Олеся таким недобрим та сумним поглядом подивилася на свої нарощені нігті.
Вони їй самій, правду, кажучи, зовсім не потрібні були – просто так вона відреагувала на слова чоловіка про його колежанок на роботі, які завжди ідеально виглядають, тому вирішила і собі постаратися, але для чоловіка, виходить, а не для себе.
– Знаєш, за якою ознакою справжню красиву жінку можна визначити? – Запитав якось чоловік ввечері Олесю.
Вона на хвилину замовкла, а потім обережно мовила, з подиву:
– Цікаво, звісно, за якою ж це?.
– А дуже просто – по доглянутих руках.
Олеся крадькома кинула на пару секунд погляд на свої руки, які, до речі, ніколи не подобалися їй по багатьом причинам.
– Ось, до прикладу тобі скажу, у Тетяни, нашої бухгалтерки, нашої руки гладенькі, світлі, молоді, хоч їй уже за 40 років давно. І нігті завжди у неї такі доглянуті, ніжно рожевим лаком вкриті завжди. Зрозуміло, що й у всьому іншому вона до себе уважна і акуратна. Ото для багатьох взірець! Та мої колежанки такі майже всі, зараз жінки гарно доглядають за собою, і це не можна не помітити.
Дійсно дивно – подумала ще тоді Олеся. Для чого це чоловік їй все говорить?
Після цієї розмови вона таки записалася на манікюр, де крім інших процедур наростила нігті, щоб же ж красиві були.
Незвично було їй, адже вона зробила це вперше. Звісно, заважають, але тепер вона, все ж має бути схожа, на тих доглянутих жінок, про яких говорив її чоловік.
Та й усе своє заміжнє життя Олеся тільки й те робила, що догоджала власному чоловікові і завжди прислухалася до його порад, хоча часто була з ним не згодна.
Проживши з Русланом в шлюбі двадцять п’ять років разом, вона була щиро впевнена, що все робила правильно, адже робила так, як вважав за правильне чоловік.
Вона завжди вважала, що у них із Русланом просто ідеальний шлюб, тому завжди була вдячна йому за це.
Були й суперечки у них і непорозуміння іноді, звісно. Але як без цього в сім’ї? Проте швидко мирились, адже Олеся робила для цього усе можливе, часто перша починала розмовляти з чоловіком і так все й минало недобре у них.
За 25 років шлюбу, вони з Русланом купили хорошу квартиру, виростили прекрасного сина, правда, обоє ще дуже хотіли ще одну дитину – донечку – але не вийшло, на жаль, тому змирилися, але й так щасливі були.
Олеся вважала, що вони підходять з чоловіком одне одному в усьому, у них багато спільного, та й одружилися вони зі щирого взаємного кохання.
У всякому разі, Олесі ніхто інший не потрібен був всі ці роки і вона була цілком впевнена, весь цей час, в тому, що і Руслана теж все влаштовує в ній.
Більше того, подружжя завжди будувало цікаві плани на своє майбутнє життя, у них ще стільки всього було попереду, що, здавалося, вони лише одружилися і, як кожна молода сім’я, ще багато вкладали у свій шлюб.
Син їх теж ріс в любові батьків, гарно навчався і був перспективним хлопчиком завжди, тому батьки мали велику гордість за нього. Здавалось, живи та радій.
Уся родина ставила їх сімейство у приклад, міцнішого шлюбу, й серед знайомих, годі було знайти.
Олеся була впевнена в своєму чоловікові і в щасливому майбутньому їх сім’ї.
Але, як же вона помилялася. Біда, як завжди, приходить звідти – звідки її ніхто не чекає.
Тоді був звичайний осінній вечір. На вулиці було прохолодно, падав дощ, а в їх домі було тепло і затишно, Олеся приготувала вечерю і чекала чоловіка додому, син якраз лишився заночувати у родичів, до яких поїхав в гості на тиждень, тому в неї були особливі плани на вечір з Русланом.
Вона, завбачливо, взяла кілька днів на роботі у рахунок відпустки, щоб піти в салон краси, сходити на манікюр, щоб Руслан пишався нею і в ній бачив доглянуту жінку.
А на вечерю, вирішила приготувати своєму чоловікові його улюблену запіканку з м’ясом та грибами.
Вже мав ось-ось чоловік повернутися з роботи, Олеся вже стала накривати на стіл, аж тут в двері хтось подзвонив. Олеся здивувалася, адже до приходу чоловіка ще трішки рано було, але поспішила до дверей.
Відчинивши двері, вона відразу розгубилася – в порозі стояла якась дивна незнайомка, і пильно вдивлялася в очі Олесі.
– Привіт. А Руслан вже вдома? – Молода дівчина якось дивно посміхалася їй посміхнулася, ніби кривилася.
