Олесь прокидався тепер без будильника. Організм працював як відшліфований годинниковий механізм: о 6:45 — підйом, о 7:00 — душ, рівно о 7:20 на кухонному столі з’являлося горнятко кави з дрібкою кориці. О 7:25 — вівсянка, «як ти любиш, з медом та горішками», — промовляла Марія, навіть не повертаючи голови. Все було розписано, наче в старому робочому щоденнику, де на кожній сторінці — один і той самий план.
За вікном панувала київська осінь. Золоте листя повільно вкривало доріжку їхнього невеликого садочка під Бояркою. Автоматичний полив газону вже законсервували на зиму, і лише галасливі сойки на старій горішині нагадували про те, що у світі ще існує якийсь хаос.
На кухні пахло ідеальною чистотою та ранковим спокоєм. Марія стояла біля раковини в затишному вовняному кардигані, волосся зібране у звичний охайний вузол.
— Доброго ранку, — тихо мовила вона.
— Угу, — відгукнувся Олесь, сідаючи за стіл.
На серветці лежала записка: «Вдалого дня, мій Головний Архітектор». Каліграфічний почерк, знайомий до кожної рисочки. Колись ці записки змушували його серце битися швидше. Сьогодні ж вони викликали лише ввічливу, ледь помітну вдячність.
— Сьогодні розгляд проєкту? — запитала дружина.
— Так. По обіді.
Вона поставила перед ним тарілку. Вівсянка була ідеальною. Жодної грудочки, правильна консистенція — саме так, як він звик за останні двадцять років.
— Не забудь, у суботу в нас річниця. Я забронювала столик у тому ресторанчику над Дніпром, пам’ятаєш? Олесь ледь помітно здригнувся.
Він зовсім забув.
— Звісно. Дякую, що нагадала.
Марія сіла навпроти, але в очі не дивилася — гортала стрічку новин у планшеті. Ця тиша стала для них звичною. Вона була навіть комфортною, як старі капці. Він знав: вона не влаштує сцену, не вимагатиме пояснень, не буде нав’язуватися. Життя було збудоване: дім, успішна кар’єра, дорослі діти, що вже розлетілися по своїх світах. Залишилося просто жити. Спокійно. Рівно.
Але десь глибоко в грудях щось нестерпно свербіло. Наче під цією бездоганною гладдю життя ворушилося щось живе, забуте й неспокійне.
Того дня в архітектурному бюро з’явилася нова співробітниця. Христина. Стажерка, яку рекомендував декан архітектурного факультету.
— Це Христина, — представив її заступник. — Вона допоможе з візуалізацією. У неї свіжий погляд і сучасний підхід.
Олесь підвів очі від креслень — і ніби відчув легкий електричний розряд. Дівчина в кедах, джинсовій куртці, з яскравим каштановим волоссям і великими срібними сережками-кільцями. Її погляд був прямим і неприховано захопленим.
— Доброго дня, Олесю Михайловичу! Я бачила ваші проєкти ще в підручниках! Ваш культурний центр у Львові — це просто щось неймовірне. Ви для мене — справжній взірець у професії.
Він ніяково посміхнувся.
— Ну, “взірець” — це занадто. Просто робота.
— Зовсім ні! Ми на парах розбирали ваші рішення по світлу годинами. Я навіть спробувала переробити одну свою роботу у вашому стилі… хочете, покажу?
Він не звик до такого запалу. Від молоді зазвичай очікуєш лише ввічливого «добридень» та виконання ТЗ. А тут — живий інтерес. До нього. Не до посади, а до того, як він мислить.
— Покажіть пізніше, зараз маю бігти на нараду. Але приємно познайомитись.
— І мені! Дуже приємно!
Вона пішла, залишивши в повітрі легкий аромат цитрусових парфумів та відчуття, ніби його щойно нарешті «побачили». Не як чоловіка, що має полагодити кран, не як батька, що дає гроші на навчання, а як митця.
Ввечері вдома Марія знову вишивала. Стібок за стібком, біла нитка по білому полотну.
