Людмила завжди любила спостерігати за тим, як за вікном пролітають сніжинки. Вона сиділа на кухні, дивилася, як ці маленькі пухнасті красуні граційно спускаються з небес на землю, і відчувала спокій, який приносив цей момент.
Вона давно не відчувала, щоб хтось був поруч, і звикла до самотності. І хоча їй було лише тридцять п’ять, вона відчула, що вже перестала очікувати на якесь диво. Після кількох невдалих стосунків і розлучення, вона вирішила, що саме з собою і буде щасливою.
Та спокій перервав погляд на ялинку, яка стояла у кутку і потребувала того, щоб її винесли на смітник. Свята закінчилися, треба було створювати робочу атмосферу.
Людмила неохоче накинула на себе куртку, взула чобітки, взяла ялиночку і попрямувала до ліфту.
Раптом на сходах вона почула чийсь голос.
– Добрий вечір! – сказав чоловік, піднявши голову від телефонного екрану. – Сніг, гарно, правда?
Людмила трохи здивувалась, але відповіла з усмішкою:
– Так, сніг наче не хоче припинятися, хоча свята вже минули. У зими наче своя програма.
– Ви, мабуть, новенька тут? Я Олександр, – сказав він, крокуючи до неї. – Живу на третьому поверсі.
– Людмила, – відповіла вона, намагаючись не виглядати надто здивованою від такої відвертості. – Так, я тут недавно.
Зазвичай Людмила не була фанатом таких випадкових зустрічей, але чомусь цього разу їй стало цікаво. Вона не могла зрозуміти, чому, але в цю мить вона не поспішала йти далі, хоч і зазвичай була дуже прив’язана до свого часу.
– А чи не зашвидко викидати на смітник цю зелену красуню? – запитав Олександр.
– Не знаю. Свята наче закінчилися, – знизала плечами Людмила.
Олександр мовчав кілька секунд, ніби вагаючись, а потім знову заговорив:
– В мене є краща ідея. В містечку, де я виріс, ялинки в квартирах тримали до Стрітення. Пропоную нам разом цю зелену красуню залишити біля під’їзду, прикрасимо її дощиком та старими іграшками, і нехай милує око перехожим, створюючи гарний настрій.
Людмила не могла не посміхнутися. Вона бачила цього чоловіка перший раз, а їй здавалося, що вона знає його цілу вічність.
Ідея сусіда їй сподобалася, і вони разом вийшли під під’їзд, і на самому видному місці встановили ялиночку. Сніжинки, які не переставали сипатися з неба, швидко прикрасили її білосніжною ковдрою, але Людмила ще принесла яскравого дощику і кілька великих іграшок, тому результат вийшов дуже красивий.
– Якщо ми з вами вже знайомі, то пропоную випити чаю, а заодно ви мені розкажете, як це ви умудрилися стільки часу ховатися від усіх, – сказав Олександр.
– Та я і не ховалася, просто багато працюю, зранку йду на роботу, а ввечері приходжу, – пояснила Людмила.
– Зрозуміло… Ну в мене в принципі так само, – посміхнувся Олександр.
Він запросив гостю до себе і зробив чай, розмова між ними потекла дуже природно. Людмила була здивована, як швидко вона знайшла спільну мову з цим чоловіком. Виявляється, у нього був дуже цікавий погляд на життя, багато захоплень, і навіть кілька улюблених місць, в яких Людмила також любила бувати.
Дивне, все таки життя, отак люди проходять повз одне одного, не помічаючи, тому що більшу частину свого життя віддають роботі.
– Дивно, що ми раніше не зустрічались, – сказала Людмила, коли вони вже стояли біля її під’їзду. – Мабуть, ми й не помічали одне одного.
– Так, це правда, – відповів Олександр, дивлячись їй у очі. – Але, може, так і мало бути. Доля, вона ж завжди має свої плани завжди робить все вчасно.
В той вечір Людмила ще довго не могла заснути, вона думала про свого нового знайомого, і для себе відмітила, що він їй дуже сподобався.
Зранку Людмила прокинулася і відразу поглянула у вікно, що там з їхньою ялиночкою. Та те, що вона там побачила, її дуже засмутило – приїхала машина, з машини вийшла жінка з двома дітьми молодшого шкільного віку, і зустрічав їх Олександр. Жінка поїхала, а сусід з дітьми зайшов до під’їзду.
“І як я сама не здогадалася? Він одружений, але поки дружина з дітьми кудись їздила на свята, він вирішив розважитися…”
В таких невеселих думках Людмила побрела на роботу. День пройшов якось ніяк, вона постійно думала про Олександра. А коли поверталася додому, то побачила, що він з дітьми ліплять сніговика біля їхньої ялиночки.
– Привіт, а ми на вас чекали, – посміхнувся Олександр. – Ось, ліпимо з малечею сніговика, щоб нашій ялиночці не було сумно.
Людмила ледве видавила з себе посмішку, і хотіла було пройти швидко повз, та Олександр зупинив її.
– Познайомтеся, це мої діти: Артем і Соломійка. Діти, а це тітка Людмила, – сказав Олександр.
– То ви одружений? – запитала Людмила.
– Був… Ми з дружиною розлучилися, так вийшло… Але з дітками я завжди бачуся, і ви своєю ялинкою їм дуже підняли настрій, – пояснив Олександр.
Але від його слів настрій піднявся у Людмили. За цей день, який видався їй занадто довгим і важким, вона зрозуміла, що Олександр їй дуже подобається, у неї давно такого не було.
Ввечері Олександр запросив Людмилу на прогулянку.
– Тебе налякало те, що у мене є діти? – несміливо запитав, ніби боячись почути відповідь.
– Та ні… Діти у тебе прекрасні. І ти чудовий батько, – відповіла Людмила, дивлячись в очі тому, хто зумів за два дні стати таким близьким і рідним.
Людмила зрозуміла, що іноді доля дарує такі моменти, які, здавалося б, повинні були б статися давно, але насправді стали можливими тільки в той момент, коли вона була готова до змін.
Вони не знали, куди їх заведе ця зустріч, але обоє відчули, що ця ялинка, яку вони прикрасили біля під’їзду, стане для них обох початком їхньої прекрасної історії.
А ви вірите в те, що все в цьому житті відбувається у свій час і не випадково?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