– Руслан?!! Я правильно розумію? Ви маєте на увазі зараз мого чоловіка?
– Я таю на увазі Руслана. І твого чоловіка поки що теж. – Незнайомка на порозі зверхньо відповіла.
Олесі не сподобався її тон і вона вже сама вирішила не підбирати слів і забути про етикет.
– Що це значить, поки мого? – Запитала вона дивну жінку в порозі.
– Те й значить, тому що Руслан зараз і твій, і мій чоловік. Та це тимчасово, не хвилюйся. Але скоро буде дуже скоро лише мій.
– Ось як? Дивна ти якась зовсім, – Олеся вже нічого не розуміла.
– У нас з Русланом справжнісінька сім’я – старша дочка ходить в школу і ось ще, думаю тобі все зрозуміло, – жінка показала на круглий живіт, усміхнулася, – ще одна донька скоро буде у нас. А ваш син уже дорослий, тож без татка зможе обійтися.
– Ось воно як. А як ваше ім’я? Ольга. Чудово. Давайте на кухню пройдемо. А то в порозі мені стояти якось незручно. – Олеся підійшла було до чайника, але тут же засікла себе – ще не вистачало цю дивачку пригощати.
Розмовляти з нею Олеся зовсім не хотіла, але дізнатися – що цій незнайомій жінці було потрібно, дуже хотілося їй.
Думки про те, що її Руслан може бути і насправді “чоловіком” ось цієї незнайомки та батьком двох її дітей, вона не допускала зовсім.
А як це могло бути? Руслан завжди повертався з роботи вчасно. Вихідні проводив із сім’єю: з нею та сином. А якщо і не було його вдома, то Олеся абсолютно точно знала, де він був.
Так, наприклад, Руслан завжди частенько їздив допомагати своїй самотній матері, і та завжди підтверджувала так чи інакше його присутність, мовляв – так, син у мене, не хвилюйся.
Також з колегами міг десь відпочивати. Та й усе на тому.
Хіба що ці його часті відрядження? – вперше на душі в Олесі стало неспокійно, від цієї думки. Ось вони в Руслана були регулярними вже багато років.
Олеся не могла збагнути – що у її чоловіка може бути спільного з цією недоглянутою жінкою. Вона відразу, вперше відколи та з’явилася на її порозі, оглянула її серйозно. Одягнена зовсім негарно, якась ношена чимало років куртка, сірі потерті джинси і руки – Олеся відразу звернула увагу на руки- нічого особливого і нігті, які, напевно, ніколи й не бачили того манікюру.
– Ну розповідайте, – зовсім заспокоївшись, зібравши думки до купи, сказала вона. – Як і коли ви познайомились із нашим, як ви кажете, чоловіком? Звідки ви знаєте вже нашу адресу? І навіщо ви зараз сюди прийшли?
Ольга, ніби чекала того часу, щоб виговоритися і почала.
– Ось познайомилися ми з Русланом давно. Нашій з ним старшій дочці вже 10 років, отже, одинадцять років тому. Адже я офіціанткою тоді в кафе працювала, а він туди обідати приходив завжди. Ось і сподобалися ми тоді одне одному. Зустрічатися почали. Спочатку у мене – я у тітки своєї тоді жила, а потім, коли я вже чекала дитину, Руслан нам маленьку квартиру купив. Правда, не зовсім таки квартиру – кімнату невеличку в гуртожитку, але все одно краще, ніж з тіткою під дахом одним жити.
Олеся задумалася, згадуючи події одинадцятирічної давнини.
Саме тоді й почалися у її чоловіка дуже часті відрядження.
Саме тоді Руслан якраз і завзято взявся за різні підробітки, встановлюючи комп’ютерні програми вдома і ремонтуючи ці комп’ютери і в офісі ще якусь там техніку ремонтував. Олеся ще тоді дуже раділа, що чоловік старається для них, але не розуміла, чому він такі малі гроші за свою роботу бере.
А ще вони тоді зі знайомим якийсь сайт розробили і продавали якісь запчастини до машин, а товар замовляли чи то з фірм Китаю, чи то з фірм Туреччини, набагато дешевше.
Але ці всі підробітки багато заробітків не приносили, тому Олеся вважала, що це даремна трата часу і сама просила Руслана облишити все це і більше часу проводити в сім’ї.
Олеся ще не могла повірити в те, що чула, гнала від себе недобрі думки.
Тоді Ольга дістала телефон і стала показувати Олесі усі їх спільні фото: де вони святкують день народження доньки, де відпочивають на морі, а ось на пікніку в лісі і всі такі усміхнені і радісні, а Руслан просто розквітав біля них.
