— Знову твоя мама обриває слухавку! Чи в неї там календар зламався? — Андрій з роздратуванням жбурнув мій смартфон на розкладений диван у вітальні.
Я на мить завмерла біля плити, тримаючи ополоник над баняком, у якому мліла свіжа юшка з грибами.
Мати телефонувала вже вчетверте за сьогодні, і це було правдою.
Але чи давало це право коханому чоловікові так несамовито кричати?
— Андрію, ну що ти починаєш. Вона просто хоче запросити нас на гостину, — я обережно поклала ополоник на підставку і витерла спітнілі руки об вишитий рушник, що слугував мені фартухом. — Цієї суботи їй виповнюється шістдесят два. Поважна дата, ювілей майже.
— Ага, бачили ми ті ювілеї! — він крутнувся на місці, і я помітила той самий крижаний погляд, від якого ставало не по собі. — Знаю я цей сценарій. Прийдемо, а там твоя сестра Мар’яна знову очі до стелі підійматиме. То дах у хаті протече, то дітям до школи ноутбуки потрібні. А хто в нас благодійний фонд? Звісно, я!
— До чого тут Мар’яна? — всередині мене все стиснулося від неприємного передчуття. Ми вже проходили це десятки разів. — Мама просто мріє зібрати нас за одним столом. Ми ж рідні люди, родина.
— Рідні! — він пирхнув і попрямував до кухні, з силою відчинивши холодильник. Пляшки з мінеральною водою на дверцятах гучно задзвеніли. — Твоя «рідня» лише й вміє, що тягнути з нас соки. Пам’ятаєш, як минулого місяця твоя мама бідкалася, що в неї пральна машина «стрибає»? А за тиждень уже в лоб: «Може, дітки, підсобите, бо руками прати сили немає»?
Я засмутилася, відчуваючи гіркоту.
Так, мама дійсно просила. Але ж ми не відмовили!
Купили їй нову «пралку», хоч і скромнішу за ту, про яку мріяв Андрій для нашої нової квартири.
Але ж це для матері.
— Ми просто допомогли рідній людині, — тихо промовила я, автоматично перемішуючи юшку, яка вже давно була готова.
— Допомогли! — Андрій з гуркотом зачинив дверцята і сперся ліктями на стіл. — Ти взагалі рахувала, скільки коштів ми «інвестували» у твоїх родичів за останні три роки? Я не полінувався, зробив аудит. Понад сто п’ятдесят тисяч гривень!
— Звідки такі космічні цифри? — я розвернулася до нього, відчуваючи, як гнів починає закипати швидше за воду в каструлі.
— А я тобі розпишу! Машина пральна — вісімнадцять тисяч. Ремонт у коридорі Мар’яни — двадцять п’ять. Протезування зубів твоїй матері — сорок. Та шкіряна куртка, яку ти їй на свято подарувала — ще десять. Додай сюди всі ці кошики з продуктами, «гостинці» дітям і постійні дрібні перекази. Рахувала?
Я мовчала. Я знала про ці витрати.
Але хіба можна вимірювати турботу про матір у банкнотах?
Хіба доречно вписувати рідну людину у графу «збитки»?
— Андрію, це ж мої близькі, — почала я, але він не дав мені завершити.
— А я хто? Я тобі хто, Олено? — він підійшов. — Я працюю без вихідних, беру додаткові зміни, щоб ми мали змогу подорожувати, купити житло. А твої родичі чомусь вирішили, що в нас тут приватний монетний двір!
— Ніхто так не вважає! Мама ніколи нічого не вимагала.
— Ой, не треба мені цих казок! — скривився він. — Твоя мати — майстер маніпуляцій. Вона так майстерно вдає жертву обставин, що ти готова останню сорочку з себе зняти. А Мар’яна твоя взагалі влаштувалася чудово — сидить у всіх на шиї й ніжками теліпає!
— Не смій ображати мою сестру! — я вимкнула газ і впевнено подивилася йому в очі. — У неї двоє малих дітей на руках, і вона тягне їх сама після того, як її чоловік просто зник у невідомому напрямку!
— Ну звісно, героїня праці. А ми — бездонні гаманці, — він усміхнувся, взяв зі столу яблуко і почав його крутити, наче це був якийсь рідкісний артефакт. — Знаєш, що я тобі скажу? Вони тебе просто використовують. Ти для них не донька і не сестра, а зручний фінансовий канал.
— Що ти таке кажеш? — я навіть не стримала нервового сміху. — Ти хоч чуєш себе?
