Буває, що один-єдиний конверт із грошима важить більше, ніж п’ять років шлюбу, і саме він стає тим останнім дзеркалом, у якому ти нарешті бачиш не кохану людину, а чужого, жадібного споживача.

Ольга вимкнула телевізор, і в кімнаті запала така тиша, що було чути, як на кухні монотонно капає кран. Вона вже місяць просила Віктора підкрутити ту гайку, але він лише відмахувався: «Потім, Олю, не роби з мухи слона».

Віктор навіть не підняв очей від телефону. Він сидів на дивані, зігнувшись, і з азартом тиснув на екран — там відбувалася чергова віртуальна баталія. Його не обходила ні тиша в хаті, ні те, що дружина вже десять хвилин просто стоїть посеред кімнати, дивлячись у порожнечу.

За вікном почався дощ. Важкі краплі стукали по металевому карнизу тієї самої квартири, яку Ольга купила самотужки ще до знайомства з майбутнім чоловіком. Вона тоді працювала на двох роботах, економила на обідах і кожну копійку несла в банк. Це був її особистий острівець безпеки, який тепер став полем битви.

— Вітю, може, чаю? — спитала Ольга, намагаючись хоч якось зруйнувати цю крижану стіну мовчання. Голос її звучав тихо, майже благально. Вона все ще сподівалася, що він відкладе телефон, обійме її і скаже щось тепле.

— Сама пий свій чай, — буркнув Віктор, не відриваючись від гри. Обличчя його було напруженим, а на лобі виступила жилка. — Я ж казав, що хочу нормальної вечері. М’яса якогось запечи, чи що. Що це за манера — чай пропонувати, коли чоловік голодний?

— М’яса немає, Вітю, — зітхнула Ольга, відчуваючи, як у грудях закипає знайома гіркота. — Ти ж знаєш, що до моєї зарплати ще три дні, а твою ми витратили на ремонт твоєї машини ще минулого тижня. Гроші просто скінчилися. Зовсім.

Віктор різко кинув телефон на подушку і підвівся. Його очі звузилися, а на щоках з’явилися нездорові червоні плями. Це був знак — зараз почнеться чергова лекція про те, як він важко працює і як мало отримує натомість.

— Знову ти за своє! Вічно у тебе грошей немає! — він почав ходити кімнатою, активно розмахуючи руками. — У всіх нормальних людей дружини примудряються і відпустку організувати, і холодильник забити, а я п’ятий рік у цій твоїй квартирі як у клітці сиджу! Ніякої радості, одне ниття про економію!

— У моїй квартирі? — Ольга відчула, як її затрясло від обурення. — Ти сам сюди переїхав одразу після весілля. Прийшов з однією сумкою речей. У тебе тоді навіть власного кута не було, ти з батьками жив у прохідній кімнаті!

Віктор зневажливо пирхнув і попрямував до кухні. Він різко відчинив холодильник, довго вдивлявся в майже порожні полиці, ніби сподіваючись, що там за помахом чарівної палички з’явиться кілограм відбірної вирізки.

— Навіть перекусити нічого, — прошипів він, зачиняючи дверцята з такою силою, що на верхній полиці дрібно забряжчали баночки з залишками гірчиці. — Ти просто не вмієш бути господинею, Олю. Ти тільки й знаєш, що рахувати кожну гривню.

— Вікторе, припини, — Ольга стала у дверях кухні, схрестивши руки на грудях. — Ти чудово знаєш ситуацію. Я сама вже другий тиждень на роботі обідаю лише кавою та печивом, щоб ми могли заправити твою машину. Мені набридло бути єдиною, хто тягне цей віз.

Чоловік не відповів. Він пройшов повз неї, знову вмостився на диван і схопив телефон. Розмова була закінчена в його улюбленому стилі — повним ігноруванням реальності. Ольга притулилася до одвірка, відчуваючи себе виснаженою.

Саме в цей момент телефон на столі завібрував. На екрані висвітлилося фото свекрухи — Ганни Петрівни. Ольга відчула, як всередині все стиснулося. Дзвінки свекрухи ніколи не приносили гарних новин.

