Здається, всі біди, які є на світі, звалилися на їхню сім’ю.
Тепер сім’ю мучать хвороби і біди. Та чи здогадуються ці жінки про причину їхніх бід у цьому селі. Чи каяться вони, чи шкодують про те, що вчинив їх родич, в селі ніхто не знає, а дуже хотілося б думати, що так. За матеріалами
Коли гостюю у бабусі у карпатському селі, не перестаю дивуватися нещасливій долі її сусідів. І ніби люди непогані, а біда за бiдою переслідують цю родину. Односельчани шкодують їх, допомагають і копійкою, і харчами, і працею. Господаря давно нема, лишилися у тій старій хаті самі лише жінки – бабуся, її дочка, внучка і правнучка.
Шмельових у Карпатський край направили у повоєнні роки. Поселили у куркульській хаті, господарів якої за кілька днів вивезли до Сибіру. Ніколай (так його і називали тут) був дільничним міліціонером на кілька сіл.
Перепадало від нього не тільки односельчанам, а й дітям та дружині.
– Зойка! – кричав на всеньке село, бо щовечора вертався додому нетверезий. Коли приходив сам, а коли й викuдали з підводи чи «бобіка». – Ти гдє бродіш? Хазяін домой прішол!
А Зоя була напрочуд доброю жінкою, одразу знайшла спільну мову з місцевими людьми. І коли Ніколай образить когось, завжди потай просила пробачення за кривдника. Не була, як Ніколай, затятою атеїсткою, але й побожною теж. Двох дітей не хрестила – може, тому, що не дозволяла чоловікова посада, хоча «паpтєйні» таємно до ксьондза ходили. І коли народилася внучка, а через роки і правнучка, до церкви їх теж не носили.
Ніколай їх довго помучив. А одного вечора, коли знову як «хазяїн» повернувся додому, не стало його, просто за столом.
***
Лишилася Зоя сама у хаті. Старшої доньки давно не стало. А молодша, красуня Люся, за якою бігали всі хлопці у селі і до якої не пускала сина жодна порядна мати-гуцулка, поїхала вчитися на мамину батьківщину – аж на Урал. Там познайомилася з військовим, швидко і заміж вийшла. Проте нещасливим було її заміжжя. Коли мала от-от народжувати, чоловіка не стало.
– …Виджу, си суне з горба Люся, а в руках тримає згорток, – згадує бабця. – Питаю: «То ти, дитино?» А вона си заллє у сльози! Каже: буде у мамкі, дітя больнe, а мужа нєма. Так і стали вони утрьох в старій хаті жити, бо Ніколай був нефайний господар, на нову господу, певно, ні розуму, ні праці сі не настарчило.
Але літа минають швидко. Маленька Надя стала такою ж красунею, як і Люся. Не встигла закінчити школу, як заявила: виходить заміж. У місті, де вчилася в училищі, знайшла собі хлопця. Раділа Люся, а надто Зоя, що на чужині їх доля із земляками звела. Та недовго тішилися. Якось до їхньої хати під’їхав «Москвич». З нього вискочив хлопець, відчинив дверцята, виштовхав Надю з немовлям на руках. А тоді так само швидко відкрив багажник і став викидати торби – з них вилітало якесь шмаття, повзунки, папери… Баба і мати, побачивши те, вибігли з хати і заламували з горя руки:
– Одумайся, синок! Нє обіжай сіроту! – хапали його за рукави.
– Што?! Пусть нє гуляєт! Нє мой ребьонок! Заробила від нього штурханів і стара Зоя – не втрималася, і впала просто перед машиною.
… – Такий лемент стояв, що Матінко Божа! – згадуючи, захитала головою моя бабця. – Збігся наш весь куток, і ми сі плакали… Які нещасні жінки…
Не минало й року, щоб хтось з цієї хати не хворів.
***
– Бабцю, ну, за що такі муки одній сім’ї?! – допитувалася я. Бо пережити, вистраждати це все, здається, непосильно людині. Та бабця, пильно подивившись мені в очі і перехрестившись, стиха промовила:
– А ти спитай, коли вони були у церкві? Хай ті молідші… – махнула рукою. – А старі? Зойка чи Люся? Ще нога їхня си не ступала до храму. Кажут, «Отче наш» не годна вчити, бо тєжко… А муcіли б молитися і каятися… Бо старий Ніколай наробив їм лиха…
***
…У післявоєнні роки згори надійшов наказ: розібрати стареньку дерев’яну церкву. Ніхто із селян, навіть ті, хто був на службі у комyніcтів, не наважувалися на таке святотатство. Коли зібрали схід села: хто мовчав, хто чухав потилицю, хто тупцяв на місці.
Ніколай керував процесом. Але ніхто не зрушив. І тоді розгніваний Ніколай вийняв з кишені сірники, миттю черкнувши, запалив жмут соломи і шпурнув його у церкву. Мало-помалу вогняні язики охoплювали храм. Хтось кинувся гасити полyм’я, але Ніколай закричав не дозволив. За лічені хвилини від дерев’яної старенької церкви, яка простояла не одне століття, лишилося попелище, яке ще довго куріло на все село, нагадуючи про богoхульство. Відтоді, так помітили старожили, на сім’ю безбожника Ніколая сиплються лише біди.
– То Божа кара за дідівський гріх… – моя бабця ще довго не зводила свого задумливого погляду із сусідської хати.
Автор Юлія ШЕВЧУК, Львівська область.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
