Так вийшло, що вийшла я заміж молодою. У 19 років стала дружиною. Але щось порадити мені було просто нікому. Я досить таки рано, на жаль, залишилася без батьків, звичайно, були у мене далекі родичі, але моєю долею вони всерйоз не цікавилися, адже в кожного своє життя та свої турботи.
Мій чоловік був старший за мене, і коли ми з Олегом розписалися, йому вже виповнилося 38 років. Він привів мене в будинок своєї матері, де вони жили вдвох.
Свекруха ставилася до мене дуже добре, називала донечкою, раділа, що її син нарешті одружився і в нього є сім’я.
– Давай продамо твою квартиру і зробимо до нашої хати гарну прибудову, – став говорити мені чоловік неодноразово, – в твоїй маленькій однокімнатній квартирі нам все одно жити не буде добре, а тут і місця вистачає, та й маму свою я все рано не зможу залишити.
Мамі мого чоловіка на той час було вже за 60 років. Мені не було кому тоді підказати, щоб я залишила собі ту квартиру, адже то було все, що я мала, моя надія на завтрашній день, і, згодом, я таки погодилася її продати.
Ось з того дня, коли я вручила гроші в руки чоловіка, все і змінилося. Немов за одну хвилину, для свекрухи я стала не донечкою, а людиною, яка прийшла на все готове. Вона постійно говорила, чо її син взяв мене заміж і я маю дякувати їм за це, адже у мене нікого більше немає.
Чоловік почав зводити прибудову, а на мої думки і розмови зовсім перестав зважати. А що? Піти вже мені було нікуди. Я стала домогосподаркою: зроби, подай, принеси.
Мовляв, ти життя не знаєш, – часто мені любила повторювати свекруха, – будь вдячна, що тебе в хорошу родину взяли, одягли і взули, та ще й годують.
А я і працювала, і вдома на городі все встигала, і за свекрухою доглядала. А коли я сіла в декреті, стало важче.
Радість була тільки одна – моя дочка. А куди піду з дитям?
А потім донька виросла і чоловік мій почав все частіше хворіти. Я доглядала за ним, але напередодні свого 60-річчя він пішов, у моєї доньки не стало тата. Та ще була свекруха, їй було 80 років, вона нічого сама не могла робити.
І я не помітила сама, коли в будинку у нас стало тихо. Свекруха постійно мовчала, не докоряла ні в чому мене, нічого зайвий раз не просила, навіть спасибі я від неї почула за приготований обід чи не вперше за 20 років.
Одного разу дивлюся, а вона сумна і вигляд якийсь розгублений.
– Мамо, – кажу, – що сталося?
– Ти ж мене тепер в будинок для людей похилого віку відведеш? – запитує несміливо, – сина мого немає, ти тут тепер господиня. А хіба ти хочеш мене тут бачити?
Я її заспокоїла, що навіть думки такої у мене немає. А вона не зрозуміє, як же так, вона ж все життя до мене недобре ставилася.
– На вашій совісті нехай залишається все, – відповідаю. Так ви недобре чинили, а я не мала куди йти, бо одна на цілому світі була, а тепер у мене є донечка. Будемо жити, як жили.
Дивлюся, а свекруха моя плаче сидить. Соромно стало, через стільки років, совісно. Попросила вона вибачення переді мною, за все. Шкодувала, що лізла в нашу з сином сім’ю, адже ми б щасливо жили, аби не вона.
Рідні тітки мої кажуть, що я не добре для себе роблю. Адже вона нічого доброго мені не зробила, а я тепер їй кашу варю.
А я не слухаю. Не така я людина, щоб залишити стару людину. Та й вона вже не така погана. Якось мама чоловіка сказала:
– Зустрінеш когось, заміж іди, слова не скажу, – каже, – ти ще молода, повинна бути і у тебе сім’я і добре щасливе життя, яке ти від нас з сином моїм не побачила. Совісна ти і чесна, хороша людина, шкода, що пізно я розгледіла це.
Бачу я, що їй легше стало, що покаялася, і мені легше, що пробачила.
А недавно витягла свекруха сережки свої старовинні, мене покликала. Я думала доньці моїй хоче передати.
– Онучці ще встигну, – колишнім владним тоном сказала свекруха, – сама носи, ти он у мене молода ще он яка. Наречена – хоч куди.
Так і живемо. І не залишу я її, скільки б ще не було їй виділено днів.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
