Валентина Петрівна звично сховала ключі до глибокої кишені фартуха й задоволено оглянула кухню. Вона щойно закінчила «рейд» квартирою сина. У Києві стояла лагідна золота осінь, але жінці було не до краєвидів за вікном.
Вона приїжджала сюди щовівторка, поки невістка Оксана була на роботі. Офіційно — «трохи підсобити по господарству, бо діти ж зайняті». Насправді ж Валентина Петрівна влаштовувала справжню інспекцію: чи достатньо добре випрасувані сорочки її дорогоцінного Андрійка, чи не залежалася в холодильнику «магазинна» ковбаса замість домашньої печені. Сьогоднішній улов був багатим: у морозилці вона знайшла пачку напівфабрикатів (це ж треба, годувати чоловіка тістом із морозилки!), а на дальній полиці шафи виявила трохи пилу. Валентина Петрівна дістала смартфон і зробила кілька знімків — для «аргументації» у майбутній розмові з сином.
Оксана повернулася додому раніше. Вона працювала головним бухгалтером у великій агрофірмі й сьогодні відпросилася, щоб приготувати святкову вечерю. Сьогодні була їхня третя річниця весілля — «шкіряне весілля», як кажуть у народі. Вона мріяла про тихий вечір при свічках, але, відчинивши двері, завмерла.
З кухні долинав знайомий голос свекрухи, яка щось наспівувала собі під ніс. Оксана тихо пройшла коридором і зазирнула в кімнату. Валентина Петрівна, наче господарка, розкладала по полицях продукти з величезної сумки, яку привезла з передмістя. На столі лежали документи Оксани, які та зберігала в особистій папці в спальні, та старий альбом із фотографіями її батьків.
Оксана відчула, як усередині закипає холодне обурення. Вона зробила глибокий вдих і спокійно промовила: — Валентино Петрівно, доброго дня. Не чекала вас сьогодні. Що ви робите з моїми документами?
Свекруха здригнулася, але миттєво взяла себе в руки. На її обличчі з’явилася та сама поблажлива посмішка, яку Оксана так не любила. — Ой, Ксюшенько, ти сьогодні зарано. На роботі, мабуть, відпустили, бо робити нічого? А я от заїхала лад навести. Ти ж господиня молода, досвіду ще бракує. Подивися на кухню — я все простерилізувала, спеції розставила за алфавітом, як у аптеці. А то в тебе все намішано було: паприка поруч із кмином, хіба ж так можна?
Оксана глянула на кухню. Вона була ідеальною, але… чужою. Улюблена чашка з кераміки, яку вони купили з Андрієм в Опішні, зникла, а замість неї стояв старий сервіз, подарований свекрухою на новосілля.
— Звідки у вас ключі? — Оксана намагалася тримати голос рівним. — Та Андрійко дав ще минулого місяця. Каже: «Мамо, зайдіть, бо Оксана зашивається на тій роботі, дім занедбаний». Я ж як краще хочу. До речі, бачила твою довідку про доходи в папці… Ксюшо, ну хіба це добре, що ти отримуєш більше за чоловіка? Ти ж його его пригнічуєш. Жінка має бути за чоловіком, а не попереду нього.
Оксана не могла повірити власним вухам. Свекруха не просто вдерлася в її дім, вона перевіряла її фінанси! — Валентино Петрівно, наше сімейне життя — це справа лише наша з Андрієм. Я дуже прошу вас повернути ключі та поважати наш приватний простір.
Свекруха демонстративно сіла на стілець, склавши руки на грудях. — «Ваш» простір? Це квартира мого сина! Я його тридцять років ростила, кожну копійку в нього вкладала. Я маю право знати, як він живе. Ти тут людина прийшла, а я — рідна кров.
У цей момент почувся звук ключа в замку. Андрій зайшов із великим оберемком хризантем — осінніх, яскраво-жовтих. Він хотів зробити сюрприз, але замість свята потрапив у зону бойових дій. — Мамо? Оксано? Що трапилося?
Валентина Петрівна одразу змінила тон. Її голос затремтів. — Андрійку, синку! Я от приїхала, пиріжків напекла, в квартирі прибрала, щоб вам на річницю приємно було… А Оксана мене з порога виганяє! Каже, що я тут ніхто…
Андрій розгублено подивився на дружину. — Оксан, ну чого ти? Мама ж хотіла як краще. Вона ж цілий день тут старалася.