— Так, Ганно Петрівно, — Ольга намагалася зробити голос максимально спокійним, хоча руки помітно тремтіли.

— Оленько, золотко, ти коли мені онуків подаруєш? — без жодних вітань чи передмов почала свекруха. — П’ять років уже як пара, а в хаті тиша, як у склепі. Скільки можна в ту роботу впиратися? Усі гроші світу не заробиш!

Ольга заплющила очі. Ця пластинка крутилася з першого дня їхнього шлюбу. Свекруха вважала, що дитина — це універсальний засіб від усіх проблем, хоча сама постійно скаржилася на безгрошів’я.

— Ганно Петрівно, ми ж це тисячу разів обговорювали, — втомлено відповіла Ольга. — Зараз не найкращий час. Віктор один просто не потягне нас усіх на свою зарплату. Дитині треба багато чого, а ми й так ледве зводимо кінці з кінцями.

— А ти що, в панночки записалася? — голос свекрухи миттєво став гострим, як бритва. — Чи працювати не збираєшся після пологів? Зараз усі так роблять — народила і в стрій. Чи, може, заощаджень у тебе немає? Ти ж он на якусь посаду мітиш.

— У мене немає заощаджень, ви ж знаєте, — Ольга намагалася говорити твердо. — Усі гроші, що я мала до шлюбу, пішли на цю квартиру. А зараз усе йде в загальний бюджет, який тане швидше, ніж сніг у квітні.

— Знаю я твоє «знаю», — свекруха невдоволено хмикнула. — Тільки от інші дівчата якось встигають і житло купити, і дітей ростити, і чоловіка поважати. А ти тільки відмовки шукаєш. Вітя вже не хлопчик, йому спадкоємець потрібен, розумієш? Чоловіче его — річ тонка!

Ольга відчула, як до горла підступає клубок. Їй хотілося кричати, що «тонке его» Віктора коштує їй занадто дорого, але вона лише тихо сказала:

— Ганно Петрівно, мені треба йти, на плиті вода закипіла. Бувайте.

Вона натиснула «відбій» і просто притулилася лобом до холодної стіни. Очі палило від сліз, які вона забороняла собі випускати. П’ять років. П’ять років вона намагалася бути ідеальною дружиною, гарною невісткою, успішною працівницею. Але замість підтримки отримувала лише нові й нові вимоги.

Її шлюб зараз нагадував старий, вицвілий светр, який колись був улюбленим, а тепер розповзається під пальцями. Скільки латок не став, нитки вже згнили. Ранкові перепалки, вечірня пустеля в розмовах, закиди родичів — усе це навалювалося важкою ковдрою, під якою стало важко дихати.

Наступного ранку Ольга прийшла на роботу раніше за всіх. Вона любила ці хвилини тиші в офісі, коли можна було зібратися з думками. Але не встигла вона заварити каву, як її покликав Сергій Анатолійович — начальник відділу.

— Ольго Миколаївно, зайдіть, будь ласка, — він жестом запросив її до свого кабінету.

Ольга напружилася. В її голові відразу промайнули найгірші сценарії: скорочення, догана, помилка в документах. Вона сіла на край стільця, готова до будь-якого удару долі.

— Олю, я давно придивляюся до вашої роботи, — почав Сергій Анатолійович, перебираючи папери на столі. — Ви — людина надійна, системна, і, чесно кажучи, на вас тримається половина наших проектів.

Ольга мовчала, не знаючи, куди веде ця розмова.

— Тому керівництво вирішило призначити вас старшим менеджером департаменту. Це означає не тільки більше відповідальності, а й значне підвищення зарплати — у два рази, плюс квартальні та річні премії за результат.

Ольга кліпнула кілька разів. Їй здалося, що це якийсь сон, спричинений недосипом. У два рази? Це означало, що вона зможе не просто жити, а нарешті дихати. Відкладати, планувати, не заглядати з острахом у гаманець кожного разу, коли хочеться купити зайве яблуко.

