— Знаєш що, дружино! Та куди ти без мене подінешся, ти ж навіть хлібину собі без моєї копійки купити не зможеш!
Михайло стояв на ґанку, засунувши руки в кишені старих домашніх штанів, і кривив губи в самовпевненій посмішці. Він був твердо переконаний: жінка просто бере його на переляк. Ну куди вона поїде? Хто її там чекає? Двадцять років прожили, троє дітей підростають, повне подвір’я худоби. А вона раптом валізу витягла з шафи.
Оксана навіть не кліпнула. Вона мовчки підтягнула блискавку на старій дорожній сумці, яка ще пам’ятала їхні студентські поїздки, і вперше за багато років не стала виправдовуватися.
Вона не плакала. Не кричала. Не доводила, що встає о п’ятій ранку, а лягає за північ. Вона просто втомилася бути винною в тому, що їсть хліб у власній хаті.
— Смійся, Михайле, смійся, — тихо сказала вона, поправляючи теплу хустку. — Тільки список на холодильнику магнітом притиснутий. Почитай уважно, бо там усе розписано.
— Ой, злякала! — Михайло голосно пирхнув і перевів погляд на хлів, звідки вже долинало нетерпляче мукання їхньої корови Красулі. — Та я перехрещуся, коли ти за ворота вийдеш. Хоч тиждень поживу як біла людина, без твого вічного ниття. «Ой, спина болить, ой, втомилася, ой, дітям на зошити треба». Я на пилорамі з ранку до ночі гарую, кожну копійчину важкою працею заробляю, а ти в хаті сидиш у теплі й тільки каструлями торохтиш!
Оксана лише важко зітхнула. Скільки разів вона чула ці слова? Сотні? Тисячі? За двадцять років шлюбу будь-яка дрібниця — чи то нові черевики для меншої донечки, чи то вітаміни старшому, чи навіть пачка прального порошку — перетворювалася на допит. Михайло любив повторювати, що він один годувальник, а всі інші в хаті тільки марнують його заробітки.
— Значить так, — спокійно продовжила Оксана, ніби й не чула його глузувань. — Красулю доїти о шостій і ввечері о сьомій. Вим’я теплою водою обов’язково обмий. Дертю багато не сип, бо живіт роздує. Свиням картоплю з вечора треба перем’яти з висівками. Песика на ланцюгу погодуй, каша в чавунці на припічку стоїть.
— Та знаю я, не вчи вченого! — махнув рукою чоловік. — Знайшлася господиня. Самі впораємося, ще й краще,ніж при тобі буде.
— Марійку до садочка заведи до восьмої, — вела далі Оксана, застібаючи пальто. — Її святкова сукенка в шафі на вішалці висить, колготки поруч. У них у четвер свято осені, вихователька просила не запізнюватися. Богданові треба здати гроші на додаткові уроки з математики, учителька чекає до середи. А Тарасикові щовечора нагадуй мастити маззю руки, бо знову висипка піде, він чутливий до холоду.
— Їдь уже, їдь до своєї сестри, — розсміявся Михайло, хоча всередині його трохи кольнула її дивна байдужість. Зазвичай Оксана починала гаряче сперечатися, доводити свою правоту, ображатися. А тут стояла спокійна, наче чужа. — Через два дні сама на порозі стоятимеш. Прибіжиш, як миленька, бо швидко згадаєш, хто тебе все життя в теплі тримає.
Оксана взяла важку сумку в праву руку. Вона не стала обіймати чоловіка на прощання. Просто ступила на примерзлу стежку, яка вела до хвіртки. Залізна клямка сухо клацнула, і жінка пішла до зупинки, де якраз мав зупинитися ранковий автобус до райцентру.
Вона жодного разу не озирнулася назад.
Михайло подивився їй услід, смачно потягнувся й зайшов у хату, причинивши двері.
— Ну нарешті, — пробурмотів він сам до себе, потираючи руки. — Господар у домі. Тиша, спокій, ніхто над душею не стоїть.
Годинник показував чверть на сьому ранку. У хаті було прохолодно, але Михайло вирішив, що протопить пізніше.Спершу треба випити чаю. Він підійшов до плити, клацнув вимикачем чайника й здивувався, що на столі немає звичної тарілки з теплими оладками або хоча б нарізаного сиру.
«Ну нічого, сам зроблю бутерброд», — подумав він. Відкрив холодильник і побачив аркуш паперу, густо списаний акуратним почерком дружини. На самому верху жирними літерами було виведено: «РОЗКЛАД НА ДЕНЬ».