— Це ти нічого не чуєш, — він відкусив шматок яблука, повільно жуючи та дивлячись мені прямо в очі. — Ти наївна і засліплена. Тобі з дитинства внесли в голову ці гасла про «родинний обов’язок», і ти в них віриш. А по факту? Мама з’являється на горизонті, коли треба щось оплатити. Сестра — коли закінчуються гроші. Коли ти минулої зими лежала і температурою під сорок, де була твоя «чудова родина»?
— Мама приїжджала! Вона привозила варення і наваристий бульйон!
— Один раз приїхала! На годину! А я тижнями біля тебе крутився: і ліки шукав, і їсти готував, і по господарству порався, не полишаючи роботи!
Я відчула, як стіна моєї впевненості починає тріщати. Невже в його словах є частка істини?
Невже я дійсно живу в ілюзії? Ні, це неможливо.
Мама завжди була поруч емоційно. Просто вона живе далеченько.
Їй важко добиратися, а таксі коштує надто дорого для її пенсії. А Мар’яна, ну, їй справді несолодко з двома малюками.
— Тому я не збираюся їхати на це свято, — відрізав Андрій, кидаючи огризок у смітник. — Не хочу вислуховувати їхні нескінченні скарги на життя, не хочу бачити ці прохальні погляди. Мені набридло чути, як усе дорого, як не вистачає на опалення чи нові чоботи. Розумієш?
— Але це ж її свято, — мій голос прозвучав якось непевно, наче я сама себе вмовляла. — Їй буде дуже боляче, якщо ми проігноруємо такий день.
— Нехай, — він байдуже знизав плечима і вийшов з кухні. — Мені теж боляче спостерігати, як тебе обкрадають найближчі люди.
Я лишилася одна в тиші кухні.
Юшка остигала, втрачаючи свій аромат.
В голові відлунювали його розрахунки. Сто п’ятдесят тисяч? Невже сума справді така велика?
Я ніколи не вела бухгалтерію стосунків. Для мене було природним підтримати маму чи підсобити сестрі.
Хіба не в цьому суть сім’ї?
Мій телефон знову ожив на дивані. Мама. Знову.
Я підійшла, взяла апарат до рук. На екрані була фотографія: мама сміється, тримаючи на руках наймолодшого сина Мар’яни, маленького Івасика.
Це фото ми зробили влітку на дачі, коли палили багаття і пекли картоплю. Всі були такі щасливі.
Я провела пальцем по екрану і відхилила виклик.
Вперше у житті я просто скинула мамин дзвінок.
Того вечора я так і не знайшла в собі сил зателефонувати мамі.
Лягла в ліжко з каменем на серці, а Андрій у вітальні дивився якийсь гучний серіал, голосно сміючись. Здавалося, для нього нічого не змінилося.
Вранці, готуючи йому сніданок, я мимоволі згадала наші перші місяці разом.
Три роки тому Андрій був зовсім іншим.
Він сам наполягав на тому, щоб ми частіше навідували мою родину.
Купував квіти моїй мамі, вибирав іграшки для дітей Мар’яни.
Він навіть жартував, що тепер у нього велика родина. Куди зник той чоловік?
— Про що мрієш? — Андрій відірвався від перегляду новин у телефоні, беручи чашку кави.
— Та так, згадала старі часи, — я сіла навпроти, гріючи руки об гарячу кераміку. — Пам’ятаєш, як ти колись сам купував мамі саджанці троянд для її квітника? Ти так хотів їй догодити.
Він підняв на мене очі. У них не було тепла, лише холодна раціональність.
— Це було до того, як я зрозумів реальну вартість твого «сімейного затишку», — він відпив ковток. — Розумієш, Олено, я просто подорослішав. Я навчився рахувати гроші й цінувати свою працю. Тобі б теж не завадило задуматися, куди зникає левова частка мого заробітку.
— Левова частка? — я ледь не поперхнулася. — Це перебільшення, Андрію.
— Анітрохи, — він поклав гаджет на стіл екраном донизу. — Якщо хочеш, я покажу тобі виписки з рахунків. Кожен твій переказ, кожна покупка для Мар’яни чи мами. Я все структурував.
У мене по спині пробіг холодок.
Він що, вів досьє на мої витрати? Записував кожен мій крок?
— Навіщо ти це робив? — пошепки запитала я.
— Тому що я не хочу бути нерозумним, якого водять за ніс, — він підвівся і відніс чашку до раковини. — Я хочу, щоб ти нарешті зняла рожеві окуляри. Твоя мати — професійний маніпулятор емоціями. Твоя сестра — звичайна людина, яка хоче лише грошей а не тебе. І вони обоє сприймають тебе лише як джерело ресурсів.
