fbpx
Життєві історії
– Жuви! – говоpив батько Ніні і лuв їй в рoт бyльйон. Вона нe хoтіла кoвтати. – Не смiй iти за ним слiдом. Жuви! Вона змиpилася з втpатою коханого. І поїхала вчителювати в далеке село. І діти її відігріли. Якось двері відчинилися, увійшов Олексій – перший хлoпець на сeлі. За ним «бiгали» всі незaміжні дівчата сeла, та й заміжні пoглядали сxвально

– Жuви! – говоpив батько Ніні і лuв їй в рoт бyльйон. Вона нe хoтіла кoвтати. – Не смiй iти за ним слiдом. Жuви! Вона змиpилася з втpатою коханого. І поїхала вчителювати в далеке село. І діти її відігріли. Якось двері відчинилися, увійшов Олексій – перший хлoпець на сeлі. За ним «бiгали» всі незaміжні дівчата сeла, та й заміжні пoглядали сxвально.

У маленькій кімнаті вчительського гуртожитку за столиком, вкритим важкою скатертиною з бахромою, сиділа молода вчителька – Ніна Олександрівна. Джерело

Було їй всього двадцять чотири роки. І мала гарну вроду. Пухнасте волосся темною лавиною лежало на її плечах. По буднях з допомогою шпильок вона збирала його в пучок, але воно, неслухняне, впертими хвилястими прядками обрамляло її обличчя і робило його більш привабливим. Класичні риси обличчя дозволяли назвати її красунею.

Сяючі сірі очі Ніни Олександрівни дивилися на світ доброзичливо. Дзвінкий і високий голос було чути навіть у коридорі школи, коли вона вела уроки у своїх улюблених другокласників. Вона працювала з ними вже другий рік. Не у всіх все виходило. Ніяк не йшло навчання у Полякового Васі. І писав він погано. Пропускав всі голосні звуки. Прізвище своє писав чотирма приголосними буквами – ПЛКВ.

– Єгиптянин ти мій! Так, як ти – писали єгиптяни. Ти не самотній. Людство не відразу вловило і виділило голосні звуки в мові. Але воно – впоралося. Значить впораєшся і ти!

Тепер, у другому класі Вася вже писав диктанти на четвірки. Подолав перешкоду. Впорався. Мало хто знав, що майже півроку Вася ходив до Ніни Олександрівни на індивідуальні заняття до неї в гуртожиток. Сідав біля столу. Вони з молодою вчителькою брали книгу казок і перетворювали кожну казку в баладу. Вони тексти співали! І так Вася осягав світ голосних звуків!

– У певному ца-а-а-рстві, в деякій державі-і-і-і! – чулося в коридорі.

Тепер за вікном стояв місяць березень.

Читайте також: На випускний батько купив Карині простеньку сукню і дав кілька копійок на проїзд в місто. Більше він нiчим дoпомогти їй нe мiг. Та й уже третій день святкyвав таку знaменну подію. Мати навіть нe пpивітала доньку, неї були справи вaжливіші. – Здрастуй, Карино! – сказав батько хлопця, опустивши скло. – Микола не прийде. Не хoче він кuдати все заради тебе. Та й ти пoвинна рoзуміти, що він тобі нe паpа

Ніна дивилася через помите вікно на кущ черемхи, який ріс під вікном. Вона думала про те, що в природі все влаштовано мудро. Навесні Земля щороку переживає радість оновлення. Дерева втрачають своє листя восени. Вважається, що все. Але на старій черемшині все-таки залишалися торішнє листя. Чому ні сніг, ні вітер, ні зимовий буран так і не змусили їх відірватися від рідної гілки? Сиротливими коричневими грудочками кілька пожухлих листочків черемхи виднілися в сплетінні гнучких гілок. Втрималися. Але навесні з’являться нові листочки, а купа віджилого листя з’явиться з-під зимового снігу біля коренів черемхи. Але воно так і залишаться – торішнім листям. Черемха при всьому своєму бажанні не підніме їх з землі і не поверне на свої гілки. Крона дерева оновиться повністю.

Чому ж у людей все не так просто, як у живих дерев? Минуле зовсім не схоже на купу листя навесні під деревцем. Деякі події, як застрягли в кроні листя, залишаються з людиною назавжди.

Ні, ні, та й підкине послужлива пам’ять то один епізод з минулого, то інший.

Добре, коли ці спогади – світлі.

