fbpx

Зовиця захотіла трактор купити в селі і згадала про свого брата, мого чоловіка, в місті. Олена стала просити позичити їй 50 тисяч гривень. Юрко давати гроші не хотів, та якось ввечері подзвонила свекруха

Так, щиро кажучи, одразу було все зрозуміло, що гроші Олена ці не поверне, це марно! – розповіла мені якось 35-річна кума Віра. – Для них 50 тисяч гривень зараз – це ціле багатство. Я і чоловікові говорила – не давай їй ці гроші! А він мені – так я і сам розумію, що не повернуть вони їх нам, але як не дати, мати дуже просила Вірі допомогти. Добре ще, що розписку з неї взяли. Хоча ось теж – куди зараз з цією розпискою?

Юрко хоче звертатися в суд, а його мама просить – тільки не це! Обіцяє віддавати борг за свою доньку, сестру мого чоловіка, невеличкими частинами зі своєї пенсії. За скільки часу вона там зможе віддавати я не знаю, можливо, гривень по 500-800 щомісяця, в кращому випадку, у неї пенсія та невелика, свекрусі самій же потрібно буде жити за щось.

Хоча, я так розумію, вона сподівається, що з неї син останні гроші брати не стане, на це і розраховує, звичайно. Тому й так живемо зараз

Олені, зовиці Віри, старшій сестрі її чоловіка Юрка, майже 40 років. Колись вона подавала надії – була чи не найкращою студенткою факультету іноземних мов, вільно говорила на двох мовах, трохи менш вільно – ще на трьох. Мама нею дуже пишалася, усім постійно розхвалювала її.

Батьки свого часу багато в свою доньку Олену вклали багато сил і грошей – репетитори, курси, відпочинок, стажування. Навіть в ті часи, коли хороша освіта було умовно кажучи безкоштовною, батьки тоді майже все віддавали доньці.

Важко навіть уявити, в які суми така освіта обійшлося б в наші дні.

Проте, закінчивши навчання у вищому навчальному закладі, Олена здивувала всіх – відмовилася від кількох перспективних пропозицій потенційних хороших роботодавців, вийшла заміж зі щирого кохання за сільського хлопця звідкілясь із Житомирської області і поїхала з чоловіком у його село.

– Там вони швиденько народили чотирьох дітей і живуть простим сільським життям! – розповідає Віра. – Роботи немає, грошей вічно теж, ніколи їм толком тих грошей не вистачає. Садять картоплю, розводять собі там курей, час від часу намагаються щось робити. Свиней вирощували на продаж, але виявилося, це зовсім не вигідно, робота нелегка, а прибутку дуже мало і потрібно десь дівати те сало й м’ясо.

Кроликів в якийсь рік купили – вони у них не велися. Корови були – важка праця з ними, а в селі молоко коштує копійки, адже мало не в кожного корова є, а приймають оптом молоко за копійки підприємці, це зовсім не вигідно їм, за словами матері Олени.

Сама Олена згодом якимось дивом влаштувалася в школу вчителем української мови, працює, зарплату отримує вельми невеличку – власне, це і весь їх сімейний дохід, чоловік має якісь випадкові невеличкі підробітки.

Свекруха Віри, поки працювала, весь час чимось допомагала їм, чим могла. Гроші давала, речі збирала по знайомим для дітей, взуття, канцелярка – там четверо онуків.

Про їхню освіту батьки не особливо переймаються. Діти навчаються у місцевій школі і батьки нічого там собі не думають, ніяких тобі курсів і репетиторів, що були у Олени колись.

Старший цього року переходить в 11 клас, на питання – куди далі? – всі знизують плечима, таке враження, що це насподіванка для них усіх, що дитині потрібно давати вищу освіту.

А рік тому у батька сімейства, чоловіка Олени, виникла нова бізнес-ідея – купити старий трактор і працювати в селі: кому город виорати, кому заскородити, а кому картоплю посадити та викопати.

Люди купують землю, будуються, упорядковують ділянки, наче село розростається у них. Кому зорати, кому покосити. Знайомий тракторист із сусіднього району, за чутками, мало не олігархом став, постійно у нього робота є, він досить таки добре заробляє.

Проблема тільки в тому, що трактор, навіть старенький, коштує досить великих грошей, яких в родині Олени немає зовсім.

– Але зате є небідний брат в столиці! – з сарказмом у голосі розповідає Віра. – Олена з матір’ю зайняли Юркові телефон – позич грошей! Трохи там дають батьки чоловіка, не вистачає 50-ти тисяч гривень, позич! Те, що гроші у нас є, вони знали. Юрко мій, особливо, й не хотів давати, звичайно, але вони ж причепилися, як реп’ях. У підсумку він Олені каже – пиши розписку мені зараз. Свекруха ще обурювалася – як так, розписка з рідної сестри. Але добре, що не пішли на поводу у неї, оформили все, як годиться, офіційно.

50 тисяч гривень зовиця взяла у брата терміном до початку осені, тут же вони з чоловіком купили трактор, почали працювати, і десь пів місяця все складалося чудово. А потім трактор зламався так, що й поремонтувати годі, ремонт – дорого обійдеться, а продати – копійки дають.

Борг під осінь нам з Юрком, зрозуміло, ніхто не віддав, і віддавати, мабуть, не збираються – грошей немає. Саме недобре, що Олена тепер навіть телефон не бере, коли ми з чоловіком телефонуємо їй – сказати братові їй нічого. Просто скидає дзвінки.

– Чоловік каже – напевно, треба просто забути про ці позичені гроші і все. А я вважаю – нехай віддають! По-хорошому треба йти в суд, і нехай вираховують у зовиці з зарплати, в школі вона у неї є ж. А якщо у Олени совісті немає, нехай мати віддає за неї по дві тисячі гривень, а сама сидить на хлібі і воді. Ну так, якось негарно, мати ж вже немолода жінка давно. Але ми тут причому? Нам ці гроші теж не з неба впали. А як з ними по-іншому вчинити?

А я вважаю, що знайома повністю права. Нехай свекруха всю пенсію тепер віддає, раз просила гроші для доньки. Невже це не найкраще рішення в цій ситуації?

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page