Надія прибрала на кухні, вимила останню тарілку і відчула, як приємна втома огортає плечі. Надворі панував лагідний вечір, сонце повільно котилося за обрій, забарвлюючи фіранки у ніжний золотавий колір. Її чоловік, Степан, ще вранці поїхав за місто до давнього товариша — допомогти тому підлатати паркан та перекрити дах на старій веранді. Повернутися обіцяв лише завтра під вечір, адже в понеділок йому знову на зміну.

Надія вже рік як була на заслуженому відпочинку. Після десятиліть роботи в бухгалтерії вона спочатку ніяк не могла звикнути до цієї тиші, але згодом навчилася насолоджуватися нею: квітами на підвіконні, вишиванням і довгими розмовами по телефону з дочкою. Степанові ж до пенсії залишалося ще два роки, і він, попри втому, радів можливості бути корисним.

Вона прилягла на диван, розгорнувши книжку, і не помітила, як дрімота почала схиляти її голову. Раптом тишу розірвав різкий дзвінок телефону. Надія здригнулася, не відразу зорієнтувавшись у сутінках.

— Алло… — ледь чутно відповіла вона, не глянувши на екран. — Степанчику, це ти? Чи Оленка?

— Надіє? Ти що, спала? — пролунав у слухавці жіночий голос, хрипкий і незнайомий.

Надія напружилася. Голос здавався чимось далеким, наче відлуння з іншого життя.

— Хто це? — обережно запитала вона.

У відповідь почулося важке зітхання, майже стогін.

— Невже не впізнала? Скільки ж ми з тобою не бачилися… тридцять років? Це я, Світлана.

Надія завмерла. Перед очима пропливли яскраві руді кучері, зухвалий сміх і веснянки, що розсипалися по обличчю, наче золоті монетки. Світлана. Подруга дитинства, яка зникла з її горизонту так само раптово, як колись у нього увірвалася.

— Світлано?.. Звідки в тебе мій номер? — Надія відчула, як серце забилося швидше, і зовсім не від радості.

— Світ не без добрих людей. Зустріла твою маму колись на ринку, вона й дала координати. Ти зараз у місті? — голос Світлани перервався нападом сухого кашлю.

— Так, удома. Казали, ти кудись далеко поїхала, за кордон…

— Було й таке. Але зараз я тут. У лікарні, Надю. Власне, тому й дзвоню. Ти не могла б прийти? Мені дуже потрібно тобі щось сказати. Будь ласка. Нічого не принось, мені нічого не треба, просто прийди.

Надія відчула, як тривога крижаними пальцями торкнулася серця. Світлана ніколи не вміла просити. Вона завжди була гордою, навіть різкою. Якщо вона кличе отак — значить, справа серйозна.

— У якій ти лікарні? Що сталося?

— Я надішлю повідомлення. Мені важко говорити… Приходь завтра вранці. Чекатиму.

У слухавці почулися короткі гудки. За хвилину прийшло повідомлення з адресою обласного онкологічного центру. Надія безсило опустилася на стілець. «Боже мій, невже все настільки погано?» — промайнуло в голові.

Попри те, що Світлана просила нічого не приносити, Надія не могла піти з порожніми руками. Вона дістала з морозилки домашню курку, яку Степан привіз від родичів із села. Домашній бульйон — це не просто їжа, це символ турботи, тепла і життя. Поки м’ясо розморожувалося, Надія сиділа на кухні, занурена в спогади, які вона так старанно ховала в найтемніші куточки своєї пам’яті.

Вони виросли в одному дворі, але в абсолютно різних світах. Надія була оточена любов’ю батьків, запахом свіжих пирогів і чіткими правилами: вчитися, допомагати, бути чесною. Світлана ж виховувалася бабусею, жінкою суворою і зломленою життям. Батьки Світлани рано пішли з життя через трагічну пожежу, яка, подейкували, сталася через недбалість і шкідливі звички.

Світлана була дитиною вулиці. Вона часто сиділа в Надії вечорами, допомагаючи з уроками або просто гріючись біля теплої печі. Її мати була неймовірною красунею, і Світлана успадкувала цей вогняний дар. Вона росла, як дика квітка серед асфальту: яскрава, колюча і спрагла до любові, якої не отримувала вдома.

Після школи їхні шляхи розійшлися. Надія вступила до технікуму, згодом зустріла Степана — простого, надійного хлопця з добрими очима. Вони одружилися, і невдовзі у них народилася Оленка. Це були щасливі, але виснажливі роки. Степан працював на будівництві, Надія крутилася як білка в колесі: пелюшки, черги, безсонні ночі.

Саме тоді Світлана знову з’явилася в її житті. Вона була в зеніті своєї вроди. Одягнена за останньою модою, з дорогими прикрасами, вона здавалася прибульцем з іншої планети.

— Ой, Надю, ну й вигляд у тебе, — сміялася вона, заходячи в їхню тісну квартиру. — Завжди знала, що побут вбиває жінку. Я ні за що не погоджуся на таке життя.

