З ранньої юності Микола був закоханий у Наталку, думав, як з армії повернеться, піде до неї свататися. Але запізнився хлопець, бо Наталка вийшла заміж за іншого. З розпачу Микола почав зустрічатися з сусідською дівчиною Ганною, невдовзі і весілля зіграли.
Ганна відразу відчула недобре, тільки довести не могла: Степан завжди відмовлявся, казав, що в нього з Наталкою нічого немає. Але коли Наталка перебралася жити до райцентру, то за місяць і Степан знайшов у великому селі роботу і сказав Ганні, що переїжджають. Ганна плакала, умовляла, але чоловік був непохитний.
– Чого нам сидіти в цій глушині? – виправдовувався він. – Там і лікарня є, і школа є, діти народяться, де вчитиметься.
У день переїзду виїхали вранці, щоб надвечір дістатися місця. На душі у Ганни було важко: розуміла, що Степан її не любить і що їдуть вони через Наталку.
І, сидячи позаду, стала потихеньку йому вимовляти, ніби відчуваючи, що не налагодиться їхнє життя у великому селі. Ганна дорікала чоловікові і тихенько плакала. Степан спочатку мовчав, потім обернувся до дружини і сказав:
– Набридла ти мені, і навіщо я тільки з тобою одружився.
І тут же з такою силою погнав коня, що сани різко смикнулися, а на повороті так занесло, що Ганна вивалилася із саней прямо в сніг разом із вузликом, який тримала в руках. Вона не одразу підвелася, а коли побачила, що чоловік не помітив, як його дружина випала з саней, гукнула вслід, але він не почув.
Навколо було снігове поле й ані душі. До села, куди вони їхали, було ще кілометрів зо чотири. Ганна вирішила йти пішки.
– Може, побачить, що немає мене в санях, і повернеться за мною, – подумала Ганна.
Вона пройшла метрів п’ятсот, вдивляючись у далечінь, але ніхто назустріч їй не їхав. І раптом праворуч, по дорозі, з’явився візок. У санях сиділо кілька жінок. Це доярки поверталися із ближньої ферми, вони й підібрали Ганну. Тільки віз цей їхав не в те село, куди прямували Степан з Ганною, а в невеликий хутір.
Так Ганна потрапила до Віри Петрівни, яка взялася відігріти Ганну вдома. Хазяйка була вдовою. Напоївши і нагодувавши Ганну, вона одразу зрозуміла, що Ганна у положенні, про що ще й сама Ганна не знала.
Замість радіти, Ганна знову заплакала. Вона зрозуміла, якщо не повернеться до Степана, то він і не сумуватиме, бо душа його до Наталки тягнеться. І тому Ганна відмовилася повертатися до чоловіка. Додому до рідного села теж не хотіла їхати: будуть їй дорікати, що з чоловіком не вжилася.
– Ну, тоді в мене залишайся, – запропонувала Віра Петрівна, – я живу одна, місця вистачить, на ферму тебе влаштую.
Ганна погодилася і одразу розплакалася.
– Ну, ось що, – суворо сказала тітка Віра, – ти що маєш намір робити: шкодувати себе щодня чи жити далі, як усі люди живуть?
– Далі жити – відповіла Ганна.
– Тоді вистачить сльози лити, а то мені теж часом хочеться вовком вити. Я вдова, ні дітей, ні онуків. А ти он уже заміж встигла вийти і дитину під серцем носиш: так бережи ж її.
Коли Степан нарешті помітив, що дружини в санях немає, він під’їхав до будинку, вивантажив речі і хотів вирушити на пошуки Ганни, але потім передумав:
– Нехай іде пішки, раз така образлива.
І відразу помчав до Наталки. На наступний день не застав Ганну вдома, поїхав шукати дружину. Знайшов лише на третій день на сусідньому хуторі. Ганна навідріз відмовилася повертатися до чоловіка:
– Втомилася тебе чатувати, – зізналася вона, – випала я з саней, наче з життя твого випала, не повернуся я до тебе.
Залишився Степан з Наталкою. А Ганна, коли син підріс, на роботу вийшла; але їй завжди хотілося вчитися, професію здобути. Тому й наважилася поїхати до міста: вступила до сільськогосподарського технікуму, кімнату в гуртожитку отримала, сина в садок влаштувала.
Ганна й сама не очікувала, що вдасться так швидко все залагодити. Навчалася вона добре, і їй запропонували залишитися в цьому ж технікумі працювати. І там же зустріло справжнє кохання. Він був старший за неї на десять років, був вдівцем і виховував двох дочок.
Ганна відчувала увагу Олександра Вікторовича, і пропозиція сходити у кіно не була для неї несподіванкою. А незабаром він запропонував Ганні вийти за нього заміж. Так з’явилася у Ганни справжня сім’я, в якій вона була матір’ю не лише своєму синові, а й двом донькам свого чоловіка.
І ніколи він не давав їй приводу для ревнощів. Ходили завжди під ручку, а якщо раптом Ганна трохи відстане, то зупинявся і чекав на неї.
Коли виріс син Андрій, то визнавав він тільки одного батька – Олександра Вікторовича. Але Степан нагадав про себе. Його життя з Наталкою не було щасливим: дружина кілька разів йшла від нього, намагаючись розлучитися. Але Степан вмовляв повернутися заради дітей.
Коли син Андрій був уже дорослим, Степан приїхав побачитися і вибачитися у Ганни та у сина. Але Андрій відмовився побачитися із батьком. І тоді Ганна сіла за стіл навпроти Андрій і сказала йому:
– Коли я носила тебе під серцем, одна дуже хороша людина дала мені пораду на все життя. Ти знаєш цю людину – це бабуся Віра, у якої ми жили з тобою на хуторі. Так ось я тобі ставлю те саме запитання, що й Віра Петрівна поставила колись мені:
– Ти що збираєшся робити: злитися і ображатись на батька чи жити далі?
– Хіба я не живу? – запитав Андрій.
– Синку, ти маєш, у тебе зараз у душі образа на батька. Позбався її, прости батька, зустрінься з ним. А те, що у нас з ним вийшло, то це може і не тільки його провина.
Багато років минуло відтоді. І Андрій Степанович сам уже давно дід, але розмову той із матір’ю запам’ятав. І завжди онукам своїм каже: – Якщо можеш пробачити, – пробач, образи собі не тримай.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
