Зустрівся з колишньою 30 років потому. Я купував продукти, а вона сиділа на касі. Рита дуже сильно змінилася, її не впізнати. Вона попросила її замінити на пару хвилин і запропонувала мені піти з нею. Ми вийшли і сіли на лавку. Рита почала розповідати. Того вечора я повертався додому в сльозах
Буденний вечір. Стою на касі, касирка відбиває мій сир і відкидає чуба. Це рух мені здається знайомим. Я не став заглиблюватися, але тут помітив її бейджик. За матеріалами
— Ритка, ти чи що?
— Так. Я, а ви? Та ладно, Вітя!
Я тут же згадую літо 87 року, як ми з Ритою крокуємо по бульвару. Вона така гарна, підтягнута. Я хочу її обiйняти, але вона ніби вислизає від мене. Я щасливий, що поруч зі мною саме вона, але в той же час злuй, що вона не дає себе навіть обiйняти.
Ми мріємо про те, ким ми станемо, коли будемо дорослими. Вона посміхається над моїми планами. Тут на нашій дорозі звідки не візьмись виникає кафе! Рита хоче зайти, вона голодна. У мене в кишені один червонець. Я гордо кивнув головою на її прохання зайти поїсти. Але про себе подумав: «Господи, лише б вистачило!»
Всі клієнти в кафе дивилися на неї. Після всіх цих танців ми поїхали до мене додому. Ніч була чудова. Але через кілька місяців ми розлучилися.
Рита мені сказала, що зустріла хлопця, який допоможе їй здійснити її мрію. Вона мріяла стати співачкою. Так от, цей хлопець їй пообіцяв записати альбом, вона була така щаслива, навіть придумала назву для альбому.
Як на мене, воно було безглуздим: «Моє щастя».
Я був так ображений. У мене вила чоловіча гордість. Мене кинули через те, що я не пообіцяв їй золоті гори. Так хотілося їй помститися, закрутивши з нею короткий роман. Яким я був…
І ось тепер в супермаркеті переді мною сидить Ритка, та сама, яка мріяла стати співачкою. Вона розповніла, дуже сильно змінилася, її не впізнати.
— Ти хіба не хотіла стати співачкою? – з усмішкою запитав я.
— Коли ми молоді, ми сповнені дурних надій. А ти, бачу, втілив свою мрію в життя, став журналістом, я читаю твої статті…
Минуло 30 років! Ці роки самі Риті. Я вийшов з магазину, не забравши здачі, ці 10 гривень, які колись стали для нас доленосними.
Музику вимкнули. Тепер єдиною музикою в житті Рити був акомпанемент штрих-кодів. На наступний день я вирішив знову зайти в цей самий супермаркет, але навіщо, не знаю.
Рита, як мене побачила, зраділа. Вона попросила її замінити на пару хвилин і запропонувала мені піти з нею поговорити.
Ми вийшли і сіли на лавку. Тут Рита каже мені:
— Слухай, тоді я була молода і дурна. Якщо можеш, прости мене.
— Рита, ти розумієш, що вже пізно щось міняти?
— А я і не прошу змінювати щось. У мене сім’я, чоловік, троє дітей, он навіть онуки є вже. Мій чоловік досить порядна людина. І не було потреби в тому, щоб я тут працювала. Але чому б і ні. Онуки в дитячому садку, а я втомлююся в будинку. Ось і вирішила зайняти себе чим-небудь.
— Ритка…
— Пам’ятаєш, я тоді придумала назву для свого альбому, я б і зараз сказала, що залишу те ж саме: «Моє щастя». Адже я дійсно щасливо провела своє життя. Чоловік у мене чудовий. Ні, це не той, хто пообіцяв мені альбом, а той, хто мовчки зробив мене щасливою. Знаєш, моя старша внучка вчиться на юриста! Вона така ділова, я не була такою в її роки.
Рита встала і пішла. Дійшовши до дверей, вона повернулася і сказала:
— Знаєш, я все-таки стала співачкою! А слухач мій – моя внучка. Їй подобається, як я співаю, ти ж казав, що у мене не виходить. Але це так, до слова…
Я стояв мовчки, у моїх очах був смуток, я дивився у слід дійсно щасливій жінці.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