— Сергію Анатолійовичу… я… дякую вам. Я справді не підведу, — вона відчула, як серце закалатало в грудях від радості.

— Я знаю, що не підведете. Наказ уже підписаний. Вітаю, — він посміхнувся і простягнув їй руку.

Увесь день Ольга ходила як на крилах. Вона вже уявляла, як прийде додому і розповість Віктору. Може, це саме той шанс? Гроші дадуть їм спокій, вони перестануть сваритися через дрібниці, поїдуть нарешті відпочити. Вона щиро вірила, що фінансова стабільність поверне в їхню хату любов.

Минуло рівно дванадцять місяців. Це був найважчий рік у житті Ольги. Вона фактично жила на роботі. Командировки, нічні звіти, нескінченні переговори. Вона бачила сонце тільки через вікно кабінету, але результат був того вартий. На її рахунку зібралася сума, про яку вона раніше тільки мріяла.

Сьогодні вона нарешті підписала останній документ перед довгоочікуваною відпусткою. Її пальці з трепетом гортали фотографії на екрані телефону: блакитна вода, білий пісок, затишний готель, де тільки шум моря і жодних дзвінків.

— Два квитки, — прошепотіла вона сама до себе. — Десять днів тиші. Нарешті.

Ольга була впевнена: ця поїздка все виправить. Вони з Віктором знову стануть близькими. За останній рік вони стали ще більше схожі на сусідів по комуналці — «привіт-па-па», спільні обіди у вихідні, але душі були далеко. Ольга думала, що він просто втомився, що йому теж важко.

Раптом телефон знову завібрував. Ганна Петрівна. Знову.

— Оленько, доню, ти не могла б сьогодні заїхати? — голос свекрухи звучав слабко, з якоюсь надривною ноткою. — Щось серце сьогодні коле, і тиск підскочив. Лежу, не можу навіть води собі набрати.

Ольга стиснула зуи. Це був уже третій такий дзвінок за тиждень. Кожного разу, коли вона приїжджала, вона бачила Ганну Петрівну, яка бадьоро обговорювала серіали з сусідкою або пекла пиріжки.

— Ганно Петрівно, я сьогодні дуже втомлена, — спробувала відмовитися Ольга. — Мені треба валізи збирати, ми ж з Віктором у відпустку летимо.

— Яка відпустка, Олю? — голос свекрухи миттєво зміцнів. — Коли мати хвора, коли в мене, може, останні дні лишилися? Хіба так можна? Невже ці твої моря дорожчі за рідну кров?

Ольга тяжко зітхнула. Вона знала: якщо не поїде, Віктор влаштує їй скандал на цілу ніч про те, яка вона бездушна.

— Добре, я заїду на півгодини. Чекайте.

У квартирі свекрухи, як завжди, пахло ваніллю та свіжою здобою. На столі в кухні стояв великий таріль із рогаликами. Ганна Петрівна зустріла невістку в гарному халаті, з ідеально укладеним волоссям.

— О, прийшла нарешті, — вона навіть не намагалася вдавати хвору. — Проходь, чайник уже засвистів. А де Вітя? Чому сам не заїхав?

— Віктор затримався на роботі, — Ольга сіла на стілець, відчуваючи, як пульсує в скронях. — Ганно Петрівно, ви казали, що вам дуже погано.

— Ох, Олю, мені морально погано! — свекруха картинно притиснула руку до грудей, кидаючи в чашку одну ложку цукру за іншою. — Дивлюся я на ці чотири стіни і розумію: життя проходить повз. Лікар каже — у мене депресія на фоні самотності. Мені потрібен якісний відпочинок, зміна картинки.

Віктор зайшов до кухні через сорок хвилин. Виявилося, він знав, що Ольга тут.

— Мамі справді треба розвіятися, — сказав він, вмощуючись поруч і відразу беручи рогалика. — Вона все життя на мене поклала, а зараз сидить тут, як у в’язниці. Це несправедливо.

Ганна Петрівна пильно подивилася на Ольгу.

