На жаль, якось так склалося в моєму житті, що мені прийшлося доглядати за матір’ю свого чоловіка, своєю власною свекрухою. Хоча Тамара Петрівна і має ще рідну дочку в місці, але вона з’являлася зрідка до своєї матері.
Людмила приїжджає лише на великі свята, розпаковує усі сумки з нехитрими гостинцями. Зовиця завжди привозить ковбасу, сир, оселедці і солодощі лише для мами, нічого зовсім приготовленого своїми руками, все з магазину, куплене, щоб лишній раз не переробитися.
Сестра чоловіка чомусь викладає це все лише в кімнаті своєї мами, щоб вона все бачила, перед нею, а не в холодильник, як годиться. Я, щиро кажучи, не розумію для чого вона це робить? Адже потім я усе сама збираю і відношу на кухню, як годиться.
Людмила показує мамі свої фото з щасливого і безтурботного життя своїй матері, на яких вона весь час посміхається. Вона любить фарбуватися, доглядає за собою гарно, дорого зі смаком одягається. Звісно, за неї можна порадіти.
У ці дні Тамара Петрівна, ніби розцвітає, вона дуже рада бачити доньку, забуває про всі свої проблеми, що її хвилює. І що саме цікаво, для мене, я вже давно помітила це – вона ніколи не скаржиться Людмилі на своє життя, не говорить, що її все турбує, що не може спати ночами. Лише зазиває іноді мене до своєї кімнати, щоб я зробила їм чай з м’ятою та лимоном і медом для приємної бесіди.
Поки вони радіють своїй зустрічі, радо спілкуються, ми з чоловіком накриваємо самі стіл. На нього я ставлю все, що наготувала за останні два дні.
Погостюючи день-два, Людмила спокійно їде додому у місто. Мама з щирою посмішкою її проводжає, дуже дякує, що знайшла час та її провідала.
Закривши двері, наступного разу Людмила з’явиться на Різдво або Великдень. А так, лише матері телефонує і все.
Як тільки донька виходить за поріг хати, рушаючи спокійно додому, у матері чоловіка виникає безліч прохань до мене, вона швидко згадує, що недужа, просить сходити в аптеку, поміряти тиск, принести краплі.
Я жінка сільська, спокійна, у нас не прийнято сперечатися з ріднею, особливо зі старшими людьми, мене так мама вчила. Я мовчки виконую всі прохання свекрухи, адже більше нікому.
Живемо ми в селі в її хатині. Хата у неї велика простора, не старенький будинок. Але добрий ремонт ми зробили з чоловіком лише за власні гроші.
Але найбільше я маю образу на те, що останнім часом, після останнього візиту Людмили, свекруха стала постійно говорити, що хату свою продасть, гроші розділить на трьох: на себе, мого чоловіка та доньку свою.
Свою частину вона віддасть доньці і поїде до неї в місто жити, Людмила там доглядатиме її. Я, звісно не проти, це справедливо. Але чому вона тоді зараз цього не робить, адже вона вже стара, сама робити нічого не може?
Ми з чоловіком доглядаємо його матір вже майже 7 років. І зараз вона до доньки не збирається їхати, живе з нами, і все роблю їй я.
Вийде так, що матір чоловіка все життя доглядатиму я одна, а перед тим, як її не стане, донька швиденько забере її до себе в місто і у неї залишаться мамині гроші.
Як знайти справедливість я не знаю, я доглядаю чужу жінку, наче малу дитину вже багато років, але цього ніхто не цінує. Ні поваги, ні подяки за ці роки я не побачила зовсім. Як би ви вчинили на моєму місці?
Фото ілюстративне.
