Автобус гудів, як розлючений вