– Оце я погостювала у доньки, такого нікому не побажаєш. Навіть думки не виникло ні у неї, ні у зятя – поступитися матері диваном! – ображено розповідає п’ятдесятилітня Анна Федорівна. – Я все, звичайно, розумію. Квартиру вони винаймають, це навіть не квартира, а студія. Ні ковдр, ні подушок зайвих немає, і одне спальне місце – на дивані.
Дочка з зятем там і спали, як королі. А мене влаштували на підлозі. Ковдру одну мені віддали, я на ній і лежала, відлежала усі боки! Згорнуту куртку – під голову, зверху махрове простирадло. І ось так я проспала весь тиждень, поки жила в гостях!
Двадцятитрирічна Ірина, дочка Анни Федорівни, півроку тому разом з молодим чоловіком переїхала в столицю з невеликого селища – він знайшов роботу в столиці з зарплатою, яка для їхнього регіону здавалася фантастичною. Подружжя зняли в оренду крихітну студію на околиці, Ірина теж влаштувалася на роботу в найближчу до будинку аптеку. За освітою вона фармацевт, тому особливих проблем з працевлаштуванням не виникло.
Дуже швидко подружжю стало зрозуміло, що в столиці без свого житла навіть на дві непогані за їхніми мірками зарплати жити непросто. Добре ще, що допомагають батьки: то грошенят підкинуть, то продуктів з села передадуть.
Останнім часом з усіх відомих причин не тільки з грошима, але і з передачами стало непросто: знайомі їздити до столиці перестали, і Анна Федорівна зібралася в поїздку сама. Побачитися, передати продукти, та й речі деякі купила дочці на літо. До того ж і свати, мати зятя, зібрала велику сумку речей для сина.
Звечора жінка зібрала малину, смородину, накопала картоплі, і вранці з великими сумками домашніх продуктів поїхала до доньки. Думала погостювати у неї тиждень чи два.
– А ти надовго їдеш? – питала Анну Федорівну подруга.
– Так на тиждень, думаю, може на два! – з захватом відповідала Анна Федорівна. – Я ж довго не бачилася з донькою. Поспілкуємося, містом погуляємо. Дочка відгули взяла на роботі!
– Зрозуміло. А де жити там будеш?
– Як де? У дочки ж! – здивувалася такому питанню Анна Федорівна. – Вже якось помістимося! Раніше он сім’ями, з дітьми і батьками, в гуртожитках і комуналках жили, і нічого… Тим більше ненадовго, на кілька ночей всього!
– Може, все-таки в готель підеш? – обережно запропонувала подруга.
– Ну ось ще! Я до дочки їжу, а не в готелі на ліжку сидіти! Та й до того ж – ти бачила ціни на столичні готелі? Так я краще доньці трохи грошенят підкину, ніж чужим людям віддам…
… Додому Анна Федорівна повернулася ображена, і довго не говорила, що не так. А потім, таки, поділилася. Молоді, виявляється, поклали її на підлозі – ніхто і не подумав поступитися матері єдиним диваном.
– Я їм ці сумки важезні везла, руки досі болять! Грошей привезла! Подарунки: одягли-взули ми їх зі сватами, посуд передали, гостинці… Все перемила їм в квартирі, холодильник заповнила, їжу готувала щодня. Зять їв та нахвалював. А спала, як песик! На підлозі! Прикро. Я вважаю, що гостю треба надати найкраще місце. Тим більше, вони молоді! Зять цілком міг поступитися своїм місцем на дивані, ми б спали там з донькою, а він – на підлозі.
– Та годі тобі! – заспокоює її подруга. – Ну ти ж сама знала, в які умови їдеш. Що доведеться тіснитися і тулитися! У підсумку, звичайно, довелося. Зять молодий, але і ти не стара ще…
– Але й не студентка! Зрештою, де повага до батьків! Де подяка?
Анна Федорівна вважає, що зять в такій ситуації не повинен був лягати на єдиний в кімнаті диван. Він був просто зобов’язаний влаштувати з комфортом маму дружини, яка приїхала до них в гості.
Фото ілюстративне – dreamstime.
