— Значить, ти вважаєш, що це нормально, коли дорослий чоловік приходить у гості з пустими руками, з’їдає тижневий запас продуктів і ще й вимагає, щоб я йому ноги цілувала за саму лише присутність? — Світлана з надією подивилася на свою двоюрідну сестру Любу, сподіваючись бодай на краплю жіночої солідарності.
— Свєточко, сонечко, ти просто не розумієш свого щастя! — Люба сплеснула руками, наче почула якусь єресь. — Подивися на Вадима. Це ж не чоловік, а картинка з журналу! Красень, статний, усмішка — як у кінозірки. Навколо нього дівчата табунами ходять, а він вибрав тебе! Розумієш? Тебе, звичайну дівчину.
— Взагалі-то, я думала, що в стосунках мають вкладатися обидва, — тихо заперечила Світлана, відчуваючи, як всередині починає закипати глухе роздратування.
— Ой, не сміши мене своїми книжними правилами! — Люба засміялася і поклала руку сестрі на плече. — Він сам просив мене вас познайомити. Сам! Будь-яка інша на твоєму місці вже б від радості до стелі стрибала. Він одним своїм перебуванням поруч робить тебе «елітою». Це і є його головний внесок.
Світлана дивилася на сестру і мовчала. У голові крутилася думка: «Може, я справді забагато хочу? Може, це в мені проблема, а не в ньому? Може, в сучасному світі краса чоловіка — це вже достатня валюта, щоб не платити за таксі чи не купувати хліба до вечері?»
— Зрозуміло, — нарешті кивнула вона, хоча насправді нічого їй зрозуміло не було.
— Ну що, чаю? — весело запитала Люба, і Світлана лише втомлено кивнула.
Вечір тягнувся, як жуйка. Світлана сиділа на кухні й чекала на Вадима. Він, як завжди, затримувався на «дуже важливих справах», про які ніколи не розповідав детально.
Вона пройшлася від дверей до вікна і назад. Потім знову зупинилася біля підвіконня. На вулиці горіли ліхтарі, люди поспішали додому, обіймалися, несли пакети з продуктами. Звичайна тепла картина звичайного життя.
Світлана взяла телефон, але одразу відклала його. Вона ж обіцяла Вадиму не «контролювати» його, не дзвонити десять разів на годину і просто бути терплячою чекальницею. Його дратувало, коли його «відволікали від думок».
Раптом пролунав дзвінок. Світлана видихнула з полегшенням і побігла відчиняти. На порозі стояв він — сяючий, ідеально зачесаний і, як завжди, з порожніми кишенями.
Насправді Світлані заздрили. Вона почала це помічати, коли старі знайомі, які раніше й кивка головою не вартували, раптом почали з нею вітатися на вулиці. Зовнішність Вадима діяла на людей як магічне заклинання.
«Вони, мабуть, гадають: чим же вона його зачепила? Може, вона таємна мільйонерка? Чи знає якісь секретні привороти?» — ці думки іноді навіть бавили Світлану, але частіше залишали гіркий присмак.
— Світло! Світлано! — почула вона одного разу на зупинці. До неї бігла колишня однокласниця Катя, яка в школі вважалася першою красунею і завжди дивилася на Світлану крізь пальці.
— Ох, ледь наздогнала! — Катя важко дихала, поправляючи дорогу сумку. — Слухай, я бачила тебе вчора в центрі з таким хлопцем… Це ж просто відвал всього! Ти пам’ятаєш, що в мене за тиждень свято? Запрошую тебе з ним. Обов’язково приходьте!
— Дякую, Катю. Я подивлюся, які в нього плани, і напишу тобі, — стримано відповіла Світлана.
Насправді вона нікуди не збиралася його кликати. Вона вирішила провести експеримент. Напередодні свята вона написала Каті: «Вадим не зможе, буду тільки я».
Відповідь прийшла миттєво: «Ой, Світланочко, ти вибач, але я щось так погано почуваюся… Мабуть, перенесемо святкування на невизначений термін. Не приходь».
Світлана видалила повідомлення і гірко посміхнулася. Її присутність без «красеня» не вартувала навіть чашки дешевої кави.
Невдоволення накопичувалося крапля за краплею. Її дратувало все: те, що він ніколи не приходив вчасно, те, що він міг спокійно відкрити її холодильник і з’їсти останній йогурт, не запитавши, чи вона сама снідала.
— Вадиме, а чому ти ніколи не кличеш мене до себе? — запитала вона одного вечора, коли він вкотре розвалився на її дивані.
— Ну, я ж із батьками живу, — відмахнувся він, не відриваючись від телефону. — А ти тут сама з подружкою, яку завжди можна попросити «прогулятися». Але скоро мої поїдуть за місто на кілька днів, тоді й заскочимо.
Світлана хотіла запитати про щось серйозніше. Про плани на майбутнє, про те, чи розглядає він їх як родину, чи вона просто зручна база з безкоштовним харчуванням. Але слова застрягли в горлі.
— Добре. Може, прогуляємося трохи? Погода гарна, — запропонувала вона.
— Та ну, ліньки. Давай краще кіно подивимося. Вмикай щось, а я зараз прийду.
Світлана взяла пульт і почала гортати канали. Зупинилася на мультфільмі — старому, доброму, про тварин. Їй просто хотілося чогось світлого.
— Ти що, маленька? — почула вона глузливий голос Вадима за спиною.
— Ні, просто мені подобається. Вони повчальні й добрі. Хіба це погано?
— Дорослі люди таке не дивляться! — відрізав він. — Це ж для тих, у кого мозок ще не виріс.
— А що дивляться дорослі? — спалахнула Світлана. — Шоу, де люди за гроші роблять дурниці? Чи серіали, де всі зраджують усіх? Вибач, я не знала, що в нас тепер цензура на мультики.
Вадим подивився на неї з таким щирим здивуванням, ніби в неї виросла друга голова. Світлана вчасно прикусила язика. Вона зробила глибокий подих і зобразила на обличчі лагідну посмішку.
— Вибач, я щось сьогодні накручена. Давай виберемо твій фільм. Який подивимося?
— О, так краще, — видихнув Вадим. — А то я вже подумав, що ти справді не доросла до нормальних стосунків.
Час ішов. Настало літо, і нарешті Вадим зробив «королівський жест» — запросив її до себе додому, поки батьки були у від’їзді.
— Ну от бачиш! — тріумфувала Люба, коли Світлана розповіла їй новину. — А ти казала, що стосунки не розвиваються. Це ж серйозний крок!
— Який крок, Любо? — зітхнула Світлана. — Моїх батьків він знати не хоче, зі своїми не знайомить. Наталка, моя сусідка по квартирі, вже на стіну лізе, бо він у нас майже прописався. Вона прямо сказала, що їй це набридло. У неї хлопець з’явився, їм теж хочеться побути наодинці, а мені тепер доводиться кудись іти, щоб їм не заважати.
— Та приходь до мене, — безтурботно відмахнулася сестра. — Головне — тримайся за Вадима. Таких чоловіків на дорозі не валяються.
Світлана хвилювалася. Перший візит до нього додому — це все-таки подія. Вона одяглася скромно, але зі смаком. Купила в кондитерській пакет з хорошими тістечками — не хотілося йти з порожніми руками.
Прийшла хвилина в хвилину. Подзвонила. Двері відчинив Вадим у домашніх шортах.
— Привіт! — усміхнулася Світлана і подала йому пакунок. — Це до чаю.
Вадим зазирнув усередину і насупився. Його розчарування було настільки очевидним, що Світлані стало ніяково.
— А що, тільки солодощі? — запитав він замість вітання.
— А що ще мало бути? — Світлана завмерла на порозі.
— Світло, ну ти як не з нашого світу. А вечеряти ми що будемо? Я ж коли до тебе приходжу, ти мене завжди чимось годуєш — то борщ, то печеня. А тут я на тебе чекав.
— Не зрозуміла… — Світлана справді намагалася вловити логіку. — Я ж у гостях у тебе. Як господар, ти мав би щось приготувати, або ми могли б разом щось вигадати…
— Я чоловік, Світло! — голос Вадима став металевим. — Чоловіки не стоять біля плити. Це жіноча справа. Завжди і всюди.
Світлана проковтнула клубок у горлі. Їй хотілося розвернутися і піти, але в голові знову зазвучав голос сестри: «Він — подарунок долі».
— Добре, — тихо сказала вона. — Давай подивлюся, що в тебе є в холодильнику, і щось приготую швиденько.
Милість була повернута. Вадим пропустив її на кухню. Але коли вона відчинила холодильник, то побачила там лише самотню банку з залишками гірчиці та кілька в’ялих картоплин.
— Тут порожньо, Вадиме. Давай так: я зараз поставлю варити цю картоплю, а ти збігаєш у магазин під будинком і купиш хоча б якихось сардельок чи овочів.
