Грудень того року видався особливо сніжним. За вікном квартири, яку Софія та Матвій придбали лише кілька років тому, панувала справжня казка: пухнасті сніжинки повільно опускалися на підвіконня, а вечірні вогні ліхтарів розфарбовували вулиці в золотаві відтінки. У самій же квартирі було тепло і затишно, пахло ледь вловним ароматом хвої та мандаринів.

Однак настрій у Софії був не зовсім святковим. Останні місяці вони з Матвієм жили в режимі суворої економії. Кожна зайва копійка йшла на те, щоб якомога швидше закрити питання з кредитом за житло. Це було їхнє спільне рішення — вони мріяли про свободу від фінансових зобов’язань, про можливість дихати на повні груди, не рахуючи дні до чергового платежу.

— Матвію, — тихо почала Софія, вмощуючись на дивані поруч із чоловіком, — я тут подумала… Може, цього року ми справді відсвяткуємо тільки вдвох? Без гучних ресторанів, без поїздок за місто. Просто ми, спокій і цей вид із вікна.

Матвій відірвався від екрана ноутбука і подивився на дружину. Він знав, як вона втомилася на роботі. Софія працювала архітектором, і кінець року для неї завжди був часом “гарячих” дедлайнів та нескінченних правок.

— Ти впевнена, сонечко? — він злегка посміхнувся. — Ти ж знаєш, я звик, коли навколо галас, друзі, багато сміху. Але якщо тобі хочеться тиші — я тільки “за”. Тим паче, що наші фінанси зараз справді вимагають розважливості.

Вони домовилися: ніякої виснажливої підготовки. Куплять трохи фруктів, зроблять легку закуску, відкриють пляшку ігристого, яку подарували колеги, і просто подивляться якийсь старий добрий фільм. А потім, коли годинник проб’є дванадцяту, підуть прогулятися до місцевого парку — там завжди красиво прикрашали центральну ялинку.

Софія відчула неймовірне полегшення. Вона нарешті могла дозволити собі не бути “ідеальною господинею”, не бігати по магазинах у пошуках рідкісних інгредієнтів і не стояти весь день біля плити.

Тридцять перше грудня минало спокійно. Софія повільно наводила лад у кімнаті, Матвій допомагав із прибиранням. Вечір обіцяв бути ідеальним. Але о восьмій годині вечора, коли Софія вже збиралася йти приймати ванну, тишу розірвав різкий і наполегливий дзвінок у двері.

— Матвію, ти когось чекаєш? — здивовано запитала вона, виходячи в коридор. — Ні, абсолютно… — чоловік теж виглядав розгубленим.

Він відчинив двері, і в квартиру буквально “вкотилася” ціла компанія.

— З наступаючим! З новим щастям! — пролунав дзвінкий голос Юлії, молодшої сестри Матвія. Вона залетіла в передпокій, розкидаючи навколо сніг із шуби. Слідом за нею, поважно і з великими сумками в руках, зайшли батьки Матвія — Олена Миколаївна та Василь Петрович.

— Здрастуйте… — тільки й змогла вимовити Софія, відчуваючи, як серце починає прискорено битися. — А ми… ми не чекали.

— Ой, Софійко, ну що ти таке кажеш! — Олена Миколаївна вже активно знімала пальто, паралельно даючи вказівки чоловікові. — Василь, неси сумки на кухню, там холодець може потекти! Ми ж дізналися від Матвія, що ви цього року нікуди не йдете, що у вас там якісь труднощі… Ну хіба ми могли залишити рідну кров саму в такий вечір?

Матвій винувато подивився на дружину. Він справді згадував у розмові з матір’ю про економність, але й подумати не міг, що це стане приводом для такого масштабного десанту.

— Мамо, тату, ви б хоч попередили… — почав він, але Юлія вже перебила його: — Ой, братику, ну який же це сюрприз, якщо про нього попереджати? Дивіться, як у вас тут скромненько… На столі майже нічого немає. Добре, що мама пів дня на кухні провела!

Софія відчула, як її плани на тихий вечір тануть швидше, ніж сніг на взутті гостей. Квартира, яка ще годину тому була оазою спокою, перетворилася на вулик.

