— Вона сама до мене чіплялася, клянуся всім святим! Я тримався, як міг, але воно якось само… Хочеш, я докажу, що не брешу? — Максим, захекавшись від власних виправдань, раптом опустився на коліна прямо посеред вітальні.

Він доповз до великого вазона з фікусом, зачерпнув жменю чорнозему і, дивлячись на дружину божевільними очима, запхнув її собі до рота. Мабуть, у його голові це мало виглядати як вища ступінь каяття, але виглядало це просто жалюгідно.

— Сплюнь, дурню, не ганьбися ще більше, — сухо відрізала Олена.

Вона навіть не зупинилася, продовжуючи спокійно складати свої речі у валізу. Жодної сльози, жодного крику. Тільки порожнеча в очах, яка лякала Максима більше, ніж будь-яка істерика.

— І встань уже з підлоги. Будь чоловіком хоч раз у житті. Просто визнай: поки я була в тижневому відрядженні, ти щоночі запрошував сюди ту свою нову колегу. На наше ліжко, Максиме.

— Та не було нічого такого! — Максим виплюнув землю на килим і витер рот рукавом дорогої сорочки. — Віка просто заїхала по документах. Ти ж знаєш, зараз такий завал на фірмі, іноді доводиться працювати у вихідні.

— Максиме, ти мене за кого тримаєш? — Олена гірко посміхнулася. — Я зайшла в квартиру годину тому. Вона була у ванній, і навряд чи вона там шукала твої «документи».

Максим замовк. Його обличчя пішло плямами. Він намагався знайти бодай якусь зачіпку, якесь слово, щоб утримати її, але Олена вже закрила першу валізу.

— Дай мені шанс… це випадковість. Вона мене підставила, — промимрив він.

— За такі «випадковості» в моїй родині раніше розмовляли дуже коротко, — Олена випросталася. — Ти ж пам’ятаєш мого брата? Він якраз зараз повернувся з великих змагань. Один його рух — і людині вже не до розмов. Він зараз якраз за мною приїде.

Це була маленька хитрість. Брат Олени справді був міцним хлопцем, але зараз він був далеко в іншому місті. Проте вона хотіла, щоб Максим відчув бодай дещицю того страху, який вона зараз носила в грудях.

— Не йди, благаю… Я на все готовий, щоб ти залишилася. Тільки скажи, що мені зробити! — Максим почав канючити, хапаючи її за руки.

— Вже нічого, Максиме. Я заради тебе відмовилася від переїзду в столицю, від класної посади, будувала наш дім по цеглинці. І ось твоя подяка? — Олена різко висмикнула руку. — Побачимося, коли юристи підготують папери.

Вона вийшла, і звук зачинених дверей відлунив у порожній квартирі, як постріл стартового пістолета. Почалося її нове життя.

Через два місяці вони зустрілися біля кабінету юриста. Максим виглядав кепсько: схудлий, з синцями під очима, він дивився на Олену з такою надією, ніби вона була його останнім шансом на порятунок. Вона ж трималася відсторонено, ховаючи тремтіння рук за маскою холодної байдужості.

Після всіх формальностей Олена сіла в машину, яка залишилася їй після поділу майна, і поїхала до батьківського дому. Максим залишився стояти на тротуарі — власник порожніх стін і великої провини.

Він справді вважав Олену найкращою. Але та спокуса, що трапилася під час її відсутності, здавалася йому тоді чимось неважливим, дрібницею, про яку ніхто не дізнається. Тепер він був готовий на будь-що, аби повернути час назад.

— Звісно, мені його бракує… — Олена сиділа в затишній кав’ярні зі своєю кращою подругою Наталкою. — Він умів бути таким турботливим. Коли я хворіла, він з рук мене годував. А тут… таке.

— Але ж ти розумієш, що таке не пробачають, — Наталка обережно торкнулася її руки. — Він привів її у ваш дім. Це ж як у душу плюнути.

— Знаю, Наталко. Вони пили вино з тих келихів, що ми купували на наше весілля… — в очах Олени знову заблищали сльози. — Він залишив мені машину і віддав частину заощаджень, тут претензій немає. Але як тепер зібрати себе докупи?

Раптом на столі завібрував телефон. На екрані висвітлилося фото Максима.

— Знову він? Чому ти його не заблокуєш? — здивувалася Наталка.

— Не хочу гратися в ці дитячі хованки. Просто не беру слухавку, — Олена хотіла відкласти телефон, але повідомлення, що вискочило на екрані, змусило її зупинитися.