— Я в магазин не піду, — відрізав він, вмощуючись на стільці. — У мене ноги болять після тренування.
— Тоді давай замовимо доставку? — запропонувала вона останній варіант.
— Я взагалі їсти не хочу, — буркнув він. — Якщо ти голодна — замовляй собі. Але тільки на одну особу, бо я не буду за це платити.
Світлана відчула, як щось всередині неї остаточно тріснуло. Вона дістала телефон, замовила велику піцу і одразу оплатила її онлайн.
— Чим займемося? — запитала вона, намагаючись не дивитися на його задоволене обличчя.
— Може, мультики подивимося? — уїдливо кинув він. — Ти ж у нас фанатка дитячих казок.
— Вадиме, навіщо ти так зі мною?
Він не відповів, лише скривився. Вони сіли дивитися якийсь бойовик. Через двадцять хвилин пролунав дзвінок у двері.
— Це твій кур’єр. Іди відчиняй, — наказав Вадим. — І чайник постав, зараз будемо піцу з тістечками тріскати.
Світлану пересмикнуло від того, як легко він включив себе в «план харчування», за який не дав жодної копійки. Вона підійшла до дверей, смикнула ручку, але замок заїв.
— Вадиме, допоможи, я не можу відчинити!
Він вийшов у коридор, став поруч і почав писклявим голосом її перекривляти:
— Вадиме, допоможи, я така маленька, я нічого не вмію…
Він засміявся, відштовхнув її руку і різко смикнув засув. На порозі справді стояв хлопець із термосумкою.
— Дякую, — Світлана взяла коробку. Але зачинити двері не встигла.
Ліфт навпроти відчинився, і з нього вийшла жінка середніх років з важкими пакетами. Вона побачила кур’єра, потім Світлану, і її обличчя вмить налилося гнівом.
— Це що за парад? — заверещала вона так, що Світлана відсахнулася. — Ти хто така? Що ти робиш у моїй квартирі з цією коробкою?
Світлана ошелешено подивилася на Вадима. Той раптом знітився, став маленьким і якимось непомітним.
— Мамо, мамо, спокійно… Це просто знайома. Вона вже йде, — забурмотів він.
Потім він повернувся до Світлани і прошипів крізь зуби:
— Одягайся і виходь. Швидко!
Світлана навіть не встигла нічого сказати. Вона опинилася в під’їзді з курткою в одній руці та сумкою в іншій. Двері перед її носом зачинилися з гучним гуркотом. Її піца і її тістечка залишилися всередині.
Це було настільки принизливо, що сльози самі бризнули з очей. Вона відчувала себе не людиною, а якимось сміттям, яке викинули за поріг. Вона натиснула на дзвінок. Один раз, другий. Тиша. Вона почала стукати.
Двері відчинилися лише на довжину ланцюжка. У щілині з’явилося обличчя жінки — тієї самої «мегери».
— Якщо ти зараз не заберешся, я викличу поліцію! — крикнула вона.
— Поверніть мою піцу! — вигукнула Світлана, сама дивуючись своїй сміливості. — Я за неї заплатила! І тістечка поверніть!
— Іди геть, голодранко! — Двері знову зачинилися.
Світлана закрила обличчя руками і розридалася прямо на сходах.
— Дівчино, та не плачте ви так через ту піцу, — почула вона спокійний голос. Це був кур’єр. Він чомусь не поїхав ліфтом, а стояв на сходовому майданчику. — Давайте я зараз розвезу ще два замовлення в цьому будинку, а потім пригощу вас вечерею в нормальному місці? Бо дивитися на це просто неможливо.
Світлана витерла очі рукавом куртки.
— Вибачте… Я ніколи не думала, що опинюся в такій ідіотській ситуації.
— Життя буває дивним, — знизав плечима хлопець. — То як, складете компанію?
— Складу, — несподівано для самої себе відповіла Світлана.
Через тиждень Світлана сиділа в кафе навпроти Люби. Сестра була поза себе від обурення.
— Світло, ти хоч розумієш, що ти накоїла? Ти ж усе зіпсувала! Вадим мені дзвонив, він у розпачі! Він каже, що ти просто не дала йому шансу все пояснити.
— Любо, він виставив мене за двері, як безпритульну кішку, — спокійно відповіла Світлана, розмішуючи цукор у чаї. — Разом із моєю їжею. Що тут пояснювати?