Михайло скривився, зірвав папірець і кинув його на край столу. Читати він ще якісь інструкції буде! Наче він у власному дворі заблукає.
Тим часом з хліва почулося вже не просто мукання, а справжній рев. Красуля вимагала уваги. Її вим’я налилося молоком, і терпіти далі вона не збиралася.
— Зараз, зараз, іду вже! — гукнув Михайло у вікно, натягаючи старий кожух і гумові чоботи.
У хліві було тепло й пахло гноєм і сухим сіном. Михайло взяв дійницю, набрав у відро води з крана в літній кухні й зайшов до корови. Вода, щоправда, була геть холодною, бо гріти її на плиті Михайлові видалося зайвою тратою часу.
— Стій тихо, мала, — сказав він, сідаючи на маленький ослінчик.
Але щойно він торкнувся крижаними мокрими пальцями до теплої шкіри корови, та здригнулася, наче від укусу ґедзя, змахнула важким хвостом і влупила ратицею просто по дійниці.
Металеве відро з гуркотом покотилося під ноги, а залишки брудної води хлюпнули Михайлові просто на штани.
— Ах ти ж бісова худоба! — вилаявся чоловік, ледь утримавши рівновагу.
Красуля скосила на нього велике темне око й сердито затупала на місці. Вона звикла до лагідних, теплих рук Оксани, до тихої пісні, яку господиня завжди наспівувала під час доїння, до шматочка підсоленого хліба перед початком. Михайло всього цього не знав. Для нього молоко бралося просто з глечика в холодильнику.
Промучившись майже годину, витерши з обличчя брудний піт і націдивши ледве половину відра, Михайло вийшов з хліва злий, мокрий і з тремтячими від незвичної напруги пальцями. Руки зводило судомою.
«Нічого, перший млинець завжди грудкою, — заспокоював він себе, повертаючись до хати. — Зараз розбуджу малу, відведу в садок, а хлопці самі зберуться».
Але в хаті на нього чекав новий сюрприз.
У коридорі вже стояла заплакана п’ятирічна Марійка в одній піжамі. Її довге світле волосся було заплутане після сну, очі червоні.
— Тату, де мама? — схлипувала дівчинка. — Мені холодно! І я їсти хочу!
З дитячої кімнати вийшов чотирнадцятирічний Тарас, почухуючи потилицю:
— Тату, а де мої чисті штани? Мені до школи через двадцять хвилин виходити, а в шафі тільки спортивні. І чим снідати?
Слідом за ним визирнув шістнадцятирічний Богдан, тримаючи в руках телефон:
— Батьку, мама завжди нам канапки робила з собою. І гроші на проїзд де брати? У мене на картці порожньо.
Михайло остовпів посеред коридору. Троє пар очей дивилися на нього з німим очікуванням, ніби він був чарівником, який зараз махне рукою — і на столі з’явиться гаряча манна каша з ягодами, чай сам наллється у чашки, а випрасуваний одяг сам стрибне на полиці.
— Так, відставити паніку! — підвищив голос Михайло, намагаючись звучати впевнено. — Мама поїхала до тітки на кілька днів. Ми тепер самі хазяйнуємо. Богдане, зроби всім бутерброди з ковбасою. Тарасе, одягай спортивні штани, ніхто на тебе в школі не дивитиметься, не на весілля йдеш. Марійко, годі ревіти, ходи вдягатися.
Але легко було сказати — вдягатися.
Михайло відкрив шафу меншої доньки й закляк. Там висіло з десяток суконь, кофтинок, легінсів різних кольорів.Яке саме плаття треба було на свято осені? Жовте? Помаранчеве? Чи з листочками?
— Оце одягай, — витягнув він першу-ліпшу синю спідничку.
— Ні! — заголосила дівчинка з новою силою. — Мама казала, що треба жовту з бантиком! Вона мала її попрасувати! Де бантик?
Михайло почав нервово переривати полиці, скидаючи речі на ліжко. Бантик не знаходився. Праска стояла холодна в кутку. Час невблаганно спливав: годинник показував за десять восьма.
У кухні щось зашипіло й запахло паленим.
— Богдане, що там у вас горить?! — гаркнув Михайло, кидаючи сукню на підлогу.
— Та я хліб на сковорідці хотів підігріти, а олія спалахнула! — вигукнув син із кухні.