Оксана відчула, як серце стиснулося від розчарування. — Андрію, твоя мама порпалася в моїх особистих речах. Вона без дозволу змінила все на моїй кухні. І вона має ключі, про які ти мені не сказав. Ти вважаєш це нормальним?
Андрій опустив очі. Букет у його руках раптом став схожим на віник. — Ну, мам, може, справді не треба було в папери лізти… Але вона ж мати! Вона переживає.
— Я переживаю?! — закричала Валентина Петрівна, і в її очах спалахнув гнів. — Та я ночей не спала, коли ти хворів! Я сама тебе на ноги ставила, коли батько твій до іншої втік! А тепер якась вискочка буде мені вказувати, де моє місце?!
— Мамо, не називай так Оксану! — Андрій нарешті подав голос. — Ох, ось як! Проміняв матір на спідницю! — Вона схопилася за серце. — Ой, тисне… Ой, води дайте…
Андрій кинувся до неї, забувши про квіти. Оксана стояла осторонь. Вона знала: це чергова маніпуляція, вистава, яку Валентина Петрівна розігрувала щоразу, коли втрачала контроль. — Мамо, заспокойся. Ніхто тебе не виганяє. Давай просто… давай ти будеш попереджати, коли заїжджаєш, добре?
— Попереджати? У власного сина дозволу питати? — Вона підвелася, витираючи сухі очі. — Добре. Я зрозуміла. Я тут зайва. Ксюшо, ти ж у нас сирота, тіткою вихована, ти й поняття не маєш, що таке справжня родина та повага до старших.
Це був удар під дих. Оксана рано втратила батьків, і тема сім’ї була для неї найболючішою. — Мамо, це вже занадто! — Андрій підвищив голос. — Іди додому, я тебе проведу.
Свекруха повільно пішла до виходу, спираючись на сина. Біля дверей вона обернулася й тихо, але чітко прошепотіла Оксані: — Чоловіки приходять і йдуть, а мати залишається. Рано чи пізно він зрозуміє, хто його справді любить.
Двері зачинилися. Оксана залишилася в стерильно чистій кухні, де все було не на своїх місцях.
Наступного дня Андрій намагався загладити провину. Він залишив записку: «Вибач за вчора. Я все вирішу. Кохаю». Але ввечері прийшло повідомлення: «Мама запрошує нас на вечерю. Каже, що хоче вибачитися і все залагодити. Давай підемо, заради миру в сім’ї?»
Оксана знала, що це пастка. Але вона також знала, що якщо відмовить, Андрій знову опиниться між двох вогнів. Вона погодилася.
Вечеря у Валентини Петрівни була схожа на виставу в театрі. Свекруха приготувала все те, що Андрій любив з дитинства: голубці, налисники з сиром, домашню ковбасу. Вона посміхалася, хвалила сукню Оксани, але в кожному слові відчувався підтекст.
Коли справа дійшла до десерту, Валентина Петрівна як би ненароком сказала: — Діти, а навіщо ви викидаєте гроші на ту оренду в центрі? Квартира ж не ваша, господар будь-коли виселить. У мене ж хата велика, три кімнати. Переїжджайте до мене! Заощадите на своє житло, та й я під боком — і приготую, і виперу. А як дітки з’являться… Оксана ж кар’єристка, їй ніколи буде з пелюшками возитися, а я — ось вона, готова бабуся.
Оксана відчула, як у неї холонуть руки. — Ми не плануємо переїзд, Валентино Петрівно. Нам добре окремо. — «Поки що не плануємо»? — підхопила свекруха. — Оксано, Андрієві вже за тридцять. Коли ж, як не зараз? Чи ти взагалі дітей не хочеш, бо фігура дорожча за продовження роду?
— Мамо, це наше особисте рішення, — спробував втрутитися Андрій. — Особисте? Сім’я — це не двоє під ковдрою! Сім’я — це рід! Андрію, ти єдиний спадкоємець. Ти повинен думати про майбутнє, а не підлаштовуватися під примхи дружини.
Оксана встала з-за столу. — Дякую за вечерю. Я поїду додому. Андрію, ти як хочеш.
Свекруха миттєво зорієнтувалася: — Андрійку, а ти ж обіцяв мені кран на кухні полагодити! Там же тече, сусіди скаржаться! Ти ж не лишиш матір з потопом?
Андрій розгублено подивився на Оксану: — Ксюш, їдь, я за годину-півтори буду. Справді треба допомогти.
