fbpx
Життєві історії
Жopстоку пoмсту рeвнивої жінки Василь не забуде ніколи: «Не смій дзвонити, бо все одно він мій. А будеш лiзти, спaлю і тебе, і твою хату!»

– Ви чули, якого сьогодні хворого привезли? – цим питанням зустріли Тетяну Іванівну, коли піднімалась у своє хiрургічне відділення. – Ревнива жінка йому того.

І молода медсестричка, сміючись, прошепотіла їй на вушко.

У Тетяни очі стали круглими від здивування, але спокійно посварила пальцем:

– Як тобі не соромно? В людини біда, а тобі смішно.

Якби ж знала, що нещасний пацієнт – близька їй людина.

Тетяна з Василем обоє родом з глухого поліського села. Чоловік не з тих, хто буде сидіти, склавши руки, і чекати манни небесної. Ще хлопцем їздив до Росії, щоб заробити на весілля, і хату сам почав будувати. Але коли одружився, голосом, який не визнає заперечень, сказав молодій дружині:

– Тут жити смислу не бачу. Поїдемо до Росії на заробітки, там швидше всього в місті й осядемо.

Так і було. Тетяну з дитинства виховували коритися судженому: «Куди голка, туди і нитка». Тому, не вагаючись, зібрала речі, і вже за місяць поїхали у нове життя. Маючи за плечима медичну освіту, Таня без проблем влаштувалась на новому місці, зарекомендувала себе хорошим спеціалістом. Згодом завдяки Василеві, який наполіг («поки не посипалися діти»), закінчила медінститут і працювала, так би мовити, у рідній лікарні.

За чоловіком була, як за кам’яною стіною. Спочатку він працював у лісі, а коли розвалився Союз, заснував свою пилораму. Крутився, як білка в колесі, гроші добрі заробляв. На той час їхні хлопці-близнюки закінчили вузи та одружилися. Здавалося, треба жити не тужити.

Та з великими грішми прийшли і великі проблеми. Чоловік вже міцно стояв на ногах, відкрив філії в інших містах, а тому часто їздив у відрядження і брав з собою помічницю. Хто вона така – Тетяні не забарились розповісти «добрі люди». Якось ввечері задзвонив домашній телефон. У трубку мовчали. Вирішила було покласти, але на тому кінці дроту раптом заговорили:

– Стривайте. Ваш чоловік має коханку – Лізу, ви, певно, її знаєте. Це його помічниця. Вона з ним часто їздить у відрядження.

– Це неправда, – Тетяна змусила себе відповісти стримано.

– Не вірите – їдьте до нього в офіс. Він там зараз з нею.

Жінка відчула, як ноги стало віднімати від страху: що буде?! Це кінець, вона без нього не проживе, бо не вміє. А якщо це все неправда? Треба їхати і переконатися. Тетяна себе заспокоювала, хоча вже давно відчувала, що чоловік когось має. І ось, виявляється, це та сирота Ліза! Любила її, як дочку, підтримувала, коли та розлучалась, зрештою, молода жінка була своєю людиною у їхньому домі.

Не гаючи часу, Тетяна поїхала за місто, де був офіс Василя. В одному заштореному вікні пробивався промінчик світла. Рвучко потягнула на себе двері (кoханці забули їх замкнути) і побачила, як її чоловік гаряче цiлує молоденьку Лізу.

Василь падав на коліна, просив пробачення, казав, що лихий поплутав, а він й досі любить її, Тетяну. І вона простила. Та після того чоловік все частіше затримувався на роботі, відлучався у тривалі поїздки. І коли вперше не заночував удома, Тетяна зважилась набрати номер Лізи. Те, що почула, пам’ятатиме все життя: «Не смій дзвонити, бо все одно він мій. А будеш лізти, спалю і тебе, і твою хату. Як я тебе ненавиджу!»

Читайте також: ТИХА CМEРТЬ: ВAЖКІ ХВOРOБИ, ЯКI МОЖУТЬ ПРОТIКАТИ БEЗСUМПТOМНО

Після того Тетяна більше не бачила Василя. Документи і речі передала знайомими. Згодом чоловік виїхав у районне містечко, де в нього було одне з підприємств.

Відтоді минуло років з п’ять. Як розповідали спільні знайомі, Василь жив, як у пеклі. «Вистачило йому розуму не розписуватися з нею», – говорили друзі. Бо Ліза виявилася напрочуд ревнивою жінкою. Затримається на роботі – вона вже ноги збиває, шукаючи його, самого не відпускала у відрядження, в баню прибігала, коли парився з чоловіками, аби пересвідчитись, чи там нема «дівок». «Якщо міг зі мною гуляти, – казала, – то зможеш і з іншою». Василь не раз кумам скаржився і все частіше згадував свою Таню: тиху, спокійну, домашню, покірну. Та повернутися до неї боявся – не раз очі Лізи палали від ненависті, коли обіцяла, що розправиться з сім’єю.

Так довго тривати не могло, і Василь завів коханку. Краще б він цього не робив. Бо Ліза, дізнавшись новину, недовго виношувала план помсти. Одного вечора він падав з ніг від випитої гoрiлки. Вклавши його спати, Ліза відкинула край ковдри – і чиpкнула великим ножем. Крик чули в усьому будинку. А Ліза спокійно набрала номер його коханки і сказала: «Тепер ні до кого бігати не буде». Справу залагодила з міліцією грішми, придумавши якусь версію.

І ось про все дізналася Тетяна – чоловіка привезли в обласну лікарню, у її ж відділення. Минаючи хірурга, який оперував Василя, мимоволі підслухала розмову:

– Лікарю, скажіть все буде добре? – сором’язливо запитала молоденька красуня.

– Будемо надіятися на краще, – несміливо відповів той.

Тетяна озирнулась: дівчина швиденько побігла до виходу, навіть не зайшовши в палату. А ввечері того ж дня подібне питання лікареві задала інша жінка – Ліза. Її Тетяна впізнає серед тисячі. І, як і та молода коханка, теж навіть не зазирнула до Василя, лише кинула: «Хай його забирає хто хоче. Мені кaлiка вдома не потрібний».

Тетяна не могла зосередитися на роботі: все думала про Василя, який так несподівано знову прийшов у її життя. Оглянула хворих і все не наважувалась навідатися до колишнього чоловіка – колись впевненого і сильного, а тепер лежачого, безпомічного, нещасного. Що йому скаже? Та слова були зайві. Тихенько відчинила двері палати, він відразу розплющив очі. Побачивши її, відвернувся, зрадлива сльоза видала його муки і запізніле каяття. Тетяна присіла поряд, взяла його руку.

– Прости мене – ледь чутно промовив.

– Все буде добре, – відповіла тремтячим голосом. – Я тебе не покину.

Віра ДЕНИСЕНКО

Related Post

facebook