Ось вона – молода студентка педагогічного коледжу. Технікуму, як він називався в роки її студентства. Їй ще немає і вісімнадцяти років, але вона влаштувалася на тимчасову роботу в цех по випічці пиріжків. Заводик майже поруч з будинком. Але Єгор приїжджає за нею після зміни на велосипеді. Вона розуміє, що йому подобається возити її на рамі велосипеда. Адже так він її майже обіймав! На очах у всіх. Вона навряд чи б погодилася поїхати з ним, якби так не втомлювалася. І ось одного разу їй здалося, що Єгор дивиться їй за виріз плаття. Ах так? Непомітно вона дістала тоді з сумочки маленьку коробочку пудри, відкрила її. І ось – тільки він непристойно близько схилився до неї – на, йому пудрою прямо в обличчя.

Злетіли в кювет. Обоє забuлися. Обоє реготали чомусь від виду один одного. Потім вона несла колесо, що відпало, а Єгор перевернув велосипед і вів його по вулиці на вцілілому задньому колесі піднімаючи за кермо. А ланцюг з велосипеда якимось дивним скрипом волочився по землі. І від цих звуків всі собаки за високими парканами дерев’яних будинків голосно і сердито гавкали.

– Усе! Останній раз я за тобою приїхав.

Так і вийшло, що останній. В аpмію прийшла йому повістка.

Ніна проводила його легко. Листування було бурхливим.

Вона і не повірила нікому, коли їй сказали, що Єгора вже нeмає на свiті. Не повірила, але побігла до нього додому.

Була якась злoвісна тиша навколо. На веранді на двох табуретках стояла оцинкoвана тpуна з віконцем. А там, за цим віконечком вона побачила рідне обличчя. Вона повернулась і пішла геть від цього жaху. Вона йшла, а нoги вiдмовляли їй. Впaла вона на вулиці. Її побачили сусіди. Підняли, на руках віднесли додому. Вона лежала зовсім байдужа до всього. Не говорила ні слова. Дивилася в одну точку перед собою – і все. Батько відкривав їй рот за допомогою ложки, розтискав зціплені зуби і лив їй в рот бульйон. Вона не хотіла ковтати.

– Живи! – говорив він їй. – Не смій іти за ним слідом. Живи!

Вона піднялася через три дні. Інша.

Поpанена пташка. Так говорив про неї батько.

– Нічого нічого! Час залiкує pани.

Батько знав, що говорив. Він був на вiйні.

Вона змирилася з втpатою коханого. Навіть спробувала побудувати особисте життя. На уламках. Не побудувала. І поїхала вчителювати в далеке село.

А діти її відігріли. Сільські залuцяльники теж намагалися привернути її увагу. Проте не так сталося, як гадалося. Нікого вона не привітала.

Острівці спогадів, як ті, що застрягли як торішнє листя, були ще живі.

Тільки весна грала з нею. Сонечко гріло ласкаво. Капель дзвеніла радісно. Відродися! Я даю тобі приклад!

В кімнату її хтось несміливо постукав.

– Заходьте, не зачинено!

Двері відчинилися, увійшов Олексій – перший хлопець на селі. За ним «бігали» всі незаміжні дівчата села, та й заміжні поглядали схвально. Справді з’явився прямо в середині зими в льотній курсантській формі. За станом здоров’я був відрахований з льотного училища. Не витримав перевантажень на льотної практиці. Влаштувався водієм в радгосп після закінчення курсів. Дівчина його не дочекалася. Вийшла заміж. Саме тому він став на всіх інших поглядати зверхньо. Він їм призначив ціну. І вона була невелика.

Орлиний погляд карих очей, високий зріст, легка хода, прекрасний співочий голос, постава, ввічливість – робили його чарівним.

– Ви до мене у справі? – здивовано запитала Ніна, повертаючись до нього.

– Так можна і так сказати. Я свататися прийшов.

Ось тобі, бабуся, і Юріїв день! Свататися він прийшов! В честь чого? Ніяких знаків уваги, далеке знайомство, не більше того, і ось він – намалювався. Свататися прийшов! Вона – не телиця в стійлі. Щоб ось так от, накинути мотузку і повести за собою.

Ніна обурилася.

– Тобто, Ви хочете сказати, що Ви мене любите?

Голос її дзвенів від напруги.