Світлана розповідала про своїх заможних залицяльників, про життя в достатку, яке їй забезпечували чоловіки. Вона не приховувала, що не шукає любові, а шукає вигоди. Надія слухала її з сумішшю подиву та легкої заздрості до її свободи, хоча й розуміла, що за цим блиском ховається глибока самотність.

Степан ставився до Світлани насторожено. — Не подобається мені твоя подруга, Надю, — казав він вечорами. — Якась вона… неспокійна. Очі в неї недобрі, наче вона весь час щось вираховує.

Але Надія захищала її:

— Їй просто нема куди йти, Стьопо. У неї ж нікого не лишилося. Вона тільки виглядає такою зухвалою, а всередині — та сама бідна дівчинка з нашого двору.

Потім сталася біда. Маленька Оленка сильно захворіла. Температура не збивалася три дні, і Надію разом із дочкою терміново госпіталізували. Вона вибігла з дому в чому була, затиснувши дитину в обіймах. Весь тиждень вона провела в лікарняній палаті, молячись, щоб донька одужала.

Степан розгубився. Він не знав, як дати ладу домашнім справам. Світлана тоді дуже допомогла: приносила Надії в лікарню речі, засоби гігієни, їжу. Коли Надію з Оленкою нарешті виписали, вона була вражена: квартира сяяла чистотою, на плиті стояв гарячий обід.

— Це Степан сам усе встиг? — здивувалася вона.

— Та ні… Світлана допомагала, — відповів Степан, відводячи погляд.

Надія тоді лише зраділа. Вона була вдячна подрузі за підтримку. Проте в стосунках із чоловіком з’явився ледь помітний холодок. Степан став замкненим, часто відвертався вночі, списуючи все на втому. Згодом усе налагодилося, життя пішло своєю чергою, Світлана знову зникла, поїхавши за черговим «щастям», і та давня історія забулася. До сьогодні.

Наступного ранку Надія налила гарячий, прозорий бульйон у термос, поклала кілька шматочків домашнього хліба і поїхала до лікарні. Серце калатало в грудях, як птах у клітці. Вона довго блукала коридорами, поки не знайшла потрібну палату.

Біля вікна на вузькому ліжку лежала жінка. Надія завмерла на порозі. Вона шукала поглядом руді кучері та вогняну енергію, але побачила лише бліду тінь. Світлана дуже схудла, шкіра стала прозорою, а великі темні очі здавалися величезними на виснаженому обличчі. Хустка прикривала голову, приховуючи втрату колишньої краси.

— Надя?.. Це ти? — голос був слабким, але в ньому почулося полегшення.

Надія підійшла, присіла на край стільця. — Принесла тобі бульйону, Світланко. Домашній, ще гарячий.

— Дякую, Надійко. Але пізніше. Зараз… зараз у мене є трохи сил, щоб сказати те, заради чого я тебе покликала.

Світлана важко закашлялася, притиснувши хустинку до губ. Надія мовчки чекала, відчуваючи, як повітря в палаті стає нестерпно важким.

— Я все життя тобі заздрила, — нарешті промовила Світлана, дивлячись у стелю. — Заздрила твоїй родині, твоєму спокою, навіть твоїй втомі. У мене були гроші, були дорогі речі, але ніколи не було дому, куди хотілося б повернутися. І я… я вирішила, що маю право взяти собі хоча б частинку твого щастя.

Надія відчула, як холодний піт виступив на чолі. Вона вже знала, що почує далі. Тіні минулого, які вона так старанно ігнорувала тридцять років тому, раптом матеріалізувалися.

— Тоді, коли ти була в лікарні з дитиною… я залишилася зі Степаном. Я сама його спровокувала, Надін. Мені хотілося довести собі, що я можу зруйнувати твою ідилію. Що я краща. Ми були разом кілька днів. Він хотів мені все розповісти, мучився… але я вмовила його мовчати. Потім я поїхала, бо злякалася того, що накоїла.

Світлана повернула голову до Надії. В її очах благання змішувалося з болем. — Вибач мені. Я не можу піти з цим вантажем. Весь цей рік, коли хвороба почала мене випалювати, я тільки про це й думала.

Надія підвелася. Стілець із гуркотом відсунувся. Всередині неї все кричало від болю та обурення. Тридцять років вона вважала Степана ідеалом вірності. Тридцять років вона вдячно згадувала допомогу «подруги». А виявилося, що в її дім підступно заповзла змія.

— Навіщо ти це сказала мені зараз? — голос Надії дрижав. — Щоб тобі стало легше? А про мене ти подумала? Ти хочеш, щоб я тепер, на старості літ, зруйнувала все, що ми будували десятиліттями? Ти вмираєш і хочеш забрати з собою мій спокій?

Світлана закрила очі, з кутика витекла самотня сльоза. — Вибач… — прохрипіла вона.