— Софійко, дорогенька, не стій як не рідна! — Олена Миколаївна вже панувала на кухні. — Діставай найбільші миски, зараз будемо робити “правильні” салати. Я тут і перепелині яйця привезла, і делікатеси всякі. Сергійко сказав, ви на дієті чи що? Але ж свято раз на рік!

— Я просто хотіла відпочити, Олено Миколаївно… — тихо відповіла Софія, надягаючи фартух. Вона розуміла: опір марний.

— Відпочинеш потім! — весело відгукнулася свекруха. — Я ось пиріжків напекла, твоїх улюблених, з капустою. Цілий ранок місила тісто, спина тепер так ниє, аж стріляє. Але ж для вас старалася!

Софія подивилася на пиріжки. Вона вже давно не їла борошняного, намагаючись тримати себе у формі та стежити за здоров’ям, але відмовити зараз означало образити жінку, яка щиро (як вона вважала) хотіла допомогти.

— Матвію, на хвилинку, — Софія затягнула чоловіка в спальню. — Що відбувається? Чому я маю зараз різати кілограми салатів, якщо ми домовлялися про спокій?

— Софійко, ну будь ласка… — Матвій благально склав руки. — Вони ж справді від щирого серця. Мама весь день готувала, тато через все місто ці сумки тяг. Ну не можу я їх виставити за двері в таку ніч. Це ж батьки.

— Це нечесно, Матвію. Моя мама зараз одна. Ми домовилися нікого не кликати, щоб нікому не було образливо. А виходить, що твої гостюють, а моя — сидить перед телевізором?

Матвій на мить замислився. Ситуація справді виглядала несправедливою. — Добре, клич Марію Іванівну. Нехай і вона приїжджає. Разом будемо.

Софія зітхнула і набрала матір. Марія Іванівна довго відмовлялася, мовляв, уже налаштувалася на спокій, але донька наполягла. “Якщо вже влаштовувати хаос, то нехай він буде повним”, — подумала Софія.

Коли приїхала Марія Іванівна, у квартирі стало ще тісніше. Мати Софії приїхала з пустими руками, бо розраховувала на “легкий вечір”, про який вони домовлялися раніше. Побачивши накритий продуктами стіл і Олену Миколаївну в бойовій готовності, вона лише підібгала губи.

— Ой, Маріє Іванівно, заходьте, допоможете нам! — вигукнула свекруха. — А то Софійка щось зовсім відвикла від великих застіль.

Софія з жахом зрозуміла, що тепер вона має не просто приготувати їжу, а ще й виступати буфером між двома мамами. Олена Миколаївна любила повчати, а Марія Іванівна — демонструвати свою інтелігентну відстороненість.

— Юлю, допоможи овочі почистити, — попросила Софія сестру чоловіка.

Юлія, яка в цей момент робила чергове селфі для соцмереж, навіть не відвела погляду від телефона. — Ой, Софі, ти що! У мене завтра дуже важлива зустріч, побачення. Я тільки-но манікюр зробила, він коштує як половина твого міксера. Якщо я зараз почну чистити цибулю, у мене руки будуть пахнути три дні, та й нігті зіпсуються.

— Тоді хоч стіл застели, — стримуючи роздратування, сказала Софія.

— Та я вже подивилася… А де та святкова скатертина, яку ми вам на минуле новосілля дарували? Чому лежить оця, звичайно? Вона ж зовсім не створює настрою. І келихи у вас якісь… занадто прості. Немає в цьому шику, розумієш?

Софія порізала палець від поспіху. Біль був несильний, але став останньою краплею. Вона дивилася, як Олена Миколаївна повільно, з розповідями про свої хвороби, кришить картоплю, як Марія Іванівна з повчальним виглядом коментує кількість майонезу, і як Юлія продовжує критикувати їхній побут.

— Знаєте що, — Софія відклала ніж, — я піду приведу себе в порядок. Вечеря майже готова, м’ясо в духовці. Його треба вимкнути за п’ятнадцять хвилин.

— Ти куди це? — здивувалася свекруха. — А хто ж буде все розкладати?

