— Як це тобі не вистачить тисячі гривень на трьох чоловіків? — Павло навіть не повернув голови, продовжуючи зосереджено клацати пультом телевізора.
Це фраза стала тією самою останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння, що збиралася роками. Галина стояла посеред кухні, тримаючи в руках порожній гаманець, і відчувала, як всередині щось остаточно обірвалося.
Вона все розрахувала. Кожна копійка з авансу пішла на оренду квартири та оплату рахунків, які з кожним місяцем ставали все важчими. В кишені справді залишилася лише та «заначка» на чорний день, яку чоловік щойно запропонував пустити на розваги своїх друзів.
— Павле, ти взагалі чуєш, що ти кажеш? — голос Галини був дивно спокійним, хоча руки ледь помітно тремтіли. — Я розписала весь бюджет до зарплати. Цієї суми нам ледь вистачить на хліб і молоко, а ти хочеш м’яса, напоїв і свята?
— Ой, Галю, не починай оцю свою бухгалтерську пісню, — відмахнувся він, нарешті знайшовши футбольний матч. — Ти ж у нас господиня, придумай щось. Зліпи пельменів, наріж салатів. Чоловікам багато не треба, аби компанія була гарна.
Вона дивилася на його широку спину в домашній футболці й не впізнавала чоловіка, з яким прожила п’ять років. Куди подівся той уважний хлопець, що колись приносив їй квіти просто так і вмів слухати?
А ранок же починався зовсім інакше. Субота видалася неймовірно тихою. Галина розплющила очі й просто лежала, роздивляючись сонячні візерунки на стелі.
Після виснажливого робочого тижня у відділі обліку, де кожна цифра мала стояти на своєму місці, ця тиша була для неї справжнім порятунком. Жодного будильника, жодних термінових звітів.
Вона тихенько вислизнула з ліжка, щоб не розбудити Павла. Він завжди спав міцно, особливо коли знав, що йому нікуди не треба поспішати.
На кухні вона дістала свою улюблену синю чашку. На краєчку була маленька тріщинка, але Галя нізащо не хотіла її викидати. Павло часто сміявся з цього: «Викинь цей мотлох, купимо новий набір».
Але для неї ця чашка була нагадуванням про ті часи, коли вона ще вчилася на філолога і мріяла писати тексти для журналів, а не зводити дебет з кредитом. Павло тоді вважав це дурницями: «Від літератури холодильник не наповниться».
Вона заварила собі трав’яний чай і дивилася у вікно. Погода була чудова, хотілося прогулятися разом до парку, можливо, зайти в книгарню. Але вона знала, що Павло знову засяде за ігри або телевізор.
Тому вирішила провести день у своєму темпі. Трохи прибрала, вимила підлогу, протерла пил на полицях. Ці прості рухи її заспокоювали, давали відчуття контролю над власним життям.
До обіду все було готово. Вона прийняла душ, перевдяглася в зручний костюм і влаштувалася на дивані з книжкою сучасної письменниці. Сюжет був про жінку, яка наважилася змінити професію і життя після сорока.
«А я так зможу?» — промайнуло в голові. Вона заглибилася в читання, аж поки шурхіт у коридорі не сповістив, що чоловік прокинувся.
— Чого на сніданок немає нічого гарячого? — замість вітання запитав Павло, заглядаючи в порожній холодильник.
— Я вже поснідала, — спокійно відповіла вона, не відриваючись від книги. — Там є яйця, хліб. Можеш зробити собі яєчню.
Він шумливо зітхнув, демонструючи всім своїм виглядом крайнє незадоволення. — Нормально приготувати важко? Вихідний же.
— У мене теж вихідний, Павле. І я хочу відпочити.
Він щось пробурмотів, загримів пательнею, і незабаром по квартирі рознісся запах смаженого. Галина намагалася не втрачати нитку розповіді, але напруга в повітрі вже почала відчуватися.