Оксана вийшла з квартири, не озираючись. Вона їхала в таксі через нічний Київ і розуміла: вона бореться за чоловіка, який ще не став дорослим.
Через тиждень стався випадок, який переповнив чашу терпіння. Повернувшись додому, Оксана не змогла відчинити двері. Замок був іншим. Вона зателефонувала Андрію. — Андрію, я не можу потрапити до квартири. Що відбувається? — Ой, Ксюш… Мама заїжджала вдень, каже, замок заїдав. Вона викликала майстра і поставила новий, надійніший. Вона зараз підвезе ключі мені на роботу, я ввечері занесу.
Це була крапка. Свекруха буквально зачинила її у власному житті. Оксана не стала чекати вечора. Вона поїхала до своєї найкращої подруги Олі.
— Олю, я більше не можу. Я люблю його, але ця жінка скрізь. Вона в наших шафах, у наших планах, у наших замках. — Мариш… тобто Ксюш, — Оля обняла подругу. — Ти ж розумієш, що проблема не в матері. Проблема в Андрієві. Він не провів межу. Поки він для неї дитина, ти для неї — ворог, що вкрав іграшку.
Наступного дня Оксані зателефонували з головного офісу компанії. — Оксано Володимирівно, ми відкриваємо нову філію у Львові. Нам потрібна людина вашого рівня на посаду операційного директора. Це інший статус, інша зарплата. Подумайте.
Це був знак. Увечері вона розповіла про це Андрію. — Львів? Але це на іншому кінці країни! — жахнувся він. — Як же ми? А як же мама? — Я хочу, щоб ми поїхали разом. Тільки ми. Без «порад» і без ключів, які передаються за твоєю спиною. Це наш шанс побудувати справжню сім’ю.
Андрій мовчав довго. — Я не можу її покинути. Вона одна. Вона хворіє… — Андрію, вона не хворіє, вона тобою маніпулює. Я їду. З тобою чи без тебе. Я не хочу бути «третьою зайвою» у власному шлюбі. Я обираю життя, де мене поважають.
За тиждень до від’їзду, коли Андрій був на роботі, до Оксани прийшла Валентина Петрівна. Але цього разу вона не співала і не вчила жити. Вона виглядала постарілою та розгубленою.
— Нам треба поговорити, — сказала вона, сідаючи на краєчок стільця. — Слухаю вас. — Ти справді хочеш забрати його так далеко? Ти ж знаєш, він — усе, що в мене є. — Валентино Петрівно, я не забираю його. Він дорослий чоловік. Але ви не даєте йому дихати. Ви намагаєтеся прожити його життя замість свого. — А яке в мене життя? — гірко запитала свекруха. — Я все віддала йому. Кожну хвилину. Тепер я просто стара жінка в порожній квартирі.
Оксана вперше відчула до неї щось схоже на жаль. — Ви ще не стара. У вас є дача, подруги, ви чудовий кулінар. Можна записатися в хор, ходити на танці для тих, кому «за…», подорожувати Україною. Але Андрій не може бути вашою єдиною розвагою. Це занадто важкий вантаж для нього.
Валентина Петрівна мовчала. Потім тихо сказала: — Знаєте, Ксюшо… Моя свекруха була такою ж. Вона мені життя не давала, сина до мене ревнувала. Я її так ненавиділа. А тепер дивлюся в дзеркало — і бачу її.
Ця мить щирості змінила все. — Ви можете це змінити. Відпустіть його. І тоді він буде приїжджати до вас із радістю, а не з почуття провини.
Минуло пів року. Львів зустрів Оксану та Андрія затишними кав’ярнями та новими викликами. Андрій знайшов роботу в ІТ-компанії, і, як не дивно, далеко від мами він став набагато рішучішим.
Валентина Петрівна телефонує тепер раз на три дні. Вона більше не питає про пил чи зарплату. Нещодавно вона з гордістю розповіла, що записалася до волонтерської організації. — Оксанко, я тут такий рецепт пирога дізналася, — щебетала вона у відеодзвінку. — Приїжджайте на Новий рік, пригощу. І ключі… Андрію, я свої ключі від вашої київської квартири сусідам віддала, щоб квіти поливали. Мені вони більше не потрібні, у вас же своє життя.
Оксана посміхнулася. Іноді, щоб збудувати міцну фортецю, треба не зводити вищі стіни, а просто навчитися поважати вхідні двері одне одного. А любов — вона як теплий чай: найкраще смакує, коли її не наливають силоміць.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