Надія, не озираючись, вибігла з палати. Вона бігла коридорами, не помічаючи людей, вискочила на весняне сонце і нарешті зупинилася, важко дихаючи.

Вона довго блукала парком біля лікарні. На деревах уже набрякли бруньки, птахи співали так весело, наче в світі не було ні зради, ні хвороб, ні смерті.

«Яка ж вона егоїстка! — думала Надія, витираючи сльози. — Навіть зараз, на порозі вічності, вона думає лише про своє спасіння. Хоче, щоб я її відпустила, погладила по голові. А Степан? Як він міг? Як він дивився мені в очі всі ці роки?»

Вона уявила Степана. Згадала, як він носив її на руках, коли вони купували перші меблі. Як він плакав від радості, коли народилася Оленка. Як він підтримував її, коли не стало батьків. Згадала його натруджені руки, його тиху ласку. Чи варта була та давня помилка, здійснена в момент слабкості та розгубленості, того, щоб зараз перекреслити все їхнє спільне життя?

Надія зупинилася біля невеликої каплички на території лікарні. Вона зайшла всередину. Пахло ладаном і воском. Тихе мерехтіння свічок заспокоювало. Вона купила кілька свічок і довго стояла перед іконою Богородиці.

— Господи, дай мені сили не проклясти, а зрозуміти, — прошепотіла вона.

Вона згадала слова своєї бабусі: «Прощення — це не для того, хто винен. Це для того, хто постраждав. Щоб образа не з’їла душу зсередини». Світлана вже була покарана — самотністю, болем, швидким кінцем. Степан був покараний роками мовчазного каяття.

Надія рішуче повернулася до корпусу. Вона знову зайшла в палату. Світлана лежала нерухомо, здавалося, вона навіть не дихає.

— Світлано, — тихо покликала Надія.

Та розплющила очі. — Я вибачаю тобі. Чуєш? Вибачаю. Не заради тебе, а заради нас усіх. Нехай Господь тебе судить, а я зла не тримаю. Спи спокійно.

Світлана ледь помітно кивнула, і на її обличчі вперше з’явилося щось схоже на умиротворення. Надія поставила термос із бульйоном на тумбочку і вийшла. Вона відчувала, як із її плечей спав величезний невидимий камінь.

Степан повернувся наступного вечора. Він виглядав втомленим, але задоволеним. — Надю, ми все встигли! І паркан тепер як новенький, і веранда не протікатиме, — він усміхнувся, обіймаючи дружину.

Надія уважно подивилася в його очі. Вона бачила в них те саме тепло, яке зігрівало її тридцять років. Помилка молодості… Вона була десь там, у минулому житті, яке вже давно переплавилося у міцний сплав любові та відданості.

— Степанчику, я була в лікарні. У Світлани.

Степан напружився. Його руки ледь помітно здригнулися. Він мовчав, очікуючи вироку.

— Вона вмирає, Стьопо. Покликала мене, щоб попрощатися. Ми… ми поговорили про все. Про все, що було і чого не було.

Вона бачила, як він зблід, як у його погляді промайнуло каяття, яке він ховав десятиліттями. — Надю, я… — почав він хрипко.

Вона приклала палець до його губ.

— Не треба. Нічого не кажи. Минуле належить минулому. Головне — те, що ми маємо зараз. А ми маємо одне одного, маємо Оленку, скоро онуки підуть.

Вона притулилася до його плеча. Степан з полегшенням видихнув і міцно притиснув її до себе.

— Знаєш, — мрійливо промовив він через деякий час, — я вчора дивився на зорі за містом і подумав: а давай справді купимо той невеликий будиночок, про який ти мріяла? Посадимо квіти, полуницю. Будемо влітку онуків забирати. Собаку заведемо, велику і добру. Будемо вечорами на веранді чай пити і солов’їв слухати.

Надія закрила очі.

— Давай, Степане. Це прекрасна ідея.

Через три дні Надії зателефонували з лікарні. Світлани не стало. Родичів у неї не було, тож Надія взяла на себе всі клопоти з похороном.

Вона стояла біля могили, над якою вже починала пробиватися молода трава. Світило яскраве квітневе сонце, повітря було наповнене весняними пахощами. Надія кинула жменю землі, подумки прощаючись не з ворогом, а з тією рудою дівчинкою, яка колись грілася біля її печі.

«Кожна душа має право на помилку і на прощення, — думала вона, йдучи з цвинтаря. — Образа — це кайдани, які ми самі на себе одягаємо. А прощення — це ключ до свободи».

Вона вийшла за ворота, де на неї чекав Степан. Він відкрив двері машини, допоміг їй сісти і ніжно стиснув її руку. — Поїхали додому, Надю? — запитав він.

— Поїхали, любий. Вдома в нас ще багато справ. Треба готуватися до приїзду Оленки.

Вона дивилася у вікно на місто, що пробуджувалося після зими. Всередині неї панував спокій. Вона знала: вони впораються. Бо справжня любов — це не відсутність помилок, а вміння будувати щастя попри них.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.