У результаті до дитячого садка вони бігли підтюпцем. Марійка йшла в непопрасованій сукні, з криво заплетеною Михайлом косою, яка більше нагадувала розпатланий колосок, і без однієї рукавички, яку вони так і не змогли знайти в коридорі під купою взуття.
Вихователька в садку подивилася на захеканого Михайла зі співчуттям і легким докором:
— Михайле Васильовичу, ви запізнилися на пів години. Діти вже поснідали. І чому дитина без святкових черевичків? Ми ж попереджали в батьківському чаті.
— Яких ще черевичків? — розгублено пробурмотів Михайло. — Чоботи ж на ній теплі, зимові…
— Осінній ранок у залі проходить, там у теплих чоботях спекотно, — зітхнула жінка. — Гаразд, проходьте вже.
Повертаючись додому повз сусідські двори, Михайло ловив на собі цікаві погляди односельців. Зазвичай у цей час на вулиці панував звичний ранковий спокій: жінки розвішували білизну, з димарів тягнувся сизий димок, пахло свіжою випічкою. Зараз же Михайло відчував, ніби на його плечі звалили мішок цементу. А день тільки починався.
У хаті панував суцільний безлад. На столі стояли брудні чашки, крихти від пригорілого хліба вкривали стільницю,на підлозі валялися розкидані дитячі речі. А в печі навіть не жевріло. У хаті ставало помітно прохолодніше.
«Треба затопити, — згадав Михайло. — І свиням дати їсти».
Він пішов у сарай за дровами. Оберемок полін здався йому незвично важким. Він заніс їх до хати, розпалив вогонь,але через те, що димохід був холодним, а Михайло забув відкрити потрібну засувку, дим замість труби шугонув просто в кімнату.
За кілька хвилин уся оселя наповнилася їдким сизим чадом. Михайло кашляв, сльози текли з очей струмками, він відчиняв навстіж вікна й двері, впускаючи всередину морозне повітря. Хата вихолонула вмить.
Потім він згадав про свиней. Оксана казала зварити картоплю з вечора. Звісно, Михайло нічого не варив. Він кинув їм сирої, зверху сипнув сухого зерна. Свині зчинили такий вереск, що заклало вуха: їжа була несмачною,холодною й твердою. Вони перевертали корита, штовхалися й вимагали звичної теплої мішанки.
До обіду Михайло почувався так, ніби розвантажив два вагони колод самотужки. Спина нила, руки тремтіли, у шлунку бурчало від голоду. Він заглянув у каструлі на плиті — порожньо. Оксана зазвичай залишала повний баняк борщу й сковорідку тушкованого м’яса з картоплею, але цього разу вона навмисне вигребла все до крихти перед від’їздом, лишивши тільки сирі крупи в торбинках.
Він знайшов пачку вермішелі. Кинув її у воду, але забув посолити й не догледів вогонь — макарони злиплися в один суцільний сірий клубок, схожий на клейстер. Михайло ковтнув кілька ложок цієї прісної маси, скривився й відсунув тарілку.
О другій годині зі школи повернувся Тарас.
— Тату, в мене живіт болить, — жалібно промовив хлопець, знімаючи куртку. — І руки сверблять страшенно. Мама завжди мені якусь таблетку давала після школи, коли таке починалося.
— Де та таблетка? — роздратовано запитав Михайло, тримаючись за скроню, де вже починав пульсувати тупий біль.
— В аптечці, мабуть. Там їх багато…
Михайло витягнув велику коробку з ліками. Там лежали десятки блістерів, баночок, мазей. Усі написи здавалися йому суцільною китайською грамотою. Оксана знала кожну пігулку напам’ять: що від температури, що від шлунка, що для зняття алергії, яку мазь мазати вранці, а яку на ніч.
Михайло схопив телефон. Пальці самі потяглися набрати номер дружини. Він уже навіть натиснув виклик, але в останню мить згадав свої ранкові слова: «Не мине й двох днів, як сама приповзеш».
Гордість стала поперек горла. Він скинув виклик.
— Лягай під ковдру, погрійся, воно саме пройде, — буркнув він синові й пішов читати інструкції в інтернеті.
За годину повернувся старший, Богдан. Обличчя в нього було похмуре.
— Батьку, дзвонила вчителька з математики. Питала, чому я не прийшов на заняття і коли передамо оплату.Сказала, якщо сьогодні не закриємо питання, вона візьме іншого учня на моє місце, там черга.