— Та ти просто рано пішла! — не вгамовувалася сестра. — Треба було почекати в під’їзді годину-другу. Він же умовляв матір тебе впустити! Він хотів вас познайомити в нормальній обстановці! Ти сама винна, що психанула.
Світлана важко зітхнула. Вона зрозуміла: Люба ніколи її не почує. Для Люби краса Вадима була індульгенцією на будь-яке хамство.
— Зараз він підійде сюди. Я йому сказала, де ми. Просто поговори з ним! Не будь дурною, — Люба ткнула пальцем у бік входу.
Світлана побачила, як у двері заходить Вадим. Він справді був гарним. Статний, у новій сорочці, з тією самою чарівною усмішкою, на яку купувалися всі навколо. Він ішов до них, і Світлана помітила, як дівчата за сусідніми столиками почали перешіптуватися.
Раптом у її голові виникла здогадка. Вона подивилася на Любу. На те, як сестра затамувала подих, дивлячись на Вадима. На те, як вона поправляла зачіску.
«Та вона ж сама в нього закохана! — промайнуло в голові Світлани. — Вона просто хоче, щоб він був поруч, у її полі зору, і їй байдуже, що він витирає об мене ноги».
— Привіт! — Вадим підійшов до столика і, не питаючи дозволу, сів на вільний стілець. — Світло, нам треба поговорити про ту прикру помилку…
Світлана раптом посміхнулася. Їй стало так легко, ніби вона скинула з плечей важку мокру ковдру.
— Знаєш, Вадиме, ти правий. Нам треба поговорити. Але не мені з тобою.
Вона схопила Любу за руку і відтягнула її трохи вбік, ніби для секретної розмови.
— Любо, слухай мене уважно, — зашепотіла Світлана на вухо ошелешеній сестрі. — Я зрозуміла, в чому справа. Я йому не підходжу, бо я занадто приземлена. А от ти… Ти його відчуваєш, як ніхто інший. Я ж бачу, як ви дивитеся один на одного. Давай, бери його «в оборот». Це твій шанс на мільйон!
— Ти серйозно? — очі Люби заблищали.
— Абсолютно! Я зараз піду, а ви лишайтеся. Тільки не прогав момент!
Світлана повернулася до столика, підморгнула Вадиму, який нічого не встиг зрозуміти, і швидко попрямувала до виходу.
Вже на вулиці вона зупинилася і вдихнула на повні груди. Вечірнє повітря було свіжим і солодким. Вона витягла телефон і набрала номер.
— Алло, Денисе? Пам’ятаєш того кур’єра, який врятував мене від голодної смерті в під’їзді? Так, це я. Слухай, твоя пропозиція щодо піци ще в силі? Тільки цього разу давай виберемо місце, де немає матусь із ланцюжками на дверях.
На тому кінці пролунав щирий сміх.
— Буду через десять хвилин. Чекай!
Світлана сховала телефон у кишеню і подивилася на вікна кафе. Там Люба щось захоплено розповідала Вадиму, а той звично кивав, очікуючи, мабуть, коли йому принесуть меню.
— Ну що, хлопці, порада вам та кохання, — пробурмотіла вона собі під ніс.
Вона йшла вулицею, і їй було байдуже, чи заздрить їй хтось зараз. Головне, що вона нарешті відчувала себе живою і вільною. А справжня краса — вона не в обличчі, а в тому, як людина ставиться до тебе, коли в тебе в руках лише коробка з піцею і мокрі від сліз очі.
Життя — дивна штука. Ми часто чіпляємося за яскраву обгортку, боячись зазирнути всередину. Нам здається, що якщо щось виглядає ідеально, то воно і є ідеальним. Але правда в тому, що справжнє щастя пахне не дорогим парфумом, а свіжим хлібом, який чоловік приносить додому просто так, без приводу.
Світлана більше не чекала під дверима. Вона відкривала свої двері лише тим, хто цінував її саму, а не її холодильник чи статус «дівчини красеня».
А Вадим? Вадим залишився Вадимом. Напевно, він і зараз десь сидить у гостях, розповідаючи про свої «великі справи», поки хтось інший оплачує його рахунки. Але це вже була не її історія. Її історія тільки починалася — справжня, проста і дуже людська.
І якщо ви зараз читаєте це, сидячи на своїй кухні й чекаючи на когось, хто приходить лише з порожніми обіцянками — подумайте. Можливо, ваша піца теж чекає на вас зовсім в іншому місці.
Будьте щасливі. Не заради лайків у Фейсбуці, а заради самих себе. Бо ви того варті.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
