Зранку задзвонив телефон. Я саме поралася на кухні — пекла млинці, Аліна ще спала після нічної зміни в кафе. Субота ж, нарешті вихідний у дитини, хай хоч виспиться. Відповідаю, бачу — свекруха.

— Доброго ранку, — кажу.

— Доброго, — чую в слухавці її звичний тон, той, що завжди трохи командний. — То що, сьогодні субота, хай прийде Аліна до мене прибрати. В мене пилюка на меблях, а мені нагинатися не можна, спина болить.

Я спочатку навіть не зрозуміла, що сказати. Потім перепитую:

— Вибачте, мамо, але чому це Аліна має у вас прибирати?

— А хто ж? — спокійно, навіть трохи з докором каже вона. — У Оксанки часу немає, вона в університеті вчиться, їй ніколи. А твоя що, все одно вдома, хай трохи допоможе бабусі.

І от тоді щось у мені перевернулося. Не вперше, правда. Але цього разу особливо боляче стало.

— Мамо, — кажу тихо, — а ви не думаєте, що Аліна теж людина? Вона вчора допізна працювала, сьогодні має тільки один день відпочинку. І вона не прислуга, щоб прибирати у вас замість вашої “любимої внучки”.

У слухавці настала пауза. Потім тільки сухе:

— Ясно. Я знала, що ти все одно проти. До побачення.

Коли поклала слухавку, в середині наче щось зламалося. Згадалося все — від самого початку, з того дня, коли народилася Аліна.

Коли свекруха вперше почула, що в нас буде донька, лише зітхнула:

— Ну що ж… ще одна дівчинка. 

І все. Ніякого “вітаю”, ніякої радості. Навіть у пологовий не прийшла.

Зате коли у її доньки народилася ще одна внучка — таке свято справили, що все село знало. Квіти, подарунки, золоті сережки, і ще казала на кожному кроці:

— Оце моя кровиночка, моя радість.

А коли ми через тиждень приїхали показати Алінку, вона глянула й сказала:

— Ну добре, народилась. Головне, щоб здорова була.

Я тоді навіть не образилася — подумала, може, просто така людина. Але потім життя показало, що не «просто».

Коли дівчатка підросли, різниця стала ще відчутніша. На Новий рік ми приходили до неї в гості. Її донька з чоловіком — з великими пакетами, діти у святкових сукенках. І свекруха кожній своїй “улюбленій” внучці дарувала коробку цукерок, іграшку, книжку.

А нашій Алінці — апельсину зі столу. Просто так. «На, бери, іди грайся». І то, ці апельсинки ми ж і принесли.

Я пам’ятаю, як ми поверталися додому. Аліна сиділа в автобусі з тим апельсином у руці, і мовчала. Їй було тоді шість. Маленька, з косичками, в рожевій курточці. І тільки тихенько сказала:

— Мам, а бабуся мене не любить?

Тоді я не знала, що відповісти. Чоловіка мого теж зачепило це, але він мовчав.

Далі було гірше.

Свекруха завжди вихвалялася:

— Оксанка в мене золота! В школі — відмінниця!

А Аліна, хоч і добре вчилася, але якщо мала в табелі одну четвірку — все, вже “ледача”.

Коли настав час випускного, то в одну внучку вона вклала все — сукня з салону, зачіска, подарунок у конверті. А нашій — лише сказала:

— Ти не така вишукана, як сестра, тобі і просте підійде.

Я не витримала тоді. Купила Аліні гарну сукню сама, без її участі, і сказала чоловікові:

— Хай хоч раз у житті відчує себе рівною.

Чоловік довго мовчав. Він бачив усе, але не втручався. Бо ж мама. А потім, одного разу, коли ми повернулися від неї після чергового “свята”, він сам не витримав.

Ми сиділи на кухні, і він зізнався:

— Ти знаєш… Мені здається, мама все життя такою була. І зі мною, і з сестрою. Її Оля для неї завжди була «золота», а я — просто “так собі”. Тепер бачу, що вона те саме робить із нашими дітьми.

— Тільки от шкода, — додав він, — що свою любов вона ділить. А любов не ділиться.

Після того випадку ми стали менше їздити до неї. Не тому, що образилися, а тому, що втомилися виправдовувати свою дитину перед бабусею.

Аліна ж, хоч і бачила несправедливість, ніколи не говорила про неї вголос. Вона просто навчилася мовчати, як я колись. Після школи вона вирішила рік попрацювати в кафе — хотіла трохи підзаробити, визначитися, куди вступати. І знаєте, я нею пишаюся. Бо в неї серце добре.

Тож коли свекруха подзвонила того ранку й сказала, що треба “прийти прибрати”, я вже не могла більше мовчати. Вона останнім часом вирішила, що моя дитина у неї на побігеньках — то в аптеку піди, то в магазин збігай, а тепер це прибирання.

Після обіду чоловік прийшов із роботи, я йому розповіла. Він спочатку розсердився:

— Знову мама за своє? Та я ж їй казав, щоб вона не втягувала дітей у свої розборки!

— Вона просто хоче, щоб твоя дитина їй служила, бо “улюблена” внучка зайнята, — кажу. — Ти розумієш, що вона навіть не помічає, як принижує нашу дочку?

Він тільки стиснув кулаки і сказав:

— Все. Ми більше не будемо цього терпіти.

І вперше сам подзвонив матері:

— Мамо, — сказав спокійно, — не проси більше Аліну про послуги. Якщо тобі треба допомога — я приїду, я зроблю. Але дитина тобі нічого не винна.

Свекруха спершу обурювалась, потім мовчала, потім кинула слухавку.

Минув час. Ми рідше стали бачитися.

Аліна поступила в університет — сама, без “улюблених” рекомендацій і допомоги. Працювала, вчилася, і навіть підробляла в репетиторів, щоб допомогти нам.

А ті “улюблені” внучки? Старша виїхала за кордон, не дзвонить бабусі вже місяцями. Молодша — живе в місті, має своє життя, не приїжджає.

І от одного дня свекруха знову подзвонила. Голос тихий, втомлений.

— Доню, — каже, — я, може, не мала рації. Алінка хороша дівчина. Вона сьогодні прийшла й принесла мені пиріжків. Каже, сама спекла.

Я сіла. Бо не знала. Я навіть не знала, що Аліна пішла до неї.

Потім, коли дочка повернулася, питаю:

— Доню, ти ж казала, не хочеш до бабусі ходити?

А вона:

— Мамо, вона ж стара. І самотня. Не можна з злом у серці жити. Хай знає, що я не зла.

І тоді я зрозуміла — моє дитя виросло. І виросло справжньою людиною. Не тому, що бабуся її любила. А тому, що вона навчилася прощати.

Через рік свекруха занедужала. І хто, як думаєте, приходив до неї найчастіше? Не «улюблені» внучки. А саме Аліна. Вона варила їй суп, прала речі, сиділа біля ліжка. І свекруха, вже перед своїм відходом, сказала мені:

— Я не мала розуму. Я ділила любов. А вона… вона виявилася єдиною, хто мене не покинув.

І я тоді подумала: так воно й буває. Життя саме розставляє все по місцях.

Мораль цієї історії проста: Любов — не спадщина, яку можна розподілити між “улюбленими”. Хто любить щиро, того потім люблять по-справжньому.

І навіть якщо тебе колись не приймали — головне не втратити добре серце. Бо саме такі люди, як наша Аліна, вміють змінювати навіть найчерствіші душі.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.