“Олено, я розбирав речі і знайшов обручку твоєї мами. Ту, яку ти шукала пів року і думала, що загубила в поїзді. Вона лежала за комодом. Я хочу повернути.”

— Знайшов мамину каблучку… — Олена відчула, як серце тьохнуло. Для неї це була найдорожча річ у світі.

— Може, нехай кур’єром пришле? — запропонувала Наталка. — Або я заберу? Не варто тобі до нього їхати, він же почне знову свою пісню про «почнимо спочатку».

— Ні, я сама. Це особисте. Я просто заберу і піду, — твердо сказала Олена, хоча в глибині душі сама собі не вірила.

За кілька днів вона стояла на порозі колишнього помешкання. Коли двері відчинилися, Олена ледь не впустила сумку.

Вся вітальня була заставлена білими ліліями — її улюбленими квітами. Їх було стільки, що аромат паморочив голову. На дивані лежали пакунки з речами, про які вона колись просто мріяла вголос: сукня від дизайнера, яку вона бачила в журналі, та сама дорога шкіряна сумка…

Максим стояв посеред цього розкошу в новому костюмі, вибритий і чистий, як у день їхнього весілля.

— Будь ласка, просто вислухай, — тихо сказав він. — Я два місяці жив у цьому пеклі наодинці з собою. Я зрозумів, що без тебе ця квартира — просто коробка з бетону. Я жодну жінку не любив так, як тебе.

— Максиме, ти хоч розумієш, як це було боляче? — Олена підійшла до вікна, щоб не бачити його благаючих очей. — Ти знецінив чотири роки нашого життя за одну ніч.

— Я знаю, що мені немає виправдання. Але згадай, як ми були щасливі до того… Адже ми були ідеальною парою. Дай мені один шанс. Один-єдиний. Якщо я хоч раз зроблю щось, що тобі не сподобається — роби зі мною, що схочеш. Я прийму будь-яку кару.

Тоді Максим ще не знав, що Олена запам’ятала ці слова. І він точно не міг уявити, яку саме ціну йому доведеться заплатити за це повернення.

Минуло пів року. Навколо була глуха ніч, десь далеко ухав пугач. Максим прийшов до тями від того, що йому в обличчя вдарило холодне повітря. Він зрозумів, що лежить у багажнику машини, а його рот міцно заклеєний широким скотчем.

Кришка багажника відкинулася, і він побачив дві постаті в дивних масках. Один був у масці оленя, інший — тигра. В руках у «тигра» була важка спортивна ключка.

— Хто ви? Що вам треба? — намагався прокричати Максим, але з-під скотчу виходило лише нерозбірливе мукання.

— Тихо, Максимку, не галасуй, — ласкавим, але дуже глибоким голосом промовив «Олень». — Тобі зараз треба буде трохи прогулятися.

Його витягли з машини. Руки були зв’язані за спиною, ноги — трохи вільніше, але рівно настільки, щоб можна було робити дрібні кроки.

— Якщо хочеш повернутися додому в цілості, будеш робити все, що скажемо, — додав «Тигр», підштовхуючи його ключкою в спину.

Максим, тремтячи від холодного поту, почав пересуватися вперед. Вони йшли лісом близько години. У темряві дерева здавалися велетенськими чудовиськами, а кожен шурхіт під ногами віддавався у вухах, як грім.

Нарешті вони вийшли на невелику галявину, освітлену повним місяцем. Посеред галявини Максим побачив розриту землю — яму глибиною в людський зріст. Біля неї стояв ще один чоловік у масці зайця з лопатою в руках, а поруч — постать у масці коня, яка тримала на плечі щось схоже на мисливську рушницю.

— Розв’яжіть йому руки, — скомандував «Тигр».

Максимові відклеили скотч, і він нарешті зміг дихнути на повні груди.

— Хлопці, ви що? Які гроші вам треба? У мене є на картці, я все віддам! Тільки відпустіть, у мене дружина вдома чекає! — закричав він, задихаючись від страху.

— Гроші твої нам не потрібні, — «Олень» простягнув йому лопату. — Лягай у яму і копай. Треба трохи заглибити.

— Ви з глузду з’їхали? Що ви робите? — Максим почав задкувати, але «Кінь» клацнув затвором рушниці.