— Ти сьогодні пізно. Втомився? — запитала вона, не піднімаючи очей. — Так, багато правок по об’єкту. — Я записалася до стоматолога на п’ятницю. Підкинеш мене до метро зранку? — Не знаю, побачимо. Ближче до ранку скажеш.
Вона просто кивнула. Жодних образ. Все як завжди. — Вечеря в духовці, ще тепла. Грій, якщо зголоднів.
Він сів у крісло, увімкнув телевізор, але картинка на екрані не затримувалася в голові. Він згадував, як Христина сміялася. Як вона активно жестикулювала, коли розповідала про нові матеріали. Вона була реактивною, яскравою, живою. І в ньому щось почало прокидатися.
Наступного ранку Христина зайшла до його кабінету з паперовим стаканчиком кави. — Це вам. Американо з молоком і корицею. Кажуть, ви таку любите.
— Дякую… не варто було. — Я просто вважаю, що талановита людина має отримувати приємні дрібниці з самого ранку. Ви так тонко відчуваєте простір у проєктах, це просто захоплює!
Олесь відчув, як по тілу розливається приємне тепло. Поруч із Марією він був частиною добре змащеного механізму. А Христина відчинила вікно, в яке увірвався справжній весняний вітер, незважаючи на календарний жовтень.
— Олесю Михайловичу, — мовила вона одного разу, схилившись над монітором, — ви такий стриманий зовні. Але я впевнена, що всередині у вас — справжній шторм. Чому ви його ховаєте? Він відвів погляд.
— Мабуть, вік та досвід вчать тримати обличчя.
— Та ну! Вік — це просто цифри на паспорті. Головне — це вогонь усередині. А ви все ще вмієте горіти, я бачу це за вашими ідеями.
З того часу Христина стала невід’ємною частиною його буднів. Вона приносила каву, пропонувала сміливі рішення, надсилала посилання на нову українську музику: «Послухайте цей трек, там такі сенси, якраз під ваш стиль!»
Марія ж залишалася незмінною. Дім — як стерильна лабораторія спокою. Прання за графіком, недільний борщ, ідеально випрасувані сорочки. Жодних сварок. Жодних глибоких розмов.
На річницю вони таки пішли в ресторан. Білі скатертини, свічки, тихий джаз. Марія в елегантній темно-синій сукні виглядала бездоганно.
— Олесю, ти останнім часом дуже замислений. Все добре на роботі? — запитала вона, торкнувшись його руки.
— Так, просто навантаження велике. — Можливо, поїдемо в Карпати на кілька днів? Усамітнимося, погуляємо лісом… — Не зараз, Машо. Не до того.
Він дивився на дружину і відчував себе в пастці. Золота клітка зі статусом «ідеального чоловіка» тиснула на плечі.
А через тиждень це сталося.
Христина затрималася в офісі. Олесь збирався йти, але побачив її в освітленому кабінеті. Вона сиділа на підвіконні, обхопивши коліна руками, і дивилася на вечірні вогні Києва.
— Ти ще тут? — запитав він. — Чекала на вас. Хотіла сказати, що ви — єдина людина в цьому місті, з якою мені не хочеться мовчати.
Він підійшов ближче. Від неї пахло молодістю, енергією і чимось таким, чого він не відчував уже дуже давно — можливістю почати все з чистого аркуша.
— Олесю… — вона підвелася і зробила крок назустріч. — Можна я зроблю одну велику дурницю? Вона поцілувала його. Це було поривчасто, палко, зовсім не так, як це робила Марія. І він не відсторонився.
Через два тижні Марія сказала:
— Я поїду до мами в Полтаву на тиждень. Тобі треба відпочити від мене, а мені — просто побути в тиші. В холодильнику все є. Вона не питала «чому?», не влаштовувала допитів. Вона все зрозуміла по його очах, які більше не шукали її погляду.
Олесь переїхав до Христини. Вона винаймала невелику смарт-квартиру в новобудові на Позняках. Там було гамірно, у під’їзді пахло будівельним пилом, а з вікон відкривався вид на бетонні джунглі. Його речі тепер лежали в паперових пакетах, а зубна щітка сусідила з десятком яскравих тюбиків та баночок.
