У селі про тітку Марію всі казали: «От якби всі тещі були такі, то й розлучень би не було». Вона й справді була жінкою з головою — не з тих, що кидають жар у вогонь, а тихо, непомітно його гасить, щоб ніхто навіть не помітив, як буря минула.

Її дочка Оля вийшла заміж за Віталія. Гарна пара — обоє молоді, роботящі, закохані. Коли привели весілля, то все село гуло, що такої пари давно не бачили. Теща тоді стояла поруч із зятем і з усмішкою сказала:

— Головне, Віталику, щоб ти Олю не втратив. Бо знай — таких, як вона, мало.

Той усміхнувся, пообіцяв, що зробить її найщасливішою.

Але життя — то не весілля. Минуло кілька років, і романтика потроху потьмяніла.

Оля — запальна, з характером. Усе має бути по її. А Віталій — впертий, але мовчазний. Спершу терпів, потім почав огризатися. Дрібниці переросли у сварки, сварки — у образи. Вечорами в хаті було тихо, як у пустелі.

Одного разу Віталій навіть зібрав речі.

— Не можу вже, мамо, — сказав він Марії, коли приїхав до неї, кинувши сумку біля порогу. — Вона мене не слухає. Постійно чіпляється, командує, дорікає. А я ж не раб.

Марія тихо витерла руки об рушник, сіла навпроти.

— Віталику, — сказала вона спокійно. — А ти колись замислювався, чого вона така?

— Та хіба я знаю? — розвів руками. — Постійно щось їй не так.

— Бо боїться, — сказала Марія.

— Чого боїться?

— Що втратить тебе. От і гризе, як кішка, яка не вміє по-іншому показати любов.

Зять здивовано глянув на неї.

— Любов? У нас там уже давно нема любові.

— Нема, бо ти перестав її бачити, — сказала теща. — Знаєш, як іноді буває: людина тягне, старається, а другій здається, що це само собою. А потім усе валиться, бо ніхто не каже «дякую».

Віталій мовчав. Не звик він до таких розмов.

— Ти не спіши рубати з плеча, — додала Марія. — Коли гілку обріжеш, вона вже не приросте. Піди завтра додому. Просто обійми її. Без слів.

— Вона мене ще й вигонить! — буркнув він.

— Не вигонить, — усміхнулася теща. — Бо любить. Просто не вміє показати.

Він пішов. Наступного дня повернувся. Оля, здивована, що він з’явився, спочатку мовчала, потім розплакалася. І вперше за довгий час вони сіли вечеряти разом.

Марія не питала, що було далі. Вона знала: головне — дати їм час.

Та через кілька місяців знову вдома було гучно. Цього разу — серйозно. Оля подзвонила матері посеред ночі, вся у сльозах.

— Мамо, я не можу з ним більше. Я все роблю — не цінує. Каже, що я йому життя зіпсувала!

Марія слухала, мовчки. Потім сказала:

— Доню, ти приїжджай, поспи, відпочинь. Але не починай нове життя з образи. Бо образа — то глина, з якої щастя не ліпиться.

Оля приїхала, плакала на маминому плечі, казала, що все скінчено. Марія не сперечалася. Лише сказала:

— Ти пам’ятаєш, як він колись через сніг ішов п’ять кілометрів, щоб принести тобі пиріжків, бо ти вагітна лежала в лікарні? Ти пам’ятаєш, як він тобі кімнату ремонтував, не спав ночами? То ж не чужий він тобі, доню. Просто зараз ви обоє втомились.

Оля мовчала, потім тихо спитала:

— То що мені робити?

— Не кричи. Не сперечайся. Скажи: «Мені тебе шкода». І помовчи. Бо чоловіки не виносять, коли з ними воюють. Вони тоді або йдуть, або грубішають. А ти — не ворог йому.

Через два дні Оля повернулася додому. Марія лишилася на кухні з телефоном — чекала. Увечері прийшло коротке повідомлення: «Мамо, ми поговорили. Все добре».

І знову — спокій.

Минуло кілька років. Оля з Віталієм уже виховували двох дітей. Жили мирно, зріло. Ніхто б і не сказав, що колись були на межі розлучення.

Одного дня Марія стояла на городі, поливала квіти. Віталій підійшов, допоміг поставити відро.

— Мам, — сказав він — ви мені життя врятували.

— Та що ти, Віталику, — усміхнулася вона. — То ви самі його врятували.

— Ні, — похитав головою. — Якби не ваші слова тоді… я б усе зруйнував. Ви, може, й не знаєте, але я тоді сидів у машині, вже вирішив їхати назавжди. А потім згадав, що ви сказали: “Не рубай гілку — не приросте”. От тоді й зупинився.

Марія глянула на нього тепло.

— Знаєш, Віталику, я колись думала, що теща має захищати дочку. А потім зрозуміла — справжня теща має берегти сім’ю. Бо якщо зруйнується сім’я — то й дочка не буде щасливою.

Він усміхнувся, потиснув їй руку.

А вона, коли залишилася сама, довго стояла біля яблуні, що добре вродила. І думала: “Мудрість — це не в тому, щоб бути правою. А в тому, щоб допомогти іншим не зробити помилки.”

Оля так ніколи й не дізналася, що саме мама тоді говорила з Віталієм. Вона просто жила щасливо. І лише коли колись, через багато років, їхня донька вийшла заміж, Оля сказала матері:

— Мамо, якщо моя Світланка матиме таку свекруху як ви теща, то її родина буде щаслива.

А Марія лише усміхнулася. Бо знала — щастя не падає з неба. Його треба тихо й розумно зберігати, як полум’я свічки в руках.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.