— Ось ви на море зібралися, Вітя казав. Готель хороший, каже, з видом на пляж. А я… я хоча б у якийсь санаторій хороший поїхала, підлікуватися. Але де ж ті гроші взяти? Пенсія ж смішна…

Ольга заціпеніла. Вона повільно повернула голову до Віктора. Звідки він знає про готель? Вона показувала йому фото лише раз, мигцем. Невже він уже все розповів матері?

Вечір вдома був напруженим. Ольга мовчала, збираючи речі в невелику косметичку. Віктор крутився поруч, намагаючись завести розмову про дрібниці, але Ольга не реагувала. Нарешті він не витримав.

— Чого ти мовчиш? Мама просто поділилася своїми переживаннями. Хіба це злочин — хотіти трохи тепла на старості років?

— Вікторе, ти розповів їй про наші накопичення? Ти розповів, скільки я відклала?

— А що тут такого? Ми ж одна сім’я! Вона переживає за нас. І взагалі, вона має рацію — ми молоді, ще заробимо. А їй лікування потрібне зараз.

Ольга нічого не відповіла. Вона просто лягла спати, відвернувшись до стіни.

Настав день, коли вона планувала викупити тур. Гроші лежали в конверті — вона зняла їх з рахунку заздалегідь. Це була відчутна сума, результат року її недоспаних ночей.

Увечері вона виклала конверт на стіл перед Віктором.

— Ось, подивися. Це наша подорож. Я завтра йду в агентство.

Віктор взяв конверт, зазирнув всередину. Його пальці почали швидко перераховувати купюри. Обличчя стало діловим, зосередженим.

— Слухай, Олю… я тут подумав, — він відклав гроші вбік. — Ми з мамою вчора говорили. Є чудовий санаторій у горах, там якраз її профіль по серцю. Ця сума ідеально покриє її путівку на 21 день і ще на процедури залишиться.

Ольга відчула, як підлога під ногами почала кудись пливти.

— Що ти сказав? До чого тут твоя мати? Це мої гроші, Вітя! Це наша відпустка!

— Їй це життєво необхідно! — Віктор раптом перейшов на крик, його спокій зник. — Ти що, хочеш, щоб вона загнулася тут у квартирі? Тобі шкода грошей для моєї матері? Яка ж ти жадібна!

Ольга вхопила конверт і притиснула його до себе.

— Я не жадібна! Я — людина, яка працювала без вихідних! А вона просто маніпулює тобою! Вона здорова, Вітя! Вона просто хоче поїхати за мій рахунок!

— Ти егоїстка! — Віктор підскочив до неї, намагаючись вихопити гроші. — Ти хизуєшся своєю зарплатою, своєю квартирою! Думаєш, мені приємно жити за твій рахунок? Ти постійно мені це в очі тицяєш!

— Бо це правда! — Ольга кричала у відповідь, сльози нарешті прорвалися назовні. — Хто платить за твою машину? Хто купує продукти? Хто виплачує всі рахунки? Ти навіть не намагаєшся знайти кращу роботу, бо тобі зручно на моїй шиї!

— Та хто ти така! — Віктор замахнувся, але вчасно зупинився. — Ти просто шматок сухого льоду! В тобі немає нічого жіночого, тільки цифри в голові!

Вони сварилися довго і страшно. Згадали все: і невдалі подарунки, і те, як Віктор забув про її день народження, і те, як свекруха повчала її варити борщ. У результаті Ольга замкнулася в спальні, підперши двері стільцем. Її тіпало від холоду, хоча в квартирі було тепло.

Ранок не приніс спокою. О восьмій ранку в двері почали дзвонити — довго, наполегливо. Ганна Петрівна прийшла на «розборки».

— Ти що ж це робиш? — свекруха влетіла в кімнату, не чекаючи запрошення. — Вітя всю ніч на кухні просидів, за серце тримався! Ти хочеш його довести?

— Ганно Петрівно, вийдіть з моєї квартири, — Ольга стояла бліда, але спокійна.

