Світанок заглядав у вікна великого заміського будинку, вихоплюючи з темряви антикварні меблі, важкі оксамитові штори та ідеальну чистоту, яку Лариса підтримувала десятиліттями. Вона стояла біля дзеркала, вдивляючись у власне відображення. У свої п’ятдесят з невеликим вона виглядала шляхетно: тонка лінія губ, спокійний погляд сірих очей, волосся, покладене волосина до волосини.
Лариса поправила важку золоту сережку — подарунок Анатолія на срібне весілля. Тоді, рік тому, він піднімав келих і казав гостям, що Лариса — його надійний тил, його совість і серце.
— Дякую Тобі, Боже, за все, що маю, — прошепотіла вона за звичкою, хоча останнім часом серце стискав незрозумілий тривожний холодок.
Вона справді вважала себе щасливою. Вони з Анатолієм починали з нуля у дев’яностих. Вона була поруч, коли він перепродував перші партії товару, вона варила каву його першим партнерам, вона вела бухгалтерію в їхній першій крихітній конторі. А потім з’явився Руслан. Син став центром її всесвіту. Анатолій же з роками дедалі більше занурювався у світ великих цифр і жорстких контрактів.
— Ларисо, не будь наївною, — часто повторював він, коли вона намагалася заступитися за звільненого співробітника чи просила допомогти хворому сусідові. — У цьому світі головне — гроші. Хто їх має, той і диктує правила. Решта — лірика для бідних.
Руслан, підростаючи, вбирав батьківську філософію як губка. Ларисі було боляче бачити цю холодну розважливість у синові, але вона вірила, що десь глибоко в ньому живе те зерно доброти, яке вона сіяла роками.
До весілля Руслана залишалося три тижні. Лариса була виснажена: списки гостей, меню, флористика… Усе мало бути на найвищому рівні — родина бізнесмена Анатолія Савченка не могла схибити.
Того вечора Анатолій повернувся пізно. Він не роздягався, лише сів у крісло навпроти Лариси й запалив сигару, чого ніколи не робив у спальні.
— Ларисо, нам треба поговорити, — його голос був сухим, як старий папір.
— Ти про список гостей від нареченої? Я вже все узгодила…
— Ні, я не про це, — він перебив її жестом руки. — Це наш останній спільний вихід у світ. На весіллі Руслана ми зіграємо ідеальну пару, а наступного дня я подаю на розлучення.
Лариса завмерла з гребінцем у руках. Вона не одразу зрозуміла зміст слів. Мозок відмовлявся приймати інформацію. — Що ти маєш на увазі? Розлучення? Чому?
— У мене є інша жінка. Ілона. Їй двадцять сім, і вона вагітна. Я хочу, щоб моя дитина народилася в законному шлюбі.
Світ не просто похитнувся — він розлетівся на дрібні осколки, що боляче врізалися в душу. Лариса дивилася на чоловіка, з яким ділила ліжко чверть століття, і бачила перед собою абсолютно чужу людину.
— А я? — її голос був ледь чутним. — Де житиму я?
Анатолій випустив хмару диму. — Ти ж розумна жінка. Ти бачила, як я оформлював папери всі ці роки. Будинок — на моїй матері. Бізнес — через офшори на батька. Ти нічого не маєш. Але я не звір. Я вже пригледів тобі однокімнатну квартиру в районі ДВРЗ. Відремонтуєш, обживешся. Грошей на перший час дам. На цьому все.
Лариса не кричала. Вона навіть не заплакала. Всередині все просто вигоріло, залишивши лише попіл.
За два дні вона наважилася розповісти все Руслану. Син заїхав на обід, виглядаючи, як завжди, бездоганно в дорогому костюмі.
— Синку, батько йде від мене, — сказала вона, опустивши очі. — У нього інша сім’я. Він виставляє мене з дому.
Руслан мовчки пережував шматок стейка, повільно витер губи серветкою і поглянув на матір. В його очах не було гніву. Було щось схоже на… розсудливість. — Ну… тато ж не молодий уже, — спокійно відповів він. — Чоловікам у його віці іноді потрібне перезавантаження. Може, так склалося. Мам, не роби з цього трагедію. Ви ж дорослі люди.
Ці слова вдарили сильніше за новину про зраду. Лариса відчула, як підкошуються ноги. — Руслане, він забирає все. Навіть цей дім. Він купує мені комірчину на околиці!
— Мам, тато створив цю імперію. Це його право — розпоряджатися ресурсами. Я впевнений, він тебе не залишить на вулиці. Давай не псувати свято, добре? Мені зараз не до ваших розбірок.
Вона зрозуміла: її син — копія свого батька. Холодний, прагматичний, безжальний.
Ідеальне весілля
Наступні два тижні були пеклом у красивій обгортці. Лариса посміхалася флористам, дегустувала десерти й вибирала сукню, яка б приховала її блідість. Вона вирішила: заради сина вона витримає цю останню виставу.
Весілля було розкішним. П’ятсот гостей, зіркові ведучі, ріки дорогого шампанського. Лариса грала роль ідеальної дружини й щасливої матері. Вона танцювала повільний танець з Анатолієм, відчуваючи його холодні руки на своїй талії.
— Ти молодець, — прошепотів він їй на вухо. — Дуже гідно тримаєшся. Я додам трохи грошей до твого вихідного пакета.