Михайло заскриготав зубами. Гроші в нього були — вони лежали в його гаманці, у потаємній кишені куртки. Він ніколи не давав Оксані зайвого, завжди вимагав звіту за кожну витрачену копійку, допитувався, чому кілограм цукру коштує саме стільки, а не менше. А тепер виявилося, що окрім цукру й хліба є ще сотні невидимих дірок,куди щомісяця непомітно йшли кошти: репетитори, гуртки, ремонт взуття, шкільні фонди, ліки, корм для тварин.
— На, візьми, — Михайло дістав кілька купюр і простягнув синові. — Біжи занеси.
— А на проїзд? — спитав Богдан.
— Пішки дійдеш, не пан! — гримнув Михайло, хоча на вулиці вже сутеніло й зривався неприємний крижаний дощ.
О п’ятій вечора треба було знову йти до хліва, потім бігти забирати Марійку з садка, потім знову топити піч, бо хата стрімко вистигала.
Коли о дев’ятій вечора діти нарешті заснули — голодні, нагодовані напівсирою смаженою яєчнею та сухим хлібом з чаєм, — Михайло без сил опустився на стілець посеред кухні.
У хаті було не затишно. Пахло димом, сирістю й кислим молоком. По підлозі гуляв протяг. Раковина була завалена брудним посудом так, що вода вже не стікала. На плиті застигли плями від збіглої каші. У кутку сумувала купа брудної білизни, яку треба було прати, але Михайло поняття не мав, яку кнопку на пральній машинці натискати,щоб не зіпсувати речі — Оксана завжди прала все окремо, біле з білим, дитяче з дитячим.
Він сидів у повній темряві й дивився на свої руки. Долоні були червоні, шершаві, пальці не розгиналися після важкої дійниці. Спина гула так, ніби він цілий день тягав колоди, хоча він просто «сидів удома й нічого не робив»,як сам любив повторювати дружині.
«Це тільки перший день, — промайнула в голові жахлива думка. — Тільки перший день із семи…»
На другий день стало ще гірше.
Зранку корова зустріла його глухим ревом і навіть не підпустила до себе — Михайлові довелося кликати сусіда,діда Василя, щоб той допоміг зв’язати їй ноги. Василь подивився на розгардіяш у дворі, на замурзаного господаря й тільки похитав головою:
— Що, Михайле, думав, бабська робота — то мед ложкою їсти? Твоя Оксана на собі все це двадцять літ тягне, а ти тільки й знаєш, що носом крутити. Вона в тебе як бджілка, а ти з неї робітницю зробив та ще й докоряєш.
Михайло промовчав. У нього не було сил сперечатися.
В обід зламався котел — Михайло неправильно перемкнув насос, і система опалення почала загрозливо гудіти й булькати. Довелося терміново шукати майстра, платити йому за терміновий виклик ту суму, якої Оксані вистачило б на тижневий запас продуктів для всієї родини. Майстер довго крутив гайки, косо позираючи на господаря, і врешті сказав:
— Тобі пощастило, що труби не полопалися. Жінка твоя завжди вчасно тиск скидала, я бачив, як вона сама до кранів ходила. А ти дивися, не доводь до біди.
Діти ставали некерованими. Без маминого лагідного слова, без її спокійної посмішки й теплого обіду вони ходили похмурі, огризалися на будь-яке батьківське зауваження. Тарас замкнувся в кімнаті й не хотів учити уроки.Марійка щовечора плакала в подушку, вимагаючи, щоб мама заспівала їй колискову й погладила по голівці.
Михайло спробував сам розказати доньці казку, але знав лише про колобка, та й то забув половину слів. Дівчинка відвернулася до стіни й тихенько сопіла, а в Михайла всередині щось болісно скручувалося.
Він дивився на неї й раптом згадав, як Оксана ввечері, ледь тримаючись на ногах від утоми, сиділа біля ліжечка,заплітала їй дрібні кіски на ніч, цілувала в лобик і розповідала довгі чарівні історії. І ніколи не скаржилася. Тільки тихо зітхала, коли думала, що ніхто не бачить.
А він приходив з роботи, кидав куртку на стілець, сідав до столу й починав повчати:
— Що ти цілий день робила? Чому підлога не блищить? Чому пироги не спекла? Я гроші заробляю, я маю право вимагати!
Які ж дурні, порожні то були слова.
На четвертий день Михайло зловив себе на тому, що стоїть посеред кухні з папірцем у руках — тим самим списком, який він так зневажливо кинув на стіл у перший ранок.