— Як круто, що тепер ми разом щоранку! — вигукувала Христина, заварюючи йому розчинну каву в кружці з написом “Boss”. Він посміхався, але десь усередині почав чекати тієї самої тиші. Тут завжди грав ютуб, постійно хтось дзвонив, Христина записувала сторіз і вимагала його участі.
— Олесю, ну не будь таким серйозним! — сміялася вона. — Давай запишемо відео, як ти танцюєш? Це буде розрив! Ти ж тепер вільний, скинь цей свій футляр!
— Я не танцюю, Христино. Я архітектор. — Ой, знову ти за своє. Життя — це драйв, а ти все в своїх кресленнях.
На роботі почалися проблеми. Він запізнювався, пропускав дедлайни. Партнери почали перешіптуватися. — Олесю Михайловичу, може вам взяти відпустку? Ви виглядаєте… розгубленим, — прямо сказав заступник.
А Христина все частіше просила «допомоги»:
— Льош, мені треба новий ноутбук, цей не тягне рендери. Ти ж у нас топ-менеджер, для тебе це дрібниці. Він переказував гроші, але в грудях ставало все холодніше.
Якось він приніс квитки до театру Франка на класичну постановку.
— Ти серйозно? — Христина скривилася. — Навіщо нам ці нафталінові драми? Погнали краще в клуб на виступ крутого діджея, там будуть усі наші! Він пішов до театру сам. Сидів у залі, дивився на сцену і раптом отримав повідомлення від Марії: «Бачила твій проєкт у фаховому журналі. Дуже гідно. Пишаюся тобою». Він тримав телефон у тремтячих руках хвилин десять. Христина б ніколи не прочитала той журнал. Для неї його робота була лише джерелом статусу та грошей.
Він прокинувся о третій ночі від гучної музики під вікнами. Христина ще не повернулася з вечірки. На столі стояла брудна тарілка, в повітрі пахло електронними сигаретами та дешевими ароматизаторами. Він сидів на дивані, вкритий синтетичним пледом, і раптом зрозумів: йому нема чим дихати.
Приїхала сестра. Вона зайшла, оглянула це помешкання, захаращене непотрібними речами, і подивилася на брата. Олесь був неголений, згаслий, з темними колами під очима.
— Олесю, що ти з собою зробив? Ти ж завжди був людиною зі сталі та смаку. А зараз ти — тінь. — Я хотів відчути себе живим, Олено… — Ти переплутав шум із життям, — тихо сказала сестра. — Марія не заважала тобі бути собою. Вона була твоїм фундаментом. Ти думав, що це нудно, але спробуй побудувати дім на піску, який постійно осипається.
Він довго стояв перед знайомими дверима свого будинку в Боярці. У вікні кухні горіло м’яке тепле світло. Він постукав. Серце калатало так, ніби він знову був студентом на першому побаченні.
Марія відчинила. Вона була в тій самій затишній кофті, з книжкою в руках.
— Привіт, — ледь чутно мовив він. — Можна мені увійти?
Вона мовчки відступила. В домі пахло спокоєм, лавандою та домашнім затишком. Він зупинився в коридорі, не знаючи, куди подіти руки. — Я не прошу вибачення, бо знаю, що це неможливо просто так… Я просто зрозумів одну річ. Я втік від себе, а не від тебе. Я злякався спокою, бо подумав, що це старість. А виявилося, що спокій — це найвищий прояв довіри. Ти любила мене справами, а я шукав пустих слів.
Марія довго мовчала. Потім підійшла до плити і поставила чайник.
— З корицею? — запитала вона, і в її голосі не було злості, лише глибока, вистраждана втома.
— Так. Дякую.
Вони сиділи на кухні. Між ними була прірва, але над цією прірвою вже почав будуватися крихкий місток. Олесь зрозумів: справжнє життя — це не яскраві спалахи феєрверків, які згорають за мить. Це тепле світло настільної лампи, аромат домашньої випічки і людина, яка знає твої слабкості, але все одно тримає для тебе двері відчиненими.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