За пів години Павло сів поруч і зробив телевізор гучніше. На екрані миготів футбол, кричали вболівальники. Галя спробувала попросити тиші, але отримала лише коротке: «Потім начитаєшся, дай відпочити людині».
А потім пролунало те саме повідомлення про друзів. — До речі, Вітя з Сергієм заїдуть ввечері. Посидимо трохи.
— Коли ти їх запросив? — вона здивовано підняла очі.
— Вчора домовилися. О сьомій будуть. Ти ж підготуєш щось?
Ось тоді й відбулася та розмова про гроші. Коли Галина пояснила, що бюджет вичерпано, а він просто відмахнувся, вимагаючи «зміркувати свято» з останніх копійок.
— Я не буду нічого готувати, Павле, — твердо сказала вона, встаючи з дивана. — Влаштовуйте зустріч десь інде або замовляйте доставку власним коштом.
Павло вимкнув телевізор і повернувся до неї. В його очах з’явилося роздратування. — Що це за бунт? Ти господиня чи хто? Твоя справа — накрити стіл, коли приходять мої друзі. Це елементарна повага.
— Повага — це коли мої плани теж враховуються, — заперечила Галина. — Я цілий тиждень працювала, і я маю право на свій час. Я не твій персонал.
— Ой, почалося… — Павло закотив очі. — Я гроші заробляю, я забезпечую сім’ю.
— Я теж працюю повний день, якщо ти забув. І моєї зарплати якраз вистачає на те, щоб ми мали дах над головою. Твої доходи — це твої розваги, а мій внесок — це наше життя.
— Та що ти порівнюєш? — він перейшов на підвищений тон. — Твоя робота — це так, на шпильки. Жінка має берегти дім, а не розказувати про права. Сходи в магазин, приготуй все, щоб мені не було соромно перед пацанами.
Галина дивилася на нього і відчувала, як всередині виростає холодна стіна. Ця людина справді не бачила в ній особистості. Тільки зручну опцію для комфортного існування.
— Добре, — тихо сказала вона. — Я піду до магазину.
Обличчя Павла миттєво розслабилося, на ньому з’явилася переможна усмішка. — От і молодець. Візьми м’яса, зроби той свій салат з овочами. І пива не забудь, холодного.
Він знову ввімкнув футбол, повністю ігноруючи її. Галина підійшла до сумки, дістала ту останню тисячу гривень. Вона крутила купюру в руках. Це були гроші, які вона відкладала на нову книжку, про яку мріяла місяць.
Вона підійшла до журнального столика і поклала купюру перед чоловіком. — На їжу. Купи все сам і приготуй.
— Ти куди? — він нарешті відірвався від екрана.
— Погуляю.
— А готувати хто буде? Хлопці ж скоро!
Галина нічого не відповіла. Вона просто взулася, накинула плащ і вийшла з квартири. Навіть не обернулася на його крики: «Галю, ти куди? Це не смішно! Повернися!»
На вулиці весняне повітря здалося неймовірно свіжим. Вона йшла, не обираючи шляху, просто подалі від дому. Серце калатало десь у горлі, але з кожним кроком ставало легше.
Вона зайшла в маленький сквер. Там було спокійно, тільки мами з візками та літні пари на лавках. Галя присіла під каштаном і заплющила очі. П’ять років. П’ять років поступок. П’ять років вона гасила будь-яку незгоду, аби тільки вдома було тихо.
«Жіноча доля така, треба терпіти», — казала колись мама. Але Галя раптом зрозуміла: ніхто не має терпіти знецінення.
Вона помітила затишну кав’ярню на розі. Замовила собі велике капучино і сіла біля панорамного вікна. Книжки з собою не було, тому вона відкрила електронну версію в телефоні.
Тільки-но вона почала читати, телефон почав вібрувати. Павло. Перший дзвінок вона проігнорувала. Другий — теж. Потім посипалися повідомлення. «Ти де взагалі? Вітя вже під’їжджає!» «Галю, вистачить гратися! Хто буде різати закуску?» «Ти мене ганьбиш! Я що, сам маю бігати з тарілками?»