Тепер цей аркуш був затертий до дірок. Михайло вчитувався в кожен рядок, наче в найважливіший документ у своєму житті:
«Красулю не бий, вона ласку любить. Погладь між рогами перед тим, як сідати».
«У Тарасика під матрацом лежить зошит із правилами, допоможи йому з вправами, він соромиться перепитувати вчителя».
«Богданові треба підшити куртку по шву, нитки в комоді в синій коробочці. Тільки голку візьми товщу, бо тканина цупка».
«Михайлику, бережи спину. Не тягай мішки сам, поклич хлопців. Тобі не можна важкого після тієї застуди».
Він перечитав останнє речення тричі.
Вона навіть їдучи, ображена, принижена його докорами, думала про нього. Про його хвору спину. Про його здоров’я. А він двадцять років міряв її життя куском хліба.
На п’ятий день у селі випав перший справжній сніг. Замело так, що хвіртку ледве вдалося відчинити. Михайло взявся за лопату о п’ятій ранку. Треба було прочистити стежку до хліва, до колодязя, до туалету, до воріт. Раніше він ніколи не помічав, як це робилося: виходив о сьомій на роботу — стежка вже була чиста, посипана попелом,щоб не слизько. Хто це робив? Оксана. Доки всі спали, вона виходила з лопатою на мороз, щоб її чоловік і діти пройшли чистою дорогою.
Увечері Михайло не витримав. Він зачинився в коморі, сів на старий мішок з висівками й уперше за багато-багато років заплакав. Без сліз, без ридань — просто сидів, опустивши голову в загрубілі долоні, і його плечі важко здригалися.
Йому було соромно. Так нестерпно, пекуче соромно перед цією жінкою, яка віддала йому свою молодість, своє здоров’я, свою красу, а натомість отримувала лише попрьоки за кожну витрачену копійку.
Він дістав телефон. Руки тремтіли так, що він ледве влучав по кнопках. Набрав номер. Гудки тягнулися нескінченно довго. Серце зупинялося з кожним піканням у слухавці.
— Алло, — почувся тихий, трохи втомлений голос Оксани.
Михайло замовк. У горлі став клубок, і він не міг видавити з себе ані звуку.
— Михайле? Щось сталося? Діти здорові? Що з Красулею? — у голосі дружини миттєво прокинулася знайома тривога. Навіть на відстані сотень кілометрів вона залишалася матір’ю й господинею.
— Оксано… — нарешті видушив він із себе глухим, хрипким голосом. — Усе добре. Діти здорові. Нагодовані.Корова в теплі.
На тому кінці дроту запала довга мовчанка. Оксана, певно, чекала звичних криків, докорів чи наказів негайно повертатися.
— Ти чого дзвониш тоді? — обережно запитала вона.
— Оксанко… пробач мені, — слова давалися важко, ніби він тягнув важкий віз під гору, але зупинитися він уже не міг. — Я дурень був. Сліпий дурень. Я тільки зараз… тільки зараз зрозумів, на кому наша хата тримається. Я ж нічого не вартий без тебе тут. Усе з рук валиться. Діти сумують. Я сумую… Вертайся, чуєш? Не заради корита і не заради печі. Заради мене вертайся. Я більше ніколи в житті… ні словом, ні пів словом…
Він говорив плутано, гаряче, перескакував з одного на інше, розповідав про пригорілу вермішель, про зв’язану корову, про розсипаний попіл на снігу.
У слухавці було чути, як Оксана тихо зітхає. Потім почулося легке схлипування.
— Автобус у неділю вранці, — нарешті сказала вона дуже тихо. — О десятій на станції.
— Я зустріну! — вигукнув Михайло так голосно, що за стіною злякано хрюкнув підсвинок. — Я пішки прийду, з санчатами, сам сумку понесу! Тільки приїжджай.
Субота пройшла в гарячковій праці. Михайло підняв на ноги синів.
— Так, хлопці, завтра мати вертається, — оголосив він строгим, але вже не злим голосом. — Щоб до вечора хата сяяла. Митимемо все: від стелі до порога.
Богдан здивовано подивився на батька, але сперечатися не став. Вони тягали гарячу воду, мили підлогу, відтирали пригорілу плиту. Михайло власноруч переправ дитячі речі, уважно роздивляючись етикетки, щоб не переплутати режими. Тарас старанно пилососив килими, а маленька Марійка витирала пил зі стільців і наспівувала якусь веселу пісеньку.