— Я людина, а не кухонний комбайн, — спокійно відповіла Софія. — Мені треба хоча б волосся помити.

Зайшовши у ванну кімнату, Софія відчула, як її огортає розпач. Вона намилила голову, мріючи про те, як гаряча вода змиє втому і роздратування. Але саме в цей момент вода в крані почала текти тоненькою цівкою, а потім і зовсім зникла.

— Тільки не це… — прошепотіла вона.

Виявилося, що через аварію на лінії весь будинок залишився без води. Софії довелося витирати шампунь рушником, що зробило її зачіску схожою на гніздо розлюченої пташки. До того ж вона згадала, що її святкова сукня так і залишилася в хімчистці — вона просто забула її забрати через робочу метушню.

Довелося одягати стару сукню, яка була вже трохи затісною. Коли вона вийшла до гостей, на неї дивилися всі: і чоловік, і батьки, і навіть кіт, який, здавалося, теж засуджував її вигляд.

— Софійко, а що це за запах? — раптом запитав Василь Петрович.

Софія кинулася на кухню. Хмара диму вирвалася з духовки. М’ясо, на яке було витрачено стільки зусиль, перетворилося на чорний сухар.

— Я ж просила вимкнути! — вигукнула вона.

— Та я вимикала! — ображено сказала Марія Іванівна. — Тільки, мабуть, крутнула не в той бік і додала температури… Ну звідки я могла знати, у мене вдома зовсім інша модель!

— Тепер ми будемо вечеряти вугіллям, — прокоментувала Юлія. — Я ж казала, треба було замовляти доставку з ресторану.

Софія сіла на стілець і відчула, що зараз просто розплачеться. Але наближалася дванадцята.

— Швидше, наливайте! — скомандував Василь Петрович. — Залишилося п’ять хвилин! Матвію, де ігристе?

— Зараз, я на хвилиночку… — Матвій забіг у вбиральню.

Минуло дві хвилини, три… — Матвію, ти там скоро? — гукнула Олена Миколаївна. — Тату, мамо… замок заклинило! Я не можу вийти! — почувся приглушений голос із-за дверей.

Почалася паніка. Василь Петрович шукав інструменти, Марія Іванівна давала поради через двері, Юлія знімала все це на телефон, коментуючи: “Треш-контент під ялинку!”.

Коли двері нарешті піддалися і Матвій вирвався на волю, годинник уже давно пробив дванадцяту. Всі стояли посеред коридору — розгублені, голодні, з недопитими келихами в руках.

Вечеря була напруженою. Їжа виявилася або пересоленою, або згорілою. Родичі, втомлені власними претензіями, почали звинувачувати одне одного.

— Ось бачиш, Василю, — казала Олена Миколаївна, — я казала, треба було вдома лишатися. Софія зовсім не готова приймати гостей. Навіть посуд у неї якийсь не такий.

— А я вважаю, — втрутилася Марія Іванівна, — що це Матвій має більше допомагати дружині. Хіба ж це діло — довести жінку до такого стану? Вона в нас завжди була такою охайною, а зараз… подивіться на цю зачіску.

— Та він у вас просто підкаблучник! — раптом вигукнув Василь Петрович, який до цього мовчав. — Слухає кожне слово, не може порядок у домі навести!

— Точно! — підхопила Юлія. — І готувати вона не вміє. Бідний мій братик.

Софія відчула, як всередині неї щось вибухає. Вона подивилася на Матвія, чекаючи на захист, але він лише винувато посміхався і підтакував батькам: — Так, ви праві… Софійка справді трохи розлінилася… І м’ясо несмачне…

Це було останньою краплею. — Значить так! — Софія підвелася, і її голос зазвучав так гучно, що навіть кіт сховався під диван. — Я ледача? Я не вмію готувати? Тоді забирайте свого “ідеального сина” і йдіть святкувати туди, де вам буде смачно і красиво! Геть із моєї квартири!

Вона штовхнула Матвія в плече, і він почав падати…

— Софійко! Софі, прокидайся! — теплий голос Матвія і легке потрушування за плече повернули її до реальності.