— Досить! — я різко встала з-за столу. — Не смій так ображати моїх рідних!
— А як мені про них говорити? — він обернувся, і я побачила в його обличчі не лють, а втому. — Олено, я просто вигорів. Я втомився працювати на п’ятьох дорослих людей. Втомився від того, що в наших стосунках завжди присутній хтось третій, четвертий чи п’ятий.
— Але ж це нормально — дбати про своїх!
— Дбати — так. Утримувати — ні, — він підійшов близько, зазирнув мені в саму душу. — Ти хоч раз чула, щоб твоя мама відмовилася від грошей, коли бачила, що ми самі економимо? Хоч раз вона сказала: «Доню, залиш собі, тобі ж на нове пальто треба»?
Я мовчала. У моїй пам’яті не знайшлося жодного такого епізоду.
Мама завжди дякувала, завжди казала, що це ненадовго, що вона згодом віддасть але ніколи не віддавала.
Та хіба я могла вимагати гроші у жінки, чия пенсія ледь покриває рахунки за комуналку та ліки?
— Бачиш, тобі нема чого сказати, — він переможно посміхнувся. — Бо ти сама знаєш, що я маю рацію.
— Ти помиляєшся! — я зробила крок назад. — Ти просто хочеш контролювати мене!
— Контролювати? — він гірко розсміявся. — Олено, я просто хочу, щоб ми почали жити для себе. Щоб наші кошти йшли на наші спільні цілі, а не на нескінченні дірки в бюджетах твоїх родичів.
Смартфон на столі знову завібрував. Мама. П’ятий раз за ранок.
— Давай, дай їй відповідь, — кинув Андрій, прямуючи до виходу. — Скажи, що ми не приїдемо. Придумай якусь легенду. Я не хочу чергової драми.
Двері за ним гучно зачинилися.
Я стояла посеред затишної кухні, дивилася на екран, що мерехтів, і відчувала повну розгубленість.
Відповісти — означало почути рідний голос, надію в ньому і знову відчути провину.
Не відповісти — означало стати на бік Андрія і зрадити свою сутність.
Я знову натиснула кнопку «відхилити».
Ближче до обіду я все ж таки набралася сміливості й набрала номер мами.
Мої пальці ледь помітно тремтіли.
— Оленочко! Нарешті ти обізвалася! — голос матері був настільки сповненим радості, що мені стало боляче. — Я вже стільки всього передумала. Ти не захворіла? Чому не відповідала?
— Вибач, мамо, — я сіла на краєчок ліжка, намагаючись говорити рівно. — Завал на роботі, самі розумієте — квартальний звіт, ні хвилини вільної.
— Ой, дитино, я все розумію, — мама звично зашаруділа чимось на тому боці. Певно, розкладала свої трави для чаю. — Слухай, сонечко, щодо суботи. Я тут подумала. Може, не будемо вдома сидіти? Може, сходимо в ту нову ресторацію, що біля парку відкрилася? Так хочеться свята, щоб не стояти весь день біля плити, спина зовсім не тримає.
Я відчула, як усередині все напружилося.
Ресторан. Це означає не просто вечерю, а серйозний рахунок.
Причому не лише за нас з Андрієм, а за всю родину.
— Мамо, а ви знаєте, які там ціни? — запитала я, і сама злякалася холодності свого тону.
Раніше я б ніколи про це не спитала.
— Ну, я не дивилася детально, доню, — мама якось розгублено замовкла. — Думаю, як всюди. Але ж це раз на рік! Мені все ж таки шістдесят чотири такий вік, хочеться трохи розкоші на старість.
Я швидко прикинула в голові: нас буде шестеро, враховуючи Мар’яну та її дітей.
Це кілька тисяч гривень. Суттєва сума для нашого місячного бюджету.
— Мамо, а може, краще замовимо піцу чи суші додому? — мій голос звучав чужим. — Я приїду раніше, допоможу, привезу продукти.
— Та ні, Оленочко, я ж мріяла вийти «в люди», — зітхнула вона. — Та й сервіз у мене старий, соромно гостей приймати. І диван просів.
«Диван просів». Отже, наступним кроком буде прохання про нові меблі.
Слова Андрія про маніпуляції почали в’їдатися в мої думки.
— Добре, мамо, я подумаю, — я заплющила очі. — Передзвоню пізніше, гаразд?
— Звісно, люба. Тільки не затягуй. І Андрію привіт передавай!
