Мені нещодавно виповнилося п’ятдесят два роки. Я жила звичайним життям – дім, робота, чоловік, діти. Але з часом сімейне життя почало втрачати свої барви. Діти вже великі і приділяти їм час не потрібно. Почуття до чоловіка згасли і живемо з ним просто як сусіди, не маючи ні спільних захоплень, ні спільних планів. Тут не те що кожна жінка, а кожна людина втомиться жити в подібному стані.
На початку літа у нас була зустріч випускників, там я зустріла свою шкільну любов. Михайло ще теж мене не забув, весь вечір я жила тими емоціями, що були у мене в школі. Відразу відчула себе тією дівчинкою, яка закоханими очима дивилася на хлопчика з першої парти.
Ми почали з ним спілкуватися і в процесі ми прийшли до того, що у нього точно така ж ситуація, як у мене. Ми нібито були як дві рідні душі, які розпрощалися на деякий час. Я відразу зрозуміла, що якщо в школі у нас не вийшло, то саме зараз є реальний шанс. Причому мені було важко прийняти ці думки, адже у мене були діти і чоловік.
Михайло нещодавно розлучився, бо був нещасливим в шлюбі. Він ще в перший вечір сказав, що більше мене не відпустить. І не відпускає, просить, щоб я пошвидше подавала на розлучення. Я закохалася, як дівчинка.
Зараз я розумію, що у нас з ним все серйозно і я навіть готова розлучитися. Правда я чітко розумію, що діти мене не зрозуміють, так само як і чоловік. Більш того, мене не зрозуміє моє оточення. Все-таки є якийсь соціальний статус, якого я повинна дотримуватися. Проте всередині душі я розумію, що мені все одно. Я просто хочу знову відчути ту любов і емоції, що у мене колись були. Можливо це неправильно, але як це перебороти?
Я також розумію, що мене навряд чи зрозуміють діти. Не знаю що і кого вони будуть бачити в мені, коли дізнаються про мій вчинок, але знову ж таки, це ж моє життя, а не їх. Чому я повинна звітувати перед дорослими людьми? Можливо, вони не зрозуміють мене, але чи так це критично? Адже вони, як і раніше залишаться моїми дітьми, з якими я можу продовжувати спілкування. Так, не так як це було раніше, але продовжувати, а не забути їх, як це буває в деяких сім’ях.
Крім того, у моїх дітей вже є власні сім’ї, в яких вони щасливі. То хіба вони не мають радіти від того, що я теж нарешті щаслива?
Загалом, не знаю куди я йду і що в підсумку з усього цього вийде, але мені чомусь здається, що я навряд чи зможу стримуватися. Мені залишилося не так довго жити, і я не хочу провести весь залишок свого життя з нецікавим мені чоловіком, для якого я вже нічого не значу, і дітьми, що давно з нами не живуть.
Фото ілюстративне – besida.