— Без дурниць, Максиме. Роби, що кажуть, і, може, сонце сьогодні для тебе ще зійде, — голос «Тигра» звучав абсолютно спокійно, і це було найстрашніше.

Максим, плачучи і перечіплюючись, зліз у яму. Земля була вологою і холодною. Він почав копати, викидаючи грудки землі вгору. Кожен рух давався з зусиллям, серце калатало так, ніби хотіло вискочити з грудей.

— За що? Що я зробив? — благав він, не зупиняючись.

— А ти подумай, Максимку. Невже ти думав, що Олена нічого не дізнається про твої нові «консультації» з сусідкою? — «Тигр» нахилився над ямою.

— Та я просто… я просто допомагав їй меблі збирати! Клянуся! — Максим зупинився, витираючи піт з лоба брудними руками.

У цей момент «Заєць» мовчки кинув йому в яму цілий стос фотографій. На знімках, зроблених здалеку, було чітко видно вікно сусідки. І там Максим «збирав меблі» у зовсім неробочому стані. На інших фото він виходив з її під’їзду рано-вранці, коли Олена ще спала.

— Копай далі, — суворо сказав «Олень».

Максим зрозумів, що його «ідеальне» прикриття розсипалося, як картковий будиночок. Він копав ще дві години, поки яма не стала такою глибокою, що він перестав бачити край, тільки шматочок зоряного неба над головою.

— Досить, — почувся голос згори. — Тепер випий це.

Йому спустили на мотузці пляшку з темною рідиною.

— Що це? Я не буду! — Максим забився в кут ями.

— Це снодійне. Щоб ти не мучився від страху, поки ми будемо вирішувати твою долю. Або ти п’єш сам, або ми тобі допоможемо, але тоді результат не гарантуємо, — голос «Тигра» став сталевим.

Максим, розуміючи безвихідь, схопив пляшку і випив її залпом. Через кілька хвилин його повіки стали важкими, страх почав відступати, поступаючись місцем байдужому заціпенінню. Він скрутився калачиком на дні викопаної власноруч ями і заснув.

— Здається, готовий, спить як немовля, — тихо сказав «Тигр».

Чотири постаті на краю ями одночасно зняли маски.

Під маскою «Зайця» виявилася Олена. Її обличчя було блідим, але спокійним. «Конем» виявився її батько, який тримав іграшкову рушницю — дуже реалістичну на вигляд, але абсолютно нешкідливу. «Оленем» і «Тигром» були двоюрідні брати Олени, ті самі спортсмени, про яких вона колись згадувала.

— Дякую, тату. Дякую, хлопці, — прошепотіла Олена. — Тепер мені справді легше.

— Доцю, я ж тобі казав: якщо людина одного разу показала своє справжнє обличчя, не треба чекати, поки вона знову вдягне маску доброчесності, — батько обійняв її за плечі. — Він отримав свій урок. Більше він до тебе не наблизиться.

— А що з ним робити? — запитав один із братів.

— Залиште йому плед, — сказав батько. — Прокинеться вранці, знайде дорогу до траси. Я думаю, він на все життя запам’ятає цю «прогулянку».

Олена востаннє поглянула на сплячого Максима. Вона не відчувала до нього ні ненависті, ні жалю. Тільки полегшення. Вона нарешті вирила яму для свого минулого і залишила його там.

— А потім ми остаточно розлучилися. Максим продав свою частку в бізнесі, квартиру і виїхав кудись на захід країни. Кажуть, навіть змінив номер телефону і ні з ким зі старих знайомих не спілкується.

Олена закінчила свою розповідь і посміхнулася чоловікові, який сидів навпроти неї за столиком ресторану.

— Ігоре, перш ніж ти дістанеш ту маленьку оксамитову коробочку, яку ти так старанно ховаєш у кишені піджака… — вона лагідно накрила його долоню своєю.

— Я бачила, як ти нервував весь вечір. І я бачу музикантів, що готуються заграти нашу пісню. Але я хочу, щоб ти знав одну річ.

— Я дуже тебе кохаю. І я вірю тобі. Але олень, тигр, заєць і кінь завжди десь поруч. Вони охороняють мій спокій. І якщо хтось знову захоче «збирати меблі» у сусідок — казка повернеться. Але наступного разу фінал може бути не таким гуманним.

Олена загадково посміхнулася і подивилася на великий повний місяць, що висів над терасою. Місяць, який бачив забагато людських слабкостей, але сьогодні він просто освітлював початок чогось справді нового і чесного.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.