила. Бо діти – дітьми, а своє життя – своє.

Галина ж, дивлячись на Миколу, що порався біля квітів, думала:

«Я стільки років жила чужими бажаннями. А тепер нарешті живу своїм. І, мабуть, уперше по-справжньому щаслива».

Коли людина довго живе лише для інших, настає час згадати і про себе. Щастя не має віку. І найсильніший приклад для дітей – це батьки, які не бояться бути вільними й щасливими.

Минуло ще кілька років. Галина з Миколою жили тихо, але їхній дім був повен світла. Квіти, які вони посадили у теплиці, розрослися так, що сусіди почали просити розсаду.

– Галинко, продай мені пару кущиків пеларгонії, такі гарні! – звернулася якось сусідка.

– Та бери, що тобі продавати, бери просто так, – сміялася Галина.

А згодом Микола запропонував:

– Знаєш, може, й варто подумати про невеличку справу? Ти любиш квіти, а люди охоче беруть. Чому б не зробити з цього наш маленький бізнес?

Так і почалося. Вони розширили теплицю, зробили зручні стелажі. Галина з ніжністю доглядала квіти, а Микола возив їх на ринок. Спершу це було кілька ящиків, потім – десятки. Люди йшли саме до них, бо знали: у Галини квіти особливі, «з душею».

Одного разу на ринку до Галини підійшла дочка. Стояла мовчки, дивилася, як мати дбайливо роздає решту й посміхається покупцям.

– Мамо, ти щаслива? – тихо спитала вона.

– Так, доню, щаслива, – відповіла Галина, і в очах її було стільки правди, що Марійка не витримала й обняла матір.

Поступово Марійка теж почала допомагати: то привезе ящики, то порахує гроші. А Петро… він спершу сміявся.

– Квіточки! Та що з того буде?

Але коли побачив, що від тієї справи не лише радість, а й прибуток, принишк.

Через кілька років у їхньому дворі виріс невеличкий садовий центр. Люди приїжджали навіть із сусідніх сіл: по розсаду, по квіти, по гарне слово. Бо з Галиною й Миколою можна було поговорити, порадитися, вони нікому не відмовили.

Галина ж відчувала: нарешті вона пускає коріння вдома, на своїй землі, а не на чужині.

Іноді ввечері вони з Миколою сідали на лавку й дивилися, як сонце сідає за сад.

– Знаєш, – казала Галина, – я колись думала, що повернуся з Італії і буду сидіти сама в тій комірчині. А тепер маю тебе, маю справу, маю доньку поруч.

– Бо ти не злякалася почати знову, – відповідав Микола. — Тільки сміливі знаходять своє щастя після бурі.

У селі вже казали:

– Он Галина, заробітчанка, яка не пропала. Не лише себе врятувала, а ще й справу людям дала.

І в душі кожна жінка, що колись мріяла про краще життя, брала з неї приклад. Бо історія Галини показувала: навіть після втрат і зрад можна знайти світло, якщо не зламатися.

Справжнє щастя приходить тоді, коли людина починає жити для себе, а не лише для інших. І навіть маленька справа, зроблена з любов’ю, може змінити не тільки життя однієї жінки, а й цілу громаду навколо.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.