Вечір у затишному мікрорайоні Івано-Франківська дихав прохолодою осені, але всередині квартири Оксани та Ігоря атмосфера була розпеченою до червоного.
Ігор сидів на кухні, втупившись у тарілку з холодними макаронами, і відчував, як усередині нього щось повільно, але неминуче ламається.
— Знову порожня каша?! — пані Стефанія, мати Оксани, зневажливо відсунула від себе порцію. — Сашко, йди-но сюди, золотий мій. Бабуся тобі зараз нормальних котлет зігріє, домашніх! Не можна дитині таку пісну страву їсти, животик болітиме.
Ігор так міцно стиснув алюмінієву виделку, що вона ледь не зігнулася.
Три місяці. Дев’яносто два дні він терпів цей нескінченний спектакль у власних стінах.
Колись цей дім був його фортецею, а тепер перетворився на готель для родичів, де він мав роль обслуги.
— Мамо, котлети в холодильнику, я зранку смажила, — Оксана винувато глянула на чоловіка, намагаючись згладити кути. — Просто макарони зварити було швидше, ми ж тільки з роботи.
— Швидше! — підхопила Стефанія Іванівна, гордо здійнявши підборіддя. — Вічно ви кудись біжите! А родина має харчуватися повноцінно. Хіба ж це господарка, що чоловіка та дітей макаронами годує?
Ігор підвівся, не промовивши ні слова. Його терпець закінчився десь між «порожньою кашею» та зневажливим тоном тещі.
Виходячи в коридор, він мало не впав, перечепившись через купу іграшок, що вкривали підлогу щільним шаром.
Його діти, Сашко та Вікуся, гасали кімнатами, мов розгнівані духи стихії.
А на дивані у вітальні — тому самому дорогому ортопедичному дивані, за який Ігор ще рік виплачував кредит — розвалився Вадим, молодший брат Оксани.
— Чуєш, зятю, посунься, ти мені «Динамо» закриваєш! — буркнув Вадим, навіть не глянувши на господаря квартири. Його очі були прикуті до екрана, де йшов футбольний матч.
— Це взагалі-то моя квартира, — процідив Ігор крізь зуби.
— Ну то й що? Оксанка — моя сестра, ми одна рідна кров, значить, і хата спільна, — Вадим ліниво позіхнув, закинувши руки за голову. — Чуєш, Ігорю, а пляшки в холодильнику не лишилося? А то якось душно сьогодні, треба горло промочити.
Ігор мовчки розвернувся і пішов до спальні.
Це була остання цитадель приватності, яка ще лишалася в нього.
Але й тут на нього чекав «сюрприз».
На подружньому ліжку, розклавши навколо себе косметику, сиділа Ірина — дружина Вадима.
Вона зосереджено фарбувала нігті, і різкий, хімічний запах лаку буквально виїдав очі.
— Ой, Ігорю, вибач, я швиденько! — вона навіть не поворухнулася, щоб дати йому сісти. — Просто у вітальні діти так кричать, що в мене рука тремтить. До речі, там твоя сорочка на стільці висить, така м’ята. Стефанія Іванівна казала, що її вже давно пора в прання кинути, а то соромно на люди виходити.
— Я сам розберуся зі своїми речами, — Ігор схопив сорочку і вийшов, відчуваючи, як гнів підступає до самого горла.
На кухні вже розгорталася нова сцена.
Теща енергійно пояснювала доньці, як правильно шаткувати капусту на салат.
— Глянь, Оксаночко, треба дрібненько, «соломкою»! Естетика ж має бути! Ігор у тебе зовсім розбалувався, я дивлюся. Ходить у брудних сорочках, наче сирота.
— Ця сорочка була чистою, — тихо промовив Ігор, з’явившись на порозі. — Вона висіла в шафі, чекаючи на завтрашню зустріч.
— Ой, та яка там чиста! — Стефанія Іванівна махнула рукою, наче відганяла настирливу муху. — Я глянула — там комірець ніби несвіжий. Вирішила допомогти, кинула в машинку разом із червоними рушниками. Тепер вона така рожевенька, дуже тобі до обличчя буде, освіжає!
Ігор заплющив очі.
Його дорога італійська сорочка, яку він купував спеціально для переговорів, тепер перетворилася на ганчірку дивного кольору.
— До речі, прийшов рахунок за світло та воду, — він поклав на стіл папірець. — Сім тисяч гривень. Раніше ми вкладалися у дві з половиною.
