Грудневі сутінки опускалися на місто швидко й невідворотно, затягуючи вулиці сизим оксамитом. 31 грудня Зоряна знову залишилася в офісі найдовше. Це вже стало певною традицією, мовчазною домовленістю між нею та порожніми стінами кабінету. Коли остання коліжанка, загорнута в пахуче хутро, вибігла за двері, вигукуючи щось про шампанське та «Олів’є», в офісі запала та особлива тиша, яку можна почути лише в порожніх будинках перед великим святом.
Зоряна сиділа перед монітором, світло якого вихоплювало з темряви її втомлене обличчя. Вона робила вигляд, що дописує важливий звіт, хоча насправді просто перекладала цифри з однієї таблиці в іншу. Їй не було куди поспішати. Вдома на неї чекала лише тиша десятиповерхівки та кіт, який, швидше за все, уже бачив десятий сон на дивані.
— Зоряно Іванівно, ви ще тут? — у двері зазирнув охоронець, дядько Степан. — Пора вже, доню. За п’ятнадцять восьма. Вдома ж, мабуть, чекають?
— Вже збираюся, Степане Петровичу, — вона змусила себе посміхнутися. — З Новим роком вас! Нехай він буде легшим за цей.
— І вас зі святом! Біжіть, біжіть, бо сніг такий повалив — краса неймовірна!
На вулиці справді панувала казка. Лапатий сніг повільно кружляв у світлі ліхтарів, перетворюючи сірий асфальт на іскристе полотно. Люди навколо нагадували мурашок: хтось ніс ялинку, притискаючи її до грудей, хтось балансував із пакунками, з яких виглядали хвости ананасів та пляшки ігристого. Зоряна йшла повільно, вдихаючи морозне повітря. Їй було тридцять вісім — той вік, коли вже не чекаєш на Діда Мороза, але все ще мимоволі заглядаєш у вікна, де миготять гірлянди.
Вона зайшла до супермаркету біля дому. Черги були велетенські. Зоряна взяла кошик: «Сир, хліб, пляшка мінералки… О, і мандарини. Без них Новий рік — не Новий рік».
Перед нею в черзі стояла старенька жінка. Вона була вдягнена в акуратне, хоч і поношене пальто з коміром, що бачив кращі часи. Бабуся дуже повільно викладала на стрічку свої скромні покупки: половинку житнього хліба, пакет молока, маленьку пачку гречки та — Зоряна це помітила особливо — один-єдиний мандарин і крихітний шматочок сиру.
Коли касирка озвучила суму, бабуся почала копирсатися у старенькому гаманці. Її пальці, вузлуваті від віку, тремтіли. Вона викладала монети, рахувала, збивалася, знову рахувала.
— Доню, — тихо промовила старенька до касирки, — я, мабуть, помилилася. Не вистачає трохи… Давайте сир приберемо. І мандарин цей… обійдуся.
Черга ззаду почала невдоволено гудіти. Хтось голосно зітхнув, хтось почав демонстративно дивитися на годинник. Зоряна відчула, як гаряча хвиля підступила до горла.
— Не прибирайте нічого! — голос Зоряни пролунав несподівано твердо. — Я доплачу за пані. І ось, будь ласка, додайте ще цей пакунок цукерок і пачку кави до її чека.
Бабуся обернулася, її очі, вицвілі, але напрочуд ясні, наповнилися розгубленістю. — Ой, дитино, що ти робиш? Не треба, я ж… я просто не розрахувала пенсію цього місяця, ліки дорогі…
— Сьогодні Новий рік, бабусю, — Зоряна м’яко поклала руку їй на плече. — Дозвольте мені зробити маленьке диво.
Вони вийшли з магазину разом. Зоряна наполягла на тому, щоб допомогти донести важкі сумки. Бабусю звали Ганна Михайлівна.
— Я тут поруч живу, за рогом, у «сталінці», — розповідала вона, поки вони долали снігові замети. — Син у мене гарний, Артем. Але він уже п’ять років за кордоном, у науковому центрі працює. Цього року обіцяв приїхати, та щось там не склалося — проєкт великий, не відпустили. А я не хотіла до невістки в село їхати, мені в місті спокійніше. Отак і будемо з телевізором святкувати.
— Розумію вас, Ганно Михайлівно, — зітхнула Зоряна. — Сама така.
Коли вони підійшли до масивних дерев’яних дверей під’їзду, Зоряна побачила чоловіка. Він стояв, піднявши комір пальта, і нервово міряв кроками невеликий клаптик розчищеного тротуару. Біля його ніг стояла велика валіза.
— Мамо! — вигукнув він, побачивши стареньку. — Мамо, ну де ж ти ходить? Я вже годину тут мерзну! Приїхав, хотів сюрприз зробити, а телефон розрядився на вокзалі!
— Артемчику! — Ганна Михайлівна мало не впустила палицю. — Синку! Ти ж казав, що не зможеш!
Вони кинулися одне одному в обійми. Зоряна стояла трохи осторонь, відчуваючи себе зайвою в цій картині родинного щастя, але на душі було неймовірно тепло.
