fbpx

Зранку Степан прокинувся, ще й сонце не встало. Марія вже поралася на кухні. Поки вона готувала сніданок, Степан зібрав інвентар, взяв дві лопати, два відерка, два мішки, велосипеда свого витягнув, вже легше буде додому картоплю привезти. – Ну що, Маріє, йдемо. Може, з Божою допомогою якусь сотку-дві виберемо, нехай трохи, але все ж краще, ніж нічого, – каже. – Мамо, тату, а чого ви лише два відра взяли? Нас тут он скільки багато! – вигукнув Іван, який привіз усю родину своїм невеликим бусом на город. – Діти мої, а звідки ви ж тут усі взялися? – сплеснула руками Марія і заплакала

– Тату, я вам з мамою ще в минулому році казав, що не треба вам того городу. От скільки вам двом на зиму картоплі треба? Мішок, два? А ви садите 20 соток, а потім думаєте, як все зібрати. А я, між іншим, на роботу ходжу, і в суботу відпочити хочу, а не весь день на сонці картоплю копати, – каже Іван батькові, який зателефонував йому, щоб попросити картоплю їм з матір’ю зібрати.

– Синку, ти ж знаєш, ми б і самі справилися, але мене ноги дуже стали боліти, а у мами спину прихопило, так що цього року без вашої допомоги ніяк не впораємося, – проситься Степан.

– Я уже своє слово сказав – не піду. Робіть як знаєте. А на наступний рік думайте, перше ніж 20 сотих городу картоплею засадити, – каже.

Степан почув у слухавці гудки, відставив телефон на тумбочку. Випив свої ліки. Марія покликала його до сніданку.

– Ну що, Степане, приїдуть діти? – питає.

– Ага, приїдуть. Чекай добре. Ми з тобою їх трьох народили і виростили, а тепер нема звідки допомоги чекати. Картопля їм не подобається. А як в селі без городу? Та це ж люди засміють, – бурчав Степан в роздумах, як же їм ту картоплю з городу зібрати?

Все життя Степан з Марією в селі прожили, трьох синів виростили. Жили небагато, але завжди тримали господарку, город обробляли, тож їсти мали що.

І на ринок продукти возили, з того Марія і відклала дітям на освіту, так що усі її сини вивчилися в університеті. Два молодші в місті так і залишилися, а старший, Іван, взяв за дружину собі дівчину з їхнього села, тому живе недалеко, але в гості до батьків приходить рідко, все каже, що справ багато має.

Степан і цього разу не просив би у дітей допомоги, якби себе добре почував, а тут і його прихопило, і дружину, а картопля в землі до зими лежати не буде, поки дощі не почалися – треба вибрати. Але син категорично відмовився.

Пішов Степан до сусіда допомоги просити, мав відкладених з пенсії 500 гривень, сказав, що заплатить за роботу.

– У мене, Степане, свій город є, я би встигнув у себе все зібрати, – каже. – А вас з Марією мені шкода. Ну як так, маючи трьох синів, трьох невісток, шість дорослих онуків – і нема кому на город приїхати? Дивно мені це.

– Цікаві ви люди, Іване. Родина у вас велика, а батькам ніхто не допомагає, – зауважила Оксана, дружина Івана.

– Ти ж бачиш, що я постійно на роботі. І у братів така ж ситуація. А батьки самі винні, навіщо їм стільки тої картоплі? – відмахнувся Іван.

– Щоб тобі і братам твоїм дати.

– А навіщо? Нам не треба, ми собі купимо.

– Який же ти недалекий. Невже не розумієш, що так ваші батьки себе потрібними почувають. Пригадай, як пишався собою твій батько, коли в минулому році привіз нам два мішки картоплі? Іване, їм треба зараз відчувати свою важливість і потрібність, не в картоплі тут справа. Знаєш що, дзвони на роботу, бери вихідний, їдемо в село. І братам своїм скажи, щоб зробили так само. Батькам вашим по 70 років, хто зна, скільки їм Бог відміряв ще ту картоплю садити. А в цьому році є можливість зібратися – користуйтеся.

Зранку Степан прокинувся, ще й сонце не встало. Марія вже поралася на кухні. Поки вона готувала сніданок, Степан зібрав інвентар, взяв дві лопати, два відерка, два мішки, велосипеда свого витягнув, вже легше буде додому картоплю привезти.

– Ну що, Маріє, йдемо. Може, з Божою допомогою якусь сотку-дві виберемо, нехай трохи, але все ж краще, ніж нічого, – каже.

– Мамо, тату, а чого ви лише два відра взяли? Нас тут он скільки багато! – вигукнув Іван, який привіз усю родину своїм невеликим бусом на город.

– Діти мої, а звідки ви ж тут усі взялися? – сплеснула руками Марія і заплакала.

Сини, невістки і внуки відразу взялися до роботи. Дякувати Богу, картопелька вродила добре. На чорній землі красувалися по 10 великих картоплин з кожного куща, краса!

До шостої години вечора картопля вся була в мішках в бусі у Івана. Степан з молодшими синами запалив вогнище, і вкинув туди найкращі картоплини. Марія приготувала сальце з часником і чорним хлібом. Внуки казали, що такої смакоти вони ще не їли.

А Іван з братами згадали свою молодість – печена картопля з свіжого урожаю на городі – то були ще ті ласощі. Весело тоді було. І батьки були молодими, повними сил. А тепер постаріли. Та що зробиш – таке життя, тут нічого не зміниш, вони самі вже хто п’ятий, хто четвертий десяток розміняли.

Роки летять… Все змінються, все минає. І треба набутися разом, якщо є така можливість. А город, картопля – це чи не найкраща українська традиція, щоб зібрати родину разом.

А як у вашій родині? Чи збереглася традиція усім разом ходити на город?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page