— Боже, Ігорю, ти такий дріб’язковий! — вигукнула теща. — Родина ж! Ми маємо підтримувати одне одного. Ми ж тут не просто так сидимо, у Вадима з Ірою біда — хата після пожежі стоїть обгоріла, треба ж людям десь голову прихилити!
«Тимчасово». Саме це слово вони вживали три місяці тому.
Казали — на два тижні, максимум на місяць, поки документи в страховій оформлять.
Наступного ранку Оксана проводила чоловіка до дверей.
— Ігорю, сонечко, потерпи ще зовсім трошки, — благально просила вона, заглядаючи йому в очі. — Їм справді немає куди йти. Вадим шукає роботу, він каже, що скоро все налагодиться.
Ігор подивився на свою дружину. Під її очима залягли глибокі тіні, погляд був згаслим.
Оксана розривалася між відданістю чоловікові та почуттям обов’язку перед матір’ю та братом.
І від цього розриву вона страждала, мабуть, найсильніше.
— Оксано, він не шукає роботу, — втомлено відповів Ігор. — Він третій місяць лежить на дивані й «шукає себе» в телевізорі. А я працюю на двох ставках, щоб прогодувати цю ораву.
— Він просто в стресі після того, що в них сталося. Це важко все дуже.
— Важко йому дуже, — гірко всміхнувся Ігор. — Через це він учора заліз у мою шухляду і забрав три тисячі гривень, які я відкладав на літню гуму? Сказав, що «на бензин», хоча його машина стоїть під під’їздом без акумулятора.
Оксана зблідла і опустила голову.
— Він обіцяв віддати, як тільки отримає першу зарплату.
— Яку він не отримає, бо не збирається працювати.
Ігор грюкнув дверима і пішов.
Того дня він спеціально залишився в офісі до пізньої ночі.
Він не хотів повертатися туди, де пахло чужим лаком для нігтів, пересмаженими котлетами тещі та байдужістю.
Дім перестав бути місцем сили.
Коли він повернувся близько одинадцятої, у вітальні панував незвичний рух.
Пані Стефанія розкладала по великих картатих сумках речі з їхньої великої шафи.
— Що тут відбувається? — запитав Ігор, намагаючись зберігати спокій.
— О, зятю! Я тут ревізію роблю. Дітям на осінь куртки потрібні, взуття. А у вас стільки добра на полицях припадає пилом! Ви люди заможні, ще собі купите, а племінникам треба допомогти.
— Це моє пальто, — Ігор витяг із сумки свою нову вовняну річ. — Я його тільки тричі вдягав.
— Та яке там пальто! Вадимові воно як раз по плечах, він у ньому солідніше виглядатиме на співбесідах. А ти собі пуховик купиш, ти ж молодий ще.
Наступного дня Ігор звільнився раніше і, підійшовши до дверей кухні, почув розмову, яка змусила його заціпеніти.
— Послухай, Оксанко, — переконливо говорив Вадим, жуючи бутерброд із шинкою, яку Ігор купував собі на сніданок. — Може, ви з Ігорем поки на дачу переберетеся? Чи квартиру якусь невеличку знімете? Тут місця багато, дітям роздолля, нам з Ірою було б зручніше лишитися тут надовго.
— Вадиме, це наша квартира, вони за неї іпотеку тільки-но закрили.
— І що з того? Ти — моя рідна сестра! Родина — це головне, а не якісь там стіни. Твій Ігор — чоловік чужий, по суті, сьогодні є, завтра немає. А я — твоя рідна кров. Ти маєш думати про брата.
Ігор увійшов на кухню, відчуваючи, як пульсує жилка на скроні.
— Я, між іншим, чоловік. І батько твоїх племінників. І ця квартира куплена моєю працею.
Вадим навіть не зніяковів.
Він продовжував спокійно жувати.
— Чуєш, Ігорю, не починай. Ми тут не від хорошого життя.
У нас біда сталася, забув? Горіло все у нас!
— Я не забув. Але я пам’ятаю, що ви обіцяли заїхати на два тижні. А минуло три місяці.
— Та ти поглянь на нього! — Вадим підхопився. — Квартири йому шкода! Егоїст! Тільки про свій комфорт і думаєш, а на родичів наплювати!
Стефанія Іванівна влетіла на кухню, мов розлючена фурія.