Вона вимкнула звук і відклала телефон екраном донизу. Вперше за довгий час вона пила каву повільно, насолоджуючись смаком, а не ковтаючи її на ходу перед роботою.
Вона бачила, як повз проходять люди — кожен зі своєю історією. Коли вона востаннє думала про свою історію? Не про те, як догодити чоловікові чи закрити квартальний звіт, а про те, чого хоче вона сама?
Сторінки книги миготіли одна за одною. Це була історія про силу вибору. Про те, що життя не закінчується, коли ти вирішуєш бути собою.
Сонце вже почало сідати, коли Галина нарешті відірвалася від екрана телефону. Там було 28 пропущених дзвінків. Повідомлення стали іншими — злість змінилася на розгубленість, а потім на благання. «Галко, ну де ти? Хлопці вже сидять. Ми замовили піцу, але все якось не так». «Повертайся, будь ласка. Я не хотів тебе образити». «Просто прийди додому, ми вже закінчуємо».
Вона розплатилася і вийшла на вулицю. Вечоріло. Додому йти не хотілося, але вона знала, що розмова неминуча. Вона повільно побрела у бік свого району, подумки збираючи слова.
У під’їзді було тихо. Піднялася на свій поверх, зупинилася перед дверима. З квартири чути було приглушений сміх і музику. Значить, посиденьки таки відбулися.
Вона відкрила двері своїм ключем. В коридорі стояло чуже взуття, куртки були недбало кинуті на вішалку. З кухні пахло чимось смаженим і дешевою піцою.
— О, Галюня прийшла! — вигукнув Віктор, помітивши її з кухні. — А Пашка сказав, ти в аптеку пішла і затрималася. Ну, заходь, посидь з нами!
Галина лише ввічливо кивнула і пройшла прямо в спальню. Павло визирнув за нею, його обличчя було сумішшю полегшення та образи. — Ти де була цілий день? — процідив він, намагаючись не кричати, щоб друзі не почули.
— Гуляла, — коротко відповіла вона, знімаючи плащ.
— Гуляла? Ти хоч розумієш, як це виглядало? Мені довелося самому все придумувати!
— А ти розумієш, як виглядає твоє ставлення до мене? — вона подивилася йому прямо в очі. — Мені було потрібно побути там, де мене поважають. Наодинці з собою.
Він відвів погляд. — Гаразд, поговоримо пізніше. Вийди хоч привітайся, не будь букою.
Галина зачинила двері спальні. Вона не вийшла. Весь вечір вона провела в кімнаті, слухаючи, як за стіною шумлять гості. Їй було дивно спокійно. Ніби вона нарешті вийшла з-під впливу якогось гіпнозу.
Близько опівночі двері грюкнули — гості пішли. Вона почула, як Павло прибирає зі столу, гримить посудом. Зазвичай вона б вибігла допомагати, щоб він не перевтомився. Сьогодні вона просто дивилася в стелю.
Двері відчинилися. Павло стояв на порозі, трохи напідпитку. — Ну і що це було? Вирішила мене провчити? — він склав руки на грудях.
— Я просто втомилася бути тінню, Павле. Втомилася від того, що моє життя — це додаток до твого комфорту. Ти навіть не запитав, чи хочу я цих гостей. Ти просто наказав.
— Якою ще тінню? Ти моя дружина! Це нормально — дбати про дім і гостей. Всі так живуть!
— Не всі. І я більше так не хочу. Справа не в приготуванні їжі. Справа в тому, що ти не бачиш моєї втоми і не цінуєш мій внесок. Для тебе я — функція.
— Маячня якась, — він махнув рукою. — Начиталася своїх розумних книжок. Давай без цієї драми. Завтра все буде як завжди.
— Ні, як завжди вже не буде, — тихо, але твердо сказала вона.