— А це хто з тобою? — Артем нарешті звернув увагу на Зоряну. Він був високим, з відкритим поглядом і легкою усмішкою, яка здалася Зоряні дивно знайомою.
— Це Зоряна, моя рятівниця, — усміхнулася бабуся. — Якби не вона, я б сьогодні без свята залишилася. Артеме, бери сумки! І ти, Зоряно, заходь. Навіть не думай відмовлятися. В тебе ж вдома кіт, він почекає, а нам стіл треба накривати!
Зоряна хотіла було щось заперечити про незручність і пізній час, але погляд Артема — вдячний і теплий — зупинив її. — Справді, пані Зоряно, заходьте. Я привіз справжню швейцарську каву і купу історій. Нам точно знадобиться третій слухач, щоб мама не так сильно мене сварила за те, що я не попередив.
Квартира Ганни Михайлівни була схожа на музей затишку: високі стелі, полиці, заставлені книжками, мереживні серветки на столах і старе піаніно в кутку.
— Сідайте, сідайте! — метушилася господиня. — Артеме, діставай ту качку, що я з ранку замаринувала, думала — сама тиждень їстиму. Зоряно, допоможи мені з нарізкою.
Робота закипіла. У цьому не було офісної напруги чи міської суєти — лише просте людське спілкування. — А ви теж математик? — запитав Артем, помітивши, як Зоряна швидко й точно нарізає сир. — У вас така зосередженість, ніби ви формулу розв’язуєте.
— Майже, — засміялася вона. — Я аудитор. Цифри — це мій світ. Але сьогодні я вирішила взяти вихідний від логіки.
— Це правильно. Логіка не пояснює, чому в таку ніч люди зустрічаються саме в черзі за мандаринами, — Артем підійшов ближче, щоб взяти тарілку. — Я, до речі, теж не вірив, що встигну. Літак затримали, потяг запізнився… Але я так хотів побачити маму.
Вечеря пройшла непомітно. Вони говорили про все: про дитячі мрії, про подорожі, про те, як важко іноді знайти своє місце у великому світі. Виявилося, що Артем теж почувався самотнім у великому європейському місті, незважаючи на кар’єру.
— Знаєте, Зоряно, — сказав він, коли Ганна Михайлівна пішла в іншу кімнату за старим фотоальбомом, — я весь вечір спостерігаю за вами. Ви зробили для моєї мами те, що я не зміг зробити через відстань. Ви подарували їй відчуття, що вона не одна. Це… це дуже цінно.
Зоряна відчула, як її щоки злегка зачервонілися. — Я просто не могла інакше. Мені здалося, що якщо я пройду повз, то цей рік закінчиться якось неправильно.
Коли стрілки годинника наблизилися до дванадцяти, вони вимкнули світло, залишивши лише вогники на ялинці та свічки на столі.
— Ну, з Новим роком! — проголосила Ганна Михайлівна. — Нехай він принесе нам те, чого ми найбільше потребуємо, навіть якщо ми самі про це ще не знаємо.
Вони цокнулися чашками з чаєм (бо шампанське Артем забув купити в поспіху, але ніхто того й не помітив). У ту мить, під звуки далеків феєрверків за вікном, Зоряна раптом усвідомила: вона не вдома, поруч — майже незнайомі люди, але вона вперше за багато років почувається на своєму місці.
Свято закінчилося, але історія тільки починалася. Наступного дня Артем зателефонував Зоряні. — Моя мама каже, що її кава без вашої компанії смакує не так добре. А я кажу, що нам треба сходити на ковзанку. Ви як?
Потім були прогулянки засніженим містом, довгі розмови в маленьких кав’ярнях, де пахло корицею та дивом. Виявилося, що Артем планував повертатися в Україну назовсім — йому запропонували очолити новий дослідницький центр у столиці.
— Я шукав привід повернутися, — зізнався він одного вечора, тримаючи Зоряну за руку. — Але не знав, чи чекає мене тут щось, окрім маминої квартири. Тепер я знаю.
Минув рік.
Наступне 31 грудня Зоряна вже не сиділа в офісі допізна. Вона була вдома — у їхньому спільному з Артемом домі. Велика ялинка сяяла у вітальні, на кухні Ганна Михайлівна вчила онука (який народився в брата Артема, але Ганна Михайлівна вже вважала Зоряну рідною донькою і чекала на своїх) пекти імбирне печиво.
— Зоряночко, подай-но мені ту форму у вигляді зірочки, — гукала бабуся. — Артеме, не чіпай мандарини, то на стіл!
Зоряна дивилася на цю метушню і відчувала безмежну вдячність тій черзі в супермаркеті, тому шматочку сиру і тій миттєвій рішучості не пройти повз.
Бо Новий рік — це не просто зміна дат у календарі. Це час, коли Всесвіт перевіряє нас на людяність. І якщо ти відкриваєш своє серце для допомоги іншому, Всесвіт обов’язково знайде спосіб віддячити тобі.
Інколи щастя коштує лише один мандарин і трохи тепла, відданого зовсім незнайомій людині. Але відсотки, які нараховує за це доля, — найвищі у світі. Це кохання, це родина і це віра в те, що дива трапляються. Треба тільки не боятися бути їхньою частиною.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