— Що тут за крики?! Ігорю, ти знову мого синочка ображаєш? Він і так ледь від тих проблем відійшов, серце слабке, а ти нерви йому псуєш!
— Я нікого не обижаю. Я просто втомився бути безкоштовним банкоматом для людей, які не хочуть пальцем об палець ударити.
— Нахлібників знайшов?! — теща почервоніла так, що здавалося, зараз вискаже все. — Та ми тут лад навели! Подивися, як чисто! Я перу, я прасую, я готую на всю цю ораву!
— Готуєте з моїх продуктів, які я купую за свої гроші! У моєму домі, де я вже не можу навіть спокійно в туалет зайти, щоб не наштовхнутися на когось із ваших!
— Оксано! — заголосила Стефанія Іванівна, звертаючись до доньки. — Ти чуєш, як цей твій чоловік із твоєю матір’ю розмовляє? Обирай зараз же: або ми, або цей сухар бездушний! Я тебе сама виховала, батько твій утік, коли ти ще в пелюшках була, я все здоров’я на тебе поклала! А ти тепер якогось чоловіка вище за рідну маму ставиш?!
Оксана стояла бліда, мов привид, її руки тремтіли.
— Мамо, будь ласка, давайте спокійно.
— Ні! Нехай обирає! — не вгамовувалася теща.
Ігор подивився на дружину. Вона мовчала.
Вона знову не змогла стати на його бік. Її погляд був спрямований у підлогу, і це було болючіше за будь-які слова.
— Ясно, — тихо промовив він. — Вибір зроблено.
Він пішов до спальні, дістав велику дорожню сумку і почав кидати туди свої речі.
Оксана з’явилася на порозі через хвилину.
— Ти куди?
— До готелю. Або до друзів. Мені все одно. Потім знайду житло в оренду. А ви живіть тут. Разом із «родиною», яка з’їсть усе, що лишилося, і винесе останній стілець.
— Ігорю, не треба, ми ж можемо домовитися.
— Як домовитися, Оксано? Я три місяці намагався бути терплячим. Я працював, як віл, віддавав усе до копійки. А вони командують у моєму домі, роздають мої речі й плюють мені в обличчя. А ти мовчиш. Ти завжди обираєш їхній комфорт за рахунок моєї поваги.
Оксана закрила обличчя руками й розридалася.
— Я не можу піти проти мами, вона ж мене виростила.
— От саме в цьому і проблема. Ти так і не виросла з тієї пелюшки, про яку вона постійно згадує.
Ігор пішов. У квартирі запала дивна, неприродна тиша, яку швидко перервав голос тещі з кухні.
— Ну і слава Богу! — заявила пані Стефанія. — От побачиш, доню, без нього нам буде спокійніше. Ми тут усе по-своєму облаштуємо, Вадимко допоможе.
— Мамо, він мій чоловік.
— Був чоловіком — і за вітром пішов. Зате ми в тебе є. Справжня родина.
Вадим виніс із кімнати залишені речі Ігоря.
— Слухай, Оксан, у нього тут костюм є пристойний. Мені на одну зустріч завтра знадобиться, — діловито мовив брат.
— На яку зустріч, Вадиме? — тихим, майже сталевим голосом запитала Оксана.
— Ну по роботі, мабуть.
Оксана дивилася на брата. Потім на матір, яка вже почала планувати, як переставити меблі в їхній спальні.
Вона раптом побачила їх без тієї пелени «родинного обов’язку», яка застилала їй очі роками.
Вадим — тридцятирічний егоїст, який жодного разу в житті не затримався на роботі довше року, бо «начальник був дурнем».
Мати, яка все життя робила з нього жертву, виправдовуючи його лінощі та крадіжки.
А вона, Оксана, завжди була зручною. Дівчинкою, яка має терпіти.
І ось результат.
Чоловік, який справді її любив, який дбав про дітей і будував їхнє майбутнє, пішов через її слабкість.
Наступного дня Оксана не пішла на роботу.
Вона сіла за ноутбук і почала вивчати документи. Через три години вона дізналася все, що їй було потрібно.
Увечері, коли вся родина зібралася на «традиційну» вечерю, Оксана поклала на стіл роздруківку з банку та виписку зі страхової компанії.
— Це що за папери? — пані Стефанія підозріло примружилася.
— Це звіт про вашу квартиру, Вадиме. Ту саму, яка нібито «обгоріла вщент».
— Оксано, ти про що? Вона ж непридатна для життя!