Софія розплющила очі. Навколо була тиша. Тільки годинник на стіні тихо цокав, показуючи сьому ранку тридцять першого грудня. Поруч лежав Матвій, стурбовано заглядаючи їй в обличчя.

— Що сталося? Ти так кричала уві сні, розмахувала руками, навіть мене штовхнула… Тобі щось погане наснилося?

Софія сіла в ліжку, важко дихаючи. Вона обмацала своє волосся — воно було чистим і сухим. Подивилася на свої руки — ніяких порізів. Глянула в коридор — там було порожньо і тихо.

— Ох, Матвію… — вона притулилася до його плеча. — Мені наснився такий жах. Наче до нас приїхали всі родичі світу, ми згоріли в духовці, ти застряг у туалеті, а потім ви всі назвали мене поганою господинею.

Матвій засміявся і міцно обійняв її. — Ну що ти, маленька. Це просто перевтома. Весь цей тиск через роботу і кредит… Тобі треба відпочити.

— Знаєш, — Софія відсторонилася, — я передумала. Давай не будемо сидіти вдома. Я не хочу навіть бачити цю плиту сьогодні.

— А як же економія?

— Мені мама вчора скинула трохи грошей на карту, сказала: “Це вам на маленьке свято, побалуйте себе”. Думаю, нам вистачить на затишне кафе з десертами і кавою. А потім підемо гуляти. Головне — бути тільки вдвох.

— Я тільки “за”, — погодився Матвій.

День минув на диво легко. Вони справді не готували нічого складного. Софія відчувала неймовірну легкість, ніби скинула з плечей величезну гору.

О восьмій вечора, саме в той час, коли уві сні пролунав дзвінок, у Матвія задзвонив телефон. Софія напружилася.

— Так, мамо… — Матвій слухав кілька хвилин. — Ой, мамо, вибач, але ми вже одягаємося і виходимо. Ми забронювали столик у кафе на іншому кінці міста… Так, святкуємо тільки вдвох. Ні, пиріжки не треба везти, ми завтра до вас самі заїдемо. Цілуємо!

Він поклав трубку і підморгнув Софії. — Бачиш? Все під контролем.

— Ти мій герой, — посміхнулася вона.

Вони вже збиралися виходити, як раптом Софія зайшла у ванну помити руки перед виходом. Вона повернула кран, але з нього почулося лише жалібне шипіння. Вода зникла.

— Матвію! — вигукнула вона з ванної. — Ти не повіриш! Воду таки відключили!

Матвій підійшов до неї, обійняв за талію і подивився у дзеркало. — Ну що ж, це ще один знак, що нам треба тікати звідси в наше затишне кафе. Там вода точно є.

Вони вийшли з дому, тримаючись за руки. Сніг продовжував падати, створюючи атмосферу свята. Софія знала: цей Новий рік буде найкращим. Не через ідеальний стіл чи дорогі подарунки, а тому, що вони навчилися цінувати простір одне одного і захищати своє маленьке щастя від будь-яких штормів — навіть якщо ці шторми приходять у вигляді найближчих родичів.

Сидячи в невеликому кафе, де грала тиха джазова музика, Софія дивилася на Матвія через полум’я свічки.

— Знаєш, — сказала вона, — той сон навчив мене однієї речі. Ми часто намагаємося бути хорошими для всіх — для батьків, для друзів, для колег. Ми боїмося здатися егоїстами, боїмося сказати “ні”. Але якщо ми не захистимо свою внутрішню тишу, то вигоримо швидше, ніж те м’ясо в духовці.

— Ти права, — Матвій підняв свій келих. — Наша родина — це ми двоє. Все інше — це коло, яке має нас підтримувати, а не поглинати. Давай пообіцяємо одне одному, що наступного року ми будемо частіше слухати себе.

— Обіцяю, — відповіла Софія.

Годинник на ратуші пробив дванадцяту. На площі вибухнули фейерверки, люди навколо почали вітати одне одного. А Софія відчувала, що цей рік справді буде новим. Бо вона нарешті зрозуміла: щоб бути щасливою, не треба бути ідеальною. Треба просто бути собою.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.