Вранці Галина прокинулася раніше. Павло спав на дивані у вітальні — мабуть, заснув під телевізор. Вона заварила собі чай і дістала з шухляди договір оренди квартири.
П’ять років тому, коли вони тільки з’їхалися, саме у неї була стабільна робота. Вона підписувала договір, вона вносила завдаток. Потім Павло почав заробляти більше і постійно нагадував про це, але папери залишилися оформленими на неї.
Вона перечитала умови. Все правильно. Вона має повне право вирішувати, хто тут живе.
Павло зайшов на кухню, виглядаючи пом’ятим і похмурим. — Доброго ранку, — буркнув він.
— Доброго. Я тут переглядала документи, — вона поклала папку на стіл.
— Навіщо?
— Це моя квартира, Павле. Юридично. Я плачу за неї зі своєї зарплати, поки ти витрачаєш свої кошти на те, що вважаєш за потрібне.
— І до чого ти клониш? — він напружився.
— До того, що у нас є два шляхи. Або ми змінюємо правила нашого життя — разом плануємо бюджет, разом дбаємо про дім, і ти починаєш поважати мій час. Або… ти шукаєш собі інше житло.
Павло засміявся, але в сміху чулася невпевненість. — Ти мене виселяєш через якусь яєчню і друзів?
— Ні. Я виселяю знецінення зі свого життя. Я не хочу бути прислугою. Я хочу бути партнером. Якщо ти до цього не готовий — нам не по дорозі.
Він замовк. Щось у її погляді змусило його зрозуміти: це не істерика. Це усвідомлене рішення.
— Ти серйозно? — тихо запитав він.
— Цілком. Даю тобі тиждень подумати. Потім ми або сідаємо і домовляємося, або прощаємося.
Наступні кілька днів пройшли у напруженій тиші. Павло намагався поводитися як зазвичай, але Галина більше не «зміркувала» обіди з нічого. Вона готувала просту вечерю для себе, а він мав дбати про себе сам.
На третій день вона повернулася з роботи і побачила, що кухня сяє чистотою. На столі стояла та сама синя чашка, наповнена її улюбленим чаєм.
— Я подумав… — почав він, ніяково тупцюючи на місці. — Я справді поводився як егоїст. Мені складно це визнати, але ти права. Я звик, що все робиться само собою.
— Це не робиться само собою, Павле. Це роблю я, витрачаючи свої сили, — зауважила вона.
— Я знаю. Я… я не хочу тебе втратити. Давай спробуємо все налагодити. Я буду допомагати. І про друзів — ти права, треба було запитати.
Галина дивилася на нього і відчувала, як крига всередині починає танути. Вона не чекала миттєвого перетворення, але це був перший крок. Крок до того, щоб її почули.
Минув тиждень. Він справді намагався. Почав сам ходити за продуктами, питати про її плани на вечір. Навіть купив їй ту саму книгу, на яку вона збирала гроші.
Але найголовніше — Галина відчула власну силу. Вона більше не боялася висловити незгоду. Вона зрозуміла, що повагу не просять — її вимагають своїми вчинками та кордонами.
П’ятничного вечора вона повернулася додому пізніше — затрималася в книгарні. На столі лежала записка: «Купив усе до вечері, хочу спробувати приготувати те м’ясо за рецептом. Можеш відпочити. До речі, Вітя питав, чи можна до нас на наступну суботу. Я сказав, що маю спочатку порадитися з тобою. Ти як?»
Галина посміхнулася. Вона взяла телефон і написала: «Згодна. Допоможу з рецептом».
У квартирі панував спокій. Це не був той ідеальний світ з реклами, але це був світ, де два дорослі партнери вчилися жити разом, не втрачаючи себе.
Вона взяла свою стару чашку з тріщинкою, сіла на диван і відкрила книгу. Тепер у її домі було місце не тільки для роботи і чужих забаганок, а нарешті — для неї самої.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
