Оля сиділа на кухні й дивилася на білу скатертину з вишивкою, яку принесла свекруха.

— Гарна, правда? — тоді сказала вона. — А ту твою, синтетичну, ти вже, певно, викинь, бо то не скатертина, а ганчір’я якесь, — усміхнулася, але так, що усмішка більше ображала, ніж тішила.

Оля тоді лише кивнула. Не хотіла сварок. Вона намагалася догодити: борщ варила, як казала свекруха, фіранки купувала білі, бо «з малюнками — то несерйозно», і навіть переставила меблі так, як тій зручніше. Але як би не старалася — завжди було не те.

— Олю, ну чого ти так реагуєш? — говорив Роман, коли свекруха йшла. — Мама ж добра, вона не зі зла, просто звикла, що все має бути як у неї. Потерпи, вона ж мама.

— Потерпи, потерпи… — повторювала тихо. — А скільки? Поки я перестану бути людиною?

Та вголос того не казала.

Минали місяці, свекруха навідувалася все частіше.

— Олю, а борщ чого такий світлий? Якийсь дивний, — бурчала, сьорбаючи ложкою.

— Бо я буряка не кладу багато, ми з Романом любимо такий.

— Та ти що! То не борщ, то юшка. Син у мене завжди борщ червоний любив, аж ложка стоїть.

Оля зціпила зуби.

Роман сидів поруч, мовчав. І тільки знизував плечима:

— Мамо, їжте вже, який є.

Та після того, як мама йшла, він завжди додавав:

— Але, знаєш, вона права. Ти ж можеш трохи протушкувати буряк, щоб гарніше і смачніше було.

Одного разу Оля поїхала до своїх батьків у село. Не витримала. Її мама саме на лавці горох чистила.

— Доню, ти чого така сумна? — запитала лагідно.

І тоді в Олі прорвало. Розповіла все — і про скатерки, і про штори, і про борщ, і про те, як вона вже боїться щось не так зробити.

Мама лише зітхнула, погладила її по голові:

— Та не переймайся, донечко, то всі через те проходять. Потерпи, звикне вона до тебе.

А тато, який сидів за столом і лагодив годинник, усе почув. Не сказав ні слова, тільки брови насупив.

Через тиждень він приїхав до них у місто. Без попередження.

— Та я ж так, на каву, — сказав, коли Роман відчинив двері. — Хотів побачити, як живете.

— Проходьте, тату, — Оля зраділа, — я зараз чай зроблю.

Він окинув квартиру поглядом — усе чисто, затишно, але якось холодно.

— Зять, а викрутка є? — раптом спитав.

— Навіщо?

— Та тут тумбочка трохи хитається, я підкручу.

Роман розгубився.

— Та нема, тату… я не тримаю того.

— Добре, — буркнув тато. — А молоток маєш?

— Теж нема.

— Цвях хоч один знайдеться?

— Та ні, зараз усе майстри роблять…

Тато глянув уважно, з легкою іронією:

— Майстри? А ти хто тоді? Не чоловік? Без молотка, без викрутки, без цвяха… Я ж думав, хоч коробку з інструментами маєш.

Роман почервонів.

— Та зараз інший час, тату, — почав виправдовуватися. — Я працюю, гроші заробляю, а ремонти — не моє.

— Та ні, — сказав спокійно тато, — інший час, але чоловік має бути чоловіком.

Оля аж застигла.

Роман різко встав із-за столу.

— Тату, я вас поважаю, але не треба в моїй хаті мене вчити, як жити.

— А, — посміхнувся тато, — значить, у твоїй хаті вчити не можна. А в Олиній, виходить, можна? Бо твоя мама собі це дозволяє.

Тиша зависла над кухнею, як грім. Роман сів. Тато спокійно допив чай, піднявся й сказав:

— Ну, бувайте, діти. Ви мене почули — добре. Не почули — життя саме навчить.

Після того вечора Роман ходив мовчазний.

— Чого ти розсердився? — обережно спитала Оля.

— Бо твій тато мене принизив, — буркнув він.

— Ні, — сказала вона тихо. — Він просто зробив те саме, що робить твоя мама. Тільки для того, щоб ти відчув, як це.

Роман нічого не відповів. Лише довго сидів у тиші, а потім раптом підвівся:

— Знаєш, може, він і правий. Ніхто не має права лізти між нас. Ні моя мама, ні твій тато.

Вона здивовано подивилася на нього.

— І що тепер?

— Тепер — я сам їй скажу, щоб приходила тоді, коли ми запрошуємо.

Наступного разу, коли свекруха знову прийшла з пиріжками й зауваженнями про штори, Роман спокійно сказав:

— Мамо, ми самі вирішимо, які штори нам вішати. Ви краще просто на чай приходьте, без порад.

Та здивувалася, навіть образилася, але замовкла.

І вперше за весь час Оля не відчула напруги. Вперше її борщ просто з’їли — без коментарів.

Через кілька днів Роман купив невелику валізу з інструментами.

— Ось, — сказав із усмішкою. — Щоб наступного разу тато не мав, до чого причепитися.

Оля засміялася.

— Ну от, тепер я вірю, що в нас усе буде добре.

— Буде, — обійняв він її. — Бо тепер я зрозумів: сім’я — то не мама, не поради, не чужі звички. То ми з тобою.

І коли згодом Оля розповіла своїй мамі, як усе склалося, та тільки усміхнулася:

— От бачиш, доню, усе в житті повертається. Як твоя свекруха вчила тебе, так тато твого чоловіка трохи навчив його. І добре, що не сваркою, а розумом.

Коли хтось вчить тебе, як жити, не поспішай сердитися — життя саме знайде спосіб показати кожному його місце. Бо все, що робиш іншим, рано чи пізно повертається до тебе.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.