Я поклала слухавку і довго дивилася в одну точку. Невже Андрій має рацію?
Невже вся ця любов тримається на моїй здатності платити?
Не встигла я оговтатися, як зателефонувала Мар’яна.
— Олено, привіт! Слухай, виручай, — сестра говорила швидко, на задньому плані хтось із дітей голосно плакав. — Івасику терміново потрібне нове взуття, старе зовсім розлізлося, а в мене затримка з виплатами. Можеш скинути пару тисяч?
Знову гроші. Знову «терміново».
— Мар’яно, а в тебе що, зовсім немає заощаджень? — я встала і почала нервово ходити кімнатою.
— Ти це серйозно? — сестра замовкла, а потім видала нервовий смішок. — Які заощадження, Олено? Я вчора за опалення заплатила пів зарплати. Ти взагалі знаєш, скільки зараз коштує дитяче харчування? Чи ти думаєш, я тут у золоті купаюся?
— Я так не думаю, — я потерла скроні. — Просто, може, треба якось раціональніше витрачати? Економити?
— Економити? — голос сестри став колючим. — Ти мені радиш економити на дитині? Може, мені його не годувати через день? Легко тобі казати, коли в тебе чоловік заробляє і дітей немає!
— Я не це мала на увазі.
— А що ти мала на увазі? — Мар’яна перейшла на крик. — Це Андрій тебе так накрутив? Він давно на нас вовком дивиться. Тепер і тебе проти рідної сестри налаштував?
— Ніхто мене не налаштовував! — я відчула, як хвиля гніву накриває мене. — Просто я втомилася! Втомилася бути вічним рятівником!
Настала тиша.
Така важка, що здавалося, її можна торкнутися руками.
— Зрозуміло, — нарешті тихо промовила Мар’яна. — Втомилася від нас. Ну, вибач, що ми такі незручні для твоєї ідеальної сім’ї. Вибач, що мені потрібна допомога. Більше не турбуватиму.
Короткі гудки обірвали розмову.
Я впала на диван, відчуваючи повне спустошення.
Що я накоїла? Чому я була такою різкою? Це ж моя єдина сестра.
— Посварилася з «благодійним фондом»? — Андрій стояв у дверях, схрестивши руки на грудях. Я навіть не почула, як він повернувся.
— Не називай їх так, — втомлено відповіла я.
— Але ж це істина, — він підійшов, сів поруч і обійняв мене за плечі. — Бачиш? Варто було тобі один раз проявити характер, як вони одразу пішли ображатися. Вони не люблять тебе, Олено. Вони люблять твої можливості.
— Вона моя сестра.
— Сестра б поцікавилася, як ти почуваєшся, перед тим як просити гроші. Сестра б не дорікала тобі твоїм добробутом. Твоя Мар’яна — просто споживач.
Я мовчала.
Бо в глибині душі розуміла — він підсвітив те, що я так довго намагалася ігнорувати.
Коли Мар’яна востаннє запитувала: «Олено, а як у тебе на душі? Що нового в житті?» без подальшого «а до речі». Не пам’ятаю.
— Знаєш, що ми зробимо? — Андрій мовив. — У суботу ми поїдемо за місто, у той готель зі спа-комплексом. Відпочинемо від усього світу. Тільки ти і я. Ніяких родичів, ніяких боргів, ніякої напруги.
— А як же мама? — ледь чутно спитала я.
— Мама доросла жінка, вона впорається, — він усміхнувся своєю найкращою посмішкою. — Повір, світ не зупиниться, якщо ви один раз не пообідаєте разом.
Субота була сонячною та теплою. Ми їхали трасою, Андрій був у чудовому гуморі, підспівував радіо і тримав мою руку.
Я намагалася дивитися у вікно на мальовничі краєвиди, але в голові стояв образ мами, яка зараз, напевно, сидить на своїй старій кухні й чекає на нас.
Мій телефон вібрував у сумці без зупину.
— Не чіпай його, — спокійно сказав Андрій, не відриваючи очей від дороги. — Сьогодні день для нас.
Я намагалася стриматися, але через годину не витримала і відкрила месенджер.
Мама: «Оленко, сонечко, де ви? Я вже і пиріжки спекла, і стіл накрила.» Мама: «Ти хоч скажи, чи все добре? Я хвилююся».
А потім прийшло повідомлення від Мар’яни: «Мама плаче під дверима. Сподіваюся, твій спа-відпочинок того вартий. Будь щаслива у своєму ідеальному світі».
Щось усередині мене не просто тріснуло.
— Андрію, повертай машину.