Після перегляду цих фото Олеся відчула себе наче в іншій реальності. Вона не могла повірити побаченому, наче щось надломилося в душі. Вона більше нічого не хотіла ні чути, ні бачити. Досить! З неї цього досить!
Олеся зазначила для себе, при цьому, що модель телефону в цієї жінки зовсім не з дешевих. Це був новенький iPhone, а не якийсь її старенький Xiaomi 9, який вона вже давно не міняла, щоб не витрачати сімейні гроші в такий важкий час.
Поглянувши на фото, вона ледь не сіла від несподіванки – сумнівів більше не було.
– Ну а адресу нашу звідки знаєте? – Запитала вона, хоча, насправді, відповідь її вже не дуже цікавила, бо й так все це зрозуміло.
та Ольга ще мала чим її здивувати, що геть могло підкосити.
– Так ми з донькою тут один тиждень жили, ти тоді десь, здається до родичів в село їздила. Нас Руслан сам сюди запросив, – спокійно мовила Ольга.
Господи, з ким же я жила всі ці роки?! Виходить, що я і близько не знала власного чоловіка, якого вважала найближчою у світі людиною, – промайнула в думках Олесі.
– А прийшла я до тебе просити, бо він сам не може сказати, щоб ти з ним розлучилася. Розумієш, хто ти була для нього. Тим паче, у нас донечка скоро з’явиться друга.
– З чого ви взяли, взагалі, що я його тримаю?
– Так він мені весь час говорив, коли я просила його розлучитися.
– Нехай йде куди хоче.
– А квартиру? – обережно запитала вже дуже осміліла Ольга. – Квартира нам теж залишиться?
– Що? Квартиру що? Про це я з Русланом поговорю. Він вам озвучить результат всього. А тепер, вибачте, але я не маю часу продовжувати розмову і не хочу вас тут більше бачити.
– Так, звісно, я все розумію. Дякую тобі й на тому.
– Прийшла вона до тебе все-таки? – здивувався Руслан, коли Олеся йому все розповіла.
– Так ні. Вона все правильно зробила. Вже хоч знаю хто ти є.
– Ох, Олесю. Та про що ти? У мене завжди була й буде одна дружина, це тільки ти.
– Помиляєшся, забудь. Я завтра просто подаю на розлучення.
– Олесю! Сонечко! Вибач мене, будь ласка! Ти у мене єдина! Ти думаєш, якби я хотів з тобою розлучитися, то не зробив би цього раніше? Я ціную тебе і хочу мати лише з тобою сім’ю. Я шкодую дуже про все, давай почнемо все з початку. Ти ж така щаслива зі мною була.
– Ти не просто гуляв, ти мав іншу сім’ю всі ці роки, а я навіть не підозрювала, весь цей час щиро кохала тебе, але зовсім тебе не знала. Боже, стільки років! Стільки років!
– Олесю, вибач, прошу тебе, вибач мене, я тебе обираю!
– Ні. Пакуй речі й забирайся! Не хочу бути поряд з тобою навіть.
– Я е хочу з нею жити, я кохаю лише тебе. Невже ти не розумієш?
– Мені не цікаво навіть дивитися на тебе і слухати більше ні слова – ти чужа людина мені, я зовсім тебе не знаю.
Руслан завантажив у багажник та в салон автомобіля кілька сумок та коробок зі своїми речами.
Ще сьогодні вранці він собі був успішним і щасливим чоловіком.
Вдома в нього завжди була чудова, кохана дружина, яка готова була все зробити для нього.
А в кімнатці гуртожитку його чекала Ольга, яка зовсім не мала таких сімейних цінностей, як Олеся, вона зовсім іншою була, яка відправила їх старшу дочку, на виховання до тітки, у якої сама раніше жила.
А тепер Руслан просто залишився розбитого корита.
Він не бачив, що у вікно сьомого поверху на нього довго дивилася Олеся.
Була мить, коли Олеся підбігла до дверей, щоб покликати чоловіка назад, просити, щоб він повернувся, спробувати пробачити його, адже вони прожили щасливо у шлюбі 25 років.
Але вона зупинилася, взяла себе до рук та швидко відійшла від вікна. Весь вечір ходила сама не своя.
А перед тим, як лягти спати, Олеся знову визирнула у вікно, адже наче магнітом щось тягнуло її до нього. Чоловіка на лавці вже не було.
– Господи, я ніколи навіть не знала, що таке зрада. Ніколи не думала, що колись відчую це на собі. Чи я помилилася? Чи варто пробачити і зберегти сім’ю, адже я вже немолода. Кому я вже потрібна? – проговорила до себе жінка.
Але чи можна пробачити це? Чи можна далі жити, щоб не згадувати зраду? Чи зміниться такий чоловік, який так повівся?
Фото ілюстративне.