У хаті нарешті запахло чистотою й свіжо вимитим деревом. Михайло навіть розтопив піч за всіма правилами:заздалегідь відкрив потрібну заслінку, вигрів димохід трісками, і вогонь загудів весело й рівно, наповнюючи кімнати справжнім, живим теплом.
У неділю зранку Михайло одягнув свою найкращу куртку — ту, яку зазвичай беріг для поїздок до міста.Поголився, пригладив волосся перед дзеркалом. Подивився на своє відображення: під очима залягли темні кола від безсонних ночей, але погляд став іншим — м’якшим, людянішим.
Він вийшов на зупинку за сорок хвилин до приходу автобуса. Стояв на морозному вітрі, переступаючи з ноги на ногу, і виглядав за поворот дороги. Поруч стояли інші чоловіки з села, перекурювали, про щось переговорювалися,але Михайло ні до кого не підходив. Він думав лише про одне: чи повірить вона йому? Чи зможе забути двадцять років образ за один його дзвінок?
Старий жовтий автобус з’явився з-за повороту, обдавши зупинку клубами пари й скрипнувши гальмами. Двері повільно відчинилися.
Вийшло кілька літніх жінок із клунками, якийсь дід із кошиком. А потім на сходинках з’явилася вона — у своїй вишневій хустці, з блідим, трохи втомленим обличчям.
Михайло ступив уперед, відштовхнувши чийсь мішок. Він підхопив її важку сумку ще на сходинках, перехопив другою рукою й зазирнув їй в очі.
— З поверненням додому, Оксано, — сказав він тихо, але так твердо, як ніколи раніше не говорив.
Вона подивилася на нього уважно, вивчаючи кожну зморшку на його обличчі, помітила його червоні від морозу й праці руки без рукавиць, опустила погляд на сумку, яку він міцно притискав до себе, ніби найбільший скарб у світі.
— Здрастуй, Мишко, — ледь помітно посміхнулася вона кутиками вуст. — Ну, ходімо показуй, що ви там без мене наробили.
Вони йшли поруч по засніженій сільській дорозі. Михайло ніс сумку, підлаштовуючи свій широкий крок під її повільну ходу. Він не хвалився тим, як вичистив хату, не жалівся на мозолі. Він просто йшов поруч і відчував, як уперше за багато років між ними тане отой крижаний забір, який він сам так старанно будував стільки літ.
Коли вони зайшли на подвір’я, на ґанок вискочила Марійка в теплій кофтині й з вереском кинулася матері на шию:
— Мамочко! Мамусю приїхала!
З хати вибігли хлопці. Почалися обійми, радісний галас, розпитування.
Оксана переступила поріг і завмерла. У хаті було тепло. На столі лежала чиста клейонка. Посуд був вимитий і акуратно складений на полицях. У кутку біля печі рівною гіркою лежали сухі поліна. Навіть Красуля в хліві стояла напоєна й спокійно жувала запашне сіно.
Вона провела рукою по чистому краю столу й подивилася на Михайла. Той стояв біля дверей, знявши шапку, і ніяково переминався з ноги на ногу, як нашкодив хлопчисько.
— Сідай, Оксано, — сказав він, відсуваючи стілець. — Ми з хлопцями картоплі наварили. Гаряча ще. Ти з дороги втомилася, поїж спокійно.
Оксана сіла. Вона дивилася, як її чоловік — той самий, який двадцять років вважав її дармоїдкою, — дістає з печі чавунець, насипає в миску димлячу картоплю, дістає з погреба квашену капусту й сам наливає всім компот.
Вона взяла ложку, але їсти не поспішала. У неї в очах стояли сльози, але то були не ті гіркі сльози образи й безвиході, з якими вона їхала звідси тиждень тому. То були сльози полегшення.
Увечері, коли діти нарешті вгомонилися, а в хаті запанувала тиша, Михайло підійшов до холодильника. Він зняв старий папірець із розкладом, акуратно склав його вчетверо й сховав у кишеню своєї сорочки, біля самого серця.
Потім він сів поруч з Оксаною на лаву біля теплої печі, узяв її натруджену, загрубілу долоню у свої дві великі руки й довго мовчки гладив кожен пальчик.
— Завтра я сам піду подою, — тихо сказав він у темряву кімнати. — А ти поспи довше. Хоч раз у житті поспи, скільки схочеш.
Оксана нічого не відповіла. Вона лише поклала голову йому на плече й уперше за двадцять років відчула, що вона в цьому домі — не наймичка за кусок хліба. Вона тут — господиня. І вона тут нарешті вдома.