— Що? — він подивився на мене з подивом. — Ти жартуєш?
— Я сказала — розвертайся! Ми їдемо до мами! Зараз же!
— Олено, заспокойся, — він сказав голосніше, міцніше стиснувши кермо. — Ми ж про все домовилися. Ти сама погодилася, що це маніпуляція.
— Ні! — я майже закричала. — Це ти мене переконав! Ти заліз мені в голову і почав вирішувати, кого мені любити, а кого зневажати! Ти рахував мої почуття у гривнях!
— Я захищав наші інтереси! — він різко загальмував на узбіччі. — Твоя родина — це бездонна прірва!
— А ти хто такий, щоб ставити мені умови?! — я розвернулася до нього, відчуваючи, як тремтить все. — Ти останні пів року методично нищив мої зв’язки з близькими! Ти вистежував кожен мій переказ! Це не турбота, Андрію.
— Я робив це для нашого майбутнього! Щоб у нас були гроші на власну дитину.
— На яку дитину?! — я засміялася, і цей сміх був сповнений болю. — Ти вже три роки кажеш, що «зараз не час», що «треба ще підзаробити». І винними у цьому ти зробив мою маму і сестру! Це ж так зручно — знайти цапа-відбувайла для власних страхів!
— Олено, ти не тямиш, що кажеш.
— Ні, я вперше все бачу чітко! — я схопила свій телефон і почала гортати повідомлення. — Знаєш, що мені Мар’яна написала вчора ввечері? Що вона знайшла роботу нічною нянею. Вона буде працювати вночі, щоб вдень бути з дітьми й більше ніколи не просити в мене ні копійки. Бо я її принизила своїми повчаннями. Моя сестра, якій і так важко, пішла на крайність, щоб зберегти гідність. А ти називаєш її дармоїдкою?
Андрій мовчав, його обличчя стало кам’яним.
— А мама? — я витерла сльози, що заважали бачити екран. — Мама скасувала той ресторан. Вона написала, що сама все приготує, аби я не витрачалася. Вона хотіла свята, але відмовилася від нього заради мого спокою. Це і є маніпуляція? Ні, Андрію, це любов. Жертовна і справжня.
— Це просто гра на почуттях.
— Замовкни! — я штовхнула дверцята машини й вийшла на свіже повітря. — Знаєш, що найстрашніше? Я тобі майже повірила. Я почала бачити в них ворогів. Я сьогодні скидала мамині дзвінки й відчувала якусь дику правоту.
— Куди ти зібралася? — він вискочив з машини, намагаючись мене зупинити.
— Додому. До своєї справжньої родини, — я вже відкривала додаток таксі. — Там, де мене чекають з пиріжками, а не з таблицями витрат. Де мене люблять просто тому, що я є, а не тому, що я «вигідна інвестиція».
— Отже, ти обираєш їх? Оцих невдах?
— Я обираю себе, — я подивилася на нього востаннє. — Ту себе, яка вміє співчувати й допомагати. А ти просто хотів, щоб все було по твоєму. Ти хотів випалити все навколо мене, щоб я залежала лише від твого схвалення. Але так не буде.
Під’їхало таксі. Я сіла на заднє сидіння, не озираючись.
— Коли я повернуся ввечері, твоїх речей у моїй квартирі не повинно бути, — кинула я через відчинене вікно. — Я більше не хочу ділити життя з людиною, яка вимірює душу в купюрах.
Машина рушила. В дзеркалі я бачила, як Андрій стоїть на узбіччі — самотній і такий маленький на фоні безкрайнього українського неба.
Я дістала телефон і натиснула на швидкий набір.
— Мамо? — мій голос зірвався на схлип. — Мамочко, я їду. Вже за пів години буду. Вибач мені, рідна. За все вибач.
— Оленко, дитино, — почула я такий теплий, такий знайомий голос. — Головне, що ти їдеш. Ми на тебе дуже чекаємо. Все добре, доню. Все буде добре.
Я заплющила очі й вперше за довгий час відчула, що я нарешті повертаюся додому.
Хіба чоловік був правий, коли так казав про моїх рідних людей?
Життя зараз дуже важке, хіба ми не маємо допомагати та підтримувати своїх рідних людей? Хто, як не ми?
Хіба я так багато давала мамі? Вона ж ніколи нічого у мене не требувала, лише просто щаслива дякувала за все.
Але ж це мама, як можна їй не допомогти, коли вона на одну лиш пенсію ледь існує? Ви б теж своїй мамі не допомогли, якби бачили, що вона ледь сама тягне?
Фото ілюстративне.
