fbpx

Зіграли весілля і Ірина Дмитрівна віддала синові з невісткою свою квартиру. Молоді швидко облаштувалися, зрідка навіть свекруху в гості звали. А потім з’явився онук. Ірину Дмитрівну від її квартири відлучили. Вона завжди старалася прийти в той час, коли онук не спав, але завжди була невчасно, судячи з незадоволеного обличчя невістки, і перестала нав’язуватися. Сподівалася, онук підросте, невістка на роботу вийде і може знадобиться бабуся тоді, але Мирослава з одного декрету, плавно перейшла в інший. Якось ввечері до мами з’явився син, він просив Ірину Дмитрівну продати квартиру, бо їм потрібні гроші. Після відмови матері, син швидко втік з хати

Ірина Дмитрівна сина Славка виховувала, як їй здавалося хорошою, доброю, відповідальною людиною. Вони завжди разом з чоловіком сподівалися, що виросте синок опорою і підмогою для них в старості.

Чоловік, Слава Богу, не дожив до цього дня, і не бачив, як їй було прикро, що не вийшло з їхнього улюбленого синочка справжнього чоловіка.

Славко ріс хорошим хлопчиком, ну були конфлікти в нього іноді, але в цілому в школі встигав, до інституту вступив, і навіть закінчив його. Коли він влаштувався на хорошу роботу Ірина Дмитрівна цілком виправдано чекала, що все буде добре, вони заживуть душа в душу. Але її син зустрів дівчину, її звали Мирослава.

Вони навіть не зустрічалися довго, не встигли й познайомитися добре, як відразу побігли в РАЦС, таке кохання у них було велике, а мама не втручалася в життя сина, адже знала, що все це марно.

Мирослава їй не сподобалася, але виду Ірина Дмитрівна не подавала, раз син її вибрав собі таку дружину, значить так і треба, значить любить її. Чому Мирослава їй не сподобалася, Ірина Дмитрівна не могла пояснити. Мирослава була дівчина добре вихована, поступлива, і що не менш важливо, розумна.

Після весілля постало питання з житлом, мама молодим поступилася своєю квартирою двокімнатною, а сама переїхала в маленьку однокімнатну квартиру, що від її тітки їй дісталася.

Хіба багато їй одній місця потрібно, думала жінка, правда район інший, всі знайомі, друзі там залишилися, але це ж не найстрашніше, тим більше діти щасливі, невістка дитинку чекає, тихо раділа свекруха.

Молоді тим часом облаштовувалися на новому місці, зрідка навіть свекруху в гості звали, нормальні відносини були між ними, поки невістка не народила онука, потім її, як підмінили, куди і поділася поступливість і розумність Мирослави.

Звинувачуючи чоловіка в тому, що він не допомагає їй з дитиною, Мирослава змусила його піти з хорошої роботи, там бачте, ненормований робочий день.

А Славко, щоб уникнути скандалів, пішов на роботу з нормальним графіком, із значно меншою зарплатою, але радість та взаєморозуміння в родині не настали, тепер грошей не вистачало, навіть комуналку іноді свекруха оплачувала, щоб боргу не було у дітей за квартиру.

Про все, що відбувалося у них в сім’ї, син розповідав матері по телефону, Ірину Дмитрівну від її квартири відлучили, невістка сказала, що бабуся дуже балує малюка, якщо покачати малюка на ручках пів години раз на тиждень або два, вважалося для Мирослави занадто, то свекруха й перестала наполягати на візитах до дітей, адже бачила, що невістка лише незадоволена її перебуванням поряд з нею і дитям.

Вона завжди старалася прийти в той час, коли онук не спав, але завжди була невчасно, судячи з незадоволеного обличчя невістки, і перестала нав’язуватися. Сподівалася, онук підросте, невістка на роботу вийде і може знадобиться бабуся тоді, але Мирослава з одного декрету, плавно перейшла в інший.

– Ну, що ж діти це завжди щастя, – подумала бабуся, тільки щастя в очах сина не додалося, навпаки, він прийшов до мами, просити оформити квартиру в якій вони жили, на нього. Вони з Мирославою вирішили розширюватися, все-таки двоє дітей, місця більше треба, хотіли цю продати, а більшою площею купити. Дивно, але Ірина Дмитрівна здивувалася, скільки нахабства у молодих, в її час такого не було, вони самі десять років моталася по гуртожитках з дитиною, і ні у кого допомоги не просили. А тут квартиру просто так віддати, вона б погодилася на все заради дітей, але невістка ставиться до неї вороже, і ще не зрозуміло, чи допомагатимуть вони старенькій на старості.

– Знаєш, сину, мені для тебе і для онуків нічого не шкода, але квартиру я не віддам, ви і так живете на всьому готовому, половина молодих сімей живуть на орендованих квартирах, і не скаржаться. А ви, якщо вирішили розширюватися, то будь ласка, заробляйте самі і купуйте, чого я маю за вас розплачуватися, я з останніх копійок за вас всі ці роки комунальні платила? Ви навіть ремонту за три роки не зробили жодного разу, у вас завжди грошей немає, а по морях роз’їжджати в кредит, це в задоволення, одягатися в дорогих магазинах, вам все найкраще потрібно, так що і квартиру самі купуйте.

Син, розлючений відмовою матері, і втік, а Ірина Дмитрівна зрозуміла, більше її не те, що з онуками побачитися не пустять, і в тому числі води не дадуть напитися. Ще гірше було усвідомлювати, що виростила сина таким несамостійним. Жінка не розуміла, чому діти розраховують тільки на неї, син вже сам дорослий чоловік. Якось вона сказала йому:

– Якщо любиш свою сім’ю, так і старайся для неї, а не у мами проси.

Але він знову образився тоді, декілька місяців не говорили з матір’ю ні син ні невістка, а потім помирилися, коли знову з якимись проханнями до мами прийшли.

Ірина Дмитрівна до кінця сподівалася, що всі її припущення щодо невістки безпідставні, і вони будуть разом, навіть в двокімнатній квартирі.

Онуків було шкода до сліз, дуже їх любила, вони тепер бабусю не скоро побачать, і нічого тут не зробиш, пора вже синові ставати дорослим, а не сподіватися на маму.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – currenttime.tv

You cannot copy content of this page