Вона ледь не розсміялася йому в обличчя. Ціна її життя тепер вимірювалася «надбавкою» до чека.
Руслан під час весілля підійшов до батька. Лариса стояла неподалік і випадково почула їхню розмову. — Тату, дякую за квартиру, яку ти мені подарував як весільний подарунок. Але… я подумав. Квартира — це не статус. Я хочу той новий котедж у «Грін Палац». Оформи його на мене прямо завтра.
Анатолій примружився, задоволено поплескав сина по плечу. — Мій хлопчик. Справжня хватка. Буде тобі котедж. Документи оформимо до твого від’їзду у медовий місяць.
Через три дні після весілля Анатолій мовчки поклав на стіл ключі з дешевим пластмасовим брелоком. — Таксі чекає. Твої речі вже запаковані в коробки в гаражі. Адреса на папірці. Прощавай, Ларисо.
Вона не взяла з собою нічого, крім одягу та особистих дрібниць. Квартира виявилася ще гіршою, ніж вона уявляла. Стара п’ятиповерхівка, під’їзд із запахом вогкості, сірі шпалери, що відклеювалися від стін. Лариса сіла на єдину валізу посеред порожньої кімнати й нарешті заридала. Вона плакала за своїми втраченими роками, за чоловіком, якого вважала рідним, і за сином, якого, здавалося, втратила назавжди.
Раптом у двері подзвонили. Лариса здригнулася. На порозі стояв Руслан. Позаду нього стояла його молода дружина, Марія.
— Мамо? — Руслан оглянув обшарпану кімнату. — Ти що тут робиш?
— Живу, Руслане. Батько сказав, що це мій новий дім.
Руслан пройшовся кімнатою, торкнувся рукою брудного підвіконня. Його обличчя скривилося від огиди. — Він сказав, що це «невеличка, але затишна квартира в хорошому районі». Оце вона?
— Оце вона, — тихо відповіла Лариса.
Руслан кілька хвилин мовчав. Потім він різко розвернувся до дружини. — Машо, неси сумки з машини.
— Руслане, що ти робиш? — вигукнула Лариса.
Син підійшов до неї й вперше за багато років міцно, по-дитячому обійняв. — Знаєш, мамо… Я весь цей тиждень думав. Батько вчив мене бути хижим. Вчив, що гроші — це все. Я грав у його гру. Я виманив у нього той новий будинок у «Грін Палац», бо знав, що він нікому його не віддасть, окрім «гідного спадкоємця».
Він відсторонився і подивився матері прямо в очі. — Я спеціально наполягав на оформленні власності до мого від’їзду. Тепер цей будинок — мій. Повністю. І ти їдеш зі мною. Прямо зараз.
— Сину, але ж батько… Він розгнівається. Він забере в тебе бізнес, він…
— Не забере, — підморгнув Руслан, і в цьому жесті було щось від тієї дитини, яку Лариса колись вчила ділитися іграшками. — Я вже три місяці як переоформив основні контракти на свою фірму. Батько занадто захопився Ілоною і не помітив, як його «амбітний син» навчився його ж методів. Тільки з однією різницею: я пам’ятаю, хто мене вчив бути людиною.
Будинок був світлим, пахнув сосновим лісом і новою надією. Руслан виділив матері найкращу кімнату з терасою.
За тиждень до них приїхав Анатолій. Він був розлючений, червоний від гніву. — Ти що собі дозволяєш?! — кричав він на сина прямо на порозі. — Я дав тобі цей будинок для твоєї родини, а не для цієї… невдахи! Я позбавлю тебе всього!
Руслан вийшов на ґанок, спокійно засунувши руки в кишені. — Тату, заспокойся. Ти сам вчив мене: хто має власність, той і правий. Будинок мій. І мама житиме тут. Це не обговорюється.
— Ти зраджуєш свого батька заради неї?
— Ні, тату, — Руслан зробив крок вперед. — Я рятую свою совість. Ти можеш забрати гроші, можеш забрати машини, але ти не можеш забрати в мене матір. І до речі… твої юристи завтра отримають папери. Я виходжу з холдингу. Забираю своїх клієнтів. Будуй свою нову імперію з Ілоною.
Анатолій стояв, відкривши рот, не знаючи, що сказати. Його власна зброя — холодний розрахунок і прагматизм — обернулася проти нього. Але в очах сина, крім цього розрахунку, була сила, яку Анатолій ніколи не мав — сила любові.
Коли машина батька зникла за поворотом, Лариса вийшла на терасу. Руслан підійшов до неї. — Мамо, вибач, що я був таким бовдуром. Я просто хотів переконатися, що він підпише всі папери на будинок, перш ніж відкрию карти.
Лариса гладила сина по голові, і сльози, що текли по її щоках, були вже не від болю. Вони були від радості. Вона зрозуміла: гроші справді можуть багато що купити. Але вони не змогли купити душу її сина. Вона виховала його правильно. Просто йому довелося стати «вовком», щоб врятувати свою «матір-вовчицю».
Життя все розставило на свої місця. Комусь залишилися мільйони і молода коханка в порожньому домі, а комусь — тепла веранда, гарячий чай і впевненість у тому, що тебе ніколи не зрадять.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