— Ні. Пожежа була лише на кухні, і то невелика. Страхова компанія виплатила вам кошти ще два місяці тому. Ремонт там завершено. Сусіди підтвердили, що ти, Вадиме, там з’являєшся щотижня — мабуть, п’єш у тиші.
У кухні повисла важка тиша. Вадим зблід, Ірина почала нервово крутити обручку на пальці. Стефанія Іванівна спробувала піти в атаку:
— Ну то й що! Ми хотіли трішки назбирати на нові меблі, щоб заїхати в красу! Що тут такого злочинного?
— Злочинно те, що ви три місяці брехали мені в очі. Ви жили тут як паразити, ображали Ігоря, розтягли наші речі. Ви зруйнували мій шлюб заради свого безкоштовного комфорту.
Оксана підвелася. Її погляд був спокійним, але в ньому більше не було жалю.
— Завтра о восьмій ранку приїде вантажівка. Ви збираєте всі свої речі — і ті, що ви встигли потягнути з наших шаф, теж. Ви їдете у свою квартиру. Ключі я забрала в нашої спільної знайомої, вона мені все розповіла.
— Ти як смієш! — заверещала мати. — Я твоя матір! Ти мене виганяєш?!
— Саме тому, що ти моя матір, я не викликаю поліцію, — відрізала Оксана. — У вас є одна ніч. Збирайтеся.
— Ти пошкодуєш про це! Лишишся сама! Ніхто тобі склянки води не подасть!
— У мене є сім’я, мамо. Ігор та мої діти. Якщо він зможе мені пробачити мою сліпоту.
Оксана вийшла з кухні й набрала номер чоловіка.
Ігор повернувся пізно. Квартира зустріла його тишею.
Тією самою благословенною тишею, якої йому так бракувало.
Більше не пахло лаком, не ревів телевізор.
Оксана сиділа на кухні при світлі однієї лампи.
— Вони поїхали? — запитав він.
— Вранці. Мама прокляла мене тричі. Вадим сказав, що я більше не маю брата. Ірина просто мовчала. Діти плакали, бо не розуміли, чому бабуся так кричить.
— Як ти почуваєшся?
Оксана підвела на нього очі, повні болю, але й нової сили.
— Мені страшно. Але вперше в житті мені легко дихати. Наче я скинула з плечей величезний камінь, який вважала частиною себе.
Ігор сів поруч і обережно взяв її за руку.
— Пробач мені, Ігорю. За ці три місяці пекла. За те, що дозволила їм витирати об тебе ноги. Я так боялася бути «поганою донькою», що стала жахливою дружиною.
— Головне, що ти нарешті відкрила очі.
— Знаєш, — тихо додала вона, — мама, мабуть, не дзвонитиме роками. Вона вміє ображатися професійно.
— І як ти з цим житимеш?
Оксана міцніше стиснула його долоню.
— Я навчуся. Я зрозуміла одну річ: бути хорошою для всіх — це найшвидший шлях до самознищення. Сім’я — це не ті, хто використовує твою доброту. Сім’я — це той, хто поруч, коли важко. Хто захищає твій спокій, а не руйнує його.
Через тиждень пані Стефанія зателефонувала. Її голос був сухим та офіційним.
— Я хочу зайти в неділю. Забрати решту квітів з балкона.
Оксана подивилася на Ігоря. Він кивнув — це її рішення.
— Добре, мамо. Приходь о другій. На пів години. Ми якраз збираємося з дітьми в парк.
— Лише на пів години?! — обурилася теща.
— На тридцять хвилин. Більше в нас немає часу.
Оксана поклала слухавку. Ігор посміхнувся.
— Встановлюєш кордони?
— Будую фортецю, — відповіла вона з посмішкою. — Вчуся казати «ні» вперше за тридцять років.
Вони сиділи у своїй квартирі, де знову було затишно, тепло і по-справжньому тихо.
Бо родина — це не завжди лише родинний зв’язок.
Це вибір, який ми робимо щодня, обираючи тих, хто нас справді цінує.
Оксана нарешті зробила свій вибір, і цей вибір був на користь майбутнього, а не минулого.
Ця історія вчить нас, що дуже важкі стосунки можуть бути навіть із найближчими людьми.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Оксана, виставивши матір та брата? Чи є межа в «родинному обов’язку»?
І як діяти тепер, коли мати знову назад проситься?
Фото ілюстративне.
