Оля сиділа на старому, скрипучому кріслі в своїй кімнаті й обіймала руками живіт. Сльози котилися самі собою, бо думки не давали спокою. Народження дитини мало б стати для неї справжнім щастям, але у неї ніколи не було так як у людей. Вона повірила Сергію, а він відмовився і від неї, і від дитини. У відчаю вона була змушена повернутися додому.
Усе життя вона тікала від цього дому – від маминої сварки, запаху алкоголю й вічного почуття сорому та меншовартості. А тепер, коли найбільше потребувала підтримки, її власна мати лише махнула рукою:
– Що, з пузом приїхала? Йди собі куди хочеш. У мене й так клопотів вистачає!
Олі вдалося прошмигнути в колись свою кімнату, коли мама зустрічала гостей, своїх дружків.
Колись тут стояв батьків диван, на якому вони разом дивилися телевізор. Тато пішов рано, і разом із ним із хати пішов затишок. Тепер того дивану не було – мама його продала, щоб мати за що випити. Лишилося тільки це старе крісло, в якому дівчині й довелося сидіти всю ніч. Сон не брав, та й сил не було – лиш відчай.
«Що далі? – думала Оля. – Батько дитини відмовився, мама вигнала. У мене немає дому, немає роботи, немає майбутнього…»
Зранку, коли село прокидалося, Оля зібралася й пішла в магазин. Хотіла купити хоч шматок хліба, бо шлунок боляче стискався. І саме там, біля полиць із крупами, вона почула знайомий голос:
– Олю? Це ти?
Вона здригнулася й обернулася. Перед нею стояла її колишня класна керівниця – Лідія Степанівна. Та сама, яка колись захищала її від насмішок однокласників і часто повторювала: «Ти сильна, Олю, тримайся».
– Дитино моя, що з тобою? – запитала вчителька й уважно подивилася на округлий живіт.
Оля опустила очі. Вона не знала, що сказати. Сором душив її, та сльози знову потекли. Лідія Степанівна все зрозуміла без слів. Вона легенько торкнулася плеча дівчини:
– Ходімо до мене, зараз все мені розкажеш. Ти ж не можеш так…
Оля спершу намагалася відмовитися, мовляв, «не хочу бути тягарем», але теплі очі вчительки не залишили простору для заперечень, та й вибору, особливо, у неї і не було.
У хаті Лідії Степанівни пахло пирогами й яблуками. На столі вже парував чайник. Вона посадила Олю за стіл, наклала в тарілку гарячого борщу, підсунула хліб:
– Їж, доню. Ситий живіт – спокійна душа. Ти тепер не тільки про себе, але й про дитину маєш думати.
Оля їла й не могла стримати сліз. Вперше за довгий час вона відчула, що хтось про неї дбає, і це відчуття не передати словами.
Після обіду вчителька показала їй чисту кімнату:
– Лягай, відпочинь. Тобі й дитині потрібен спокій.
І вперше за кілька днів Оля заснула в теплій постелі. А коли прокинулася, Лідія Степанівна заявила своїм твердим вчительським голосом:
– Тепер це твій дім. Ти житимеш зі мною скільки треба буде, а далі життя підкаже, як бути і що робити.
Так минули тижні. Лідія Степанівна все частіше називала Олю «доню». Вони разом готували їсти, ходили по господарству, ділилися думками. Рідна мама про дочку і не згадувала, хоч і жили вони в одному селі.
Коли настав час народжувати, вчителька була поруч, тримала за руку й шепотіла:
– Тримайся, моя хороша. Все буде добре.
І справді – все стало добре. У світ прийшла маленька дівчинка з великими темними очима. Її назвали Марійкою.
Лідія Степанівна стала для них справжньою бабусею. Вона доглядала дитину, поки Оля підробляла в магазині. У хаті знову лунав сміх, запах дитинства й турботи.
Минуло кілька років. Одного вечора вчителька покликала Олю на кухню, поклала перед нею документи й сказала:
– Я вже стара, доню. Хочу, щоб ти й Марійка мали свій дім. Я переписала цю хату на тебе. Близьких родичів у мене нема, а далекі швидко все поділять, коли мене не стане. Тому я з радістю віддаю цей дім тобі, бо вірю, що він буде в надійних руках.
Оля розплакалася. Вона впала на коліна й обняла свою другу маму.
– Я не знаю, чим віддячити… Ви врятували мене.
Лідія Степанівна погладила її по голові:
– Віддячиш тим, що виховаєш Марійку в любові. Бо головне в житті – не багатство, а серце, сповнене доброти.
І справді, від того дня в їхній оселі панували любов і злагода. Оля більше не відчувала себе самотньою, а Марійка росла в теплій атмосфері. Вона називала бабусю «баба Ліда» й завжди обіймала її міцніше за всіх.
Життя, яке здавалося безвихідним, розквітло завдяки доброті однієї жінки. І щоразу, дивлячись на свою доньку, Оля дякувала Богові за ту випадкову зустріч у магазині. Бо саме тоді вона знайшла не лише прихисток, а й справжню родину. Дівчина ще раз переконалася, правду кажуть – що світ не без добрих людей.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