— Твоєї квартири? — свекруха пирхнула. — Ви — сім’я! Тут усе спільне! І гроші теж спільні! Як ти можеш бути такою невдячною? Я тобі сина віддала, кращого чоловіка не знайдеш!

Віктор вийшов з ванної, виглядаючи як побитий собака, але в очах його читалася очікувана підтримка від матері.

— Олю, ну будь людиною, — тихо сказав він. — Віддай гроші мамі. Ми наступного року з’їздимо. Я обіцяю, я знайду підробіток.

Ольга дивилася на них обох і раптом чітко побачила: вони не змінилися і не зміняться. П’ять років вона намагалася наповнити водою діряве відро. Вона була для них банкоматом, служницею, зручним додатком до квартири. Але ніколи — коханою людиною.

— Знаєте що? — Ольга раптом посміхнулася. Це була дивна, майже щаслива посмішка. — Ви маєте рацію. Я справді егоїстка. Велика, величезна егоїстка.

Вона швидко взяла сумку, де вже лежали її документи і той самий конверт.

— Я їду у відпустку. Прямо зараз. Сама.

— Ти не смієш! — Ганна Петрівна спробувала перегородити їй шлях. — Це спільні гроші!

— Це мої гроші, зароблені моїми мізками і здоров’ям, — Ольга відштовхнула руку свекрухи і вилетіла за двері.

Вона не знала, куди йде, просто бігла по сходах. Добігла до найближчого кафе, сіла за стіл і тремтячими руками відкрила сайт турагентства. За годину вона викупила путівку «на сьогодні». Їй було байдуже, куди летить. Головне — далеко від цього пекла.

Тиждень на березі океану був найкращим у її житті. Вона вимкнула телефон. Перші три дні вона просто спала і плакала. А потім почала бачити світ. Вона бачила, як люди посміхаються просто так. Вона бачила, як море змиває сліди на піску, і зрозуміла — вона теж може змити ці п’ять років болю.

Ольга повернулася додому засмагла, з якимось новим, сталевим блиском в очах. Віктор зустрів її в передпокої. Він виглядав зарослим, брудним і дуже злим.

— Де ти була? — закричав він. — Ти хоч уявляєш, що ми пережили? Мама з тиском у лікарні лежала! Я всі пороги оббив!

— Мені байдуже, Вітя, — Ольга спокійно поставила валізу. — Більше того, мені все одно, що ти зараз скажеш.

— Що ти верзеш?

— Я подаю на розлучення. Завтра. Юрист уже готує документи.

Віктор онімів. Він не очікував такого. Він думав, вона повернеться винна, буде просити пробачення за свій «демарш».

— Ти… ти хочеш зруйнувати все через одну поїздку? Через гроші?

— Ні, не через гроші, — Ольга підійшла ближче і подивилася йому прямо в зіниці. — Через те, що в цій квартирі за п’ять років не було місця для мене. Був ти, була твоя мама, були твої забаганки і мої обов’язки. Але мене тут не було. Я втомилася бути твоїм спонсором, Вітя.

— Ти пошкодуєш! — він знову почав кричати. — Кому ти потрібна зі своїм характером? Будеш сама в цій квартирі кукувати!

— Краще бути самою, ніж з тим, хто бачить у мені лише гаманець, — вона відкрила шафу і почала викидати його речі на підлогу. — У тебе є дві години. Збирайся. Ганна Петрівна вже, мабуть, зачекалася на свого «спадкоємця».

Віктор пішов через годину. Він забрав усе, навіть старий фен, який Ольга купувала собі ще студенткою. Грюкнув дверима так, що з полиці впала та сама бегонія, яку він колись перекинув.

Ольга опустилася в крісло. У квартирі стало порожньо і… легко. Вона нарешті була вдома. У своєму домі, де більше ніхто не скаже їй, що її мрії — це егоїзм.

Вона підійшла до вікна. Дощ скінчився. У калюжах відбивалися вогні великого міста, яке тепер належало їй одній. Ольга знала: попереду ще багато труднощів, судів і розмов. Але головне вона вже зробила — вона вибрала себе.

І це було найкраще вкладення грошей у її житті.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.