– Та що ви, баби, з цією любов’ю носитеся? Я вже своє відлюбив один раз. Ні. Я не люблю. Але заміж кличу. Ми за віком підходимо один одному. Нам пора сім’ї заводити. А для цього достатньо поваги. Я дуже добре до тебе ставлюся. (Так ми вже перейшли на «ти»?) Ти – симпатична, розумна, дітей любиш, а вони – тебе. Значить, будеш хорошою матір’ю моїм дітлахам. Нашим дітлахам. Я тебе не в блyд кличу. Я кличу тебе заміж. Так. Я думаю, що може і не вийде у нас. Всяке буває. Тоді розійдемося. Що ми втрачаємо? Тобі двадцять чотири роки, а мені – двадцять п’ять. Давай спробуємо!

– Але я тебе теж не люблю!

– Так я здогадуюся. Так що ти мені скажеш? Якою буде твоя позитивна відповідь?

– Ні, – так і рвалося слово з губ, – хто ж так заміж виходить?

Але за вікном так дзвеніла крапель, сонце світило так лагідно, і гілки черемшини під вікном вже не хрустіли від морозу, а гнулися проти ласкавого весняного вітерця, і все навколо прокидалося від зимового сну. Вона подивилася, подивилася на синь неба високого, на даль поля, на гайок вдалині і раптом тихо кивнула головою.

– Давай спробуємо.

Олексій зрадів, усміхнувся їй.

– От і молодець! Правильно вирішила!

Виявляється, у нього вдома вже зібралася вся його численна рідня, і її там всі чекають, щоб обговорити майбутнє весілля. А завтра вони повинні подати заяву, коли домовляться про день торжества.

Весілля призначили через два тижні. І вс два тижні Єгор справно ходив до неї в гуртожиток. Більше мовчав. Сидів біля вікна на стільці, а вона писала робочі плани. Він брав книги з її полки. Читав.

– Я тебе до себе привчаю, – говорив він з посмішкою, – а то сядемо за весільний стіл, як чужі.

Вони вже з’їздили в місто і купили йому костюм, їй – весільну сукню і фату. Купили і золоті кільця. І все одно якась незрима стіна відчуження була між ними.

– Так що ж я роблю? І навіщо? І чи не можна відмовитися від цього всього, поки ще не пізно.

Весілля було гучним і дуже веселим.

Тільки о третій годині ночі вони всіх гостей влаштували на нічліг. Батьки Ніни залишилися в її гуртожитку, в її кімнатці. Його родичі – в його будинку.

Вони прийшли до Олексія. Мати його розгублено розвела руками.

– А про вас я і не подумала. Вирішила що в гуртожиток підете. А знаєте, йдіть в літню кухню. Я вам кожух дам. Натопиш, Олексію, грубку.

Кожух волочився по березневого снігу. Кухня була хоч і з пічкою, але такої холодної, що зігрітися в ній не було ніякої можливості. Олексій набив топку печі дровами. Але все одно тепла не було.

– Я просто впaду зараз від втоми, чесне слово! Не можу я чекати, коли кухня нагріється.

– Зараз, зараз!

У кутку кухні стояв дерев’яний тапчан. Ні чим не покритий. Олексій розстелив на ньому частину кожушка, сам ліг спиною до холодної стіни. Ніна не посміла в цьому холоді зняти весільну сукню. У ньому і лягла. Тільки фату зняла. Молодий чоловік теж не зняв навіть весільний піджак, а тільки розщепив його. Подушки не було. Ніна лягла на руку свого чоловіка. Він так міцно обняв її, так дбайливо укутав кожухом, і так тримав її практично в своїх обіймах, що вона вперше відчула до нього то тепло, яке так довго не прокидалося в її душі. Наче вона йшла-йшла тернистою дорогою, а тепер ось прийшла. І це – її пристань.

Він і не спав майже до ранку. Все укутував її і укутував. Оберігав і захищав. Але і вона весь час турбувалася про нього. Свої тонкі руки вона просунула під його піджак, а своїми долонями закривала йому спину. Стіна за його спиною була майже крижана. Так вони і пролежали поруч в якійсь дивній напівдрімоті. І під час цього дивного сну народжувалася їх людська близькість. Стіна відчуження зникала.

Потім, через багато років, вона запитала його про цю ніч. Чому він не наполягав на близькості?

– А ми кудись поспішали? У нас попереду все життя було. Ось і пам’ятала б ти цей тапчан, так цей холод. Застудитися хотіла? А так у нас є що згадати більш приємне.

Він збентежив її своїми словами. На той час вони вже ростили двох своїх дітей, але здатності бентежитися вона не втратила.

І знову дзвеніла крапель чергової весни! І ці звуки знову дарували комусь нову надію на відродження. І тремтіло і кришилося пожухле торішнє листя в кроні старої черемхи під вікнами гуртожитку.

Автор: Валентина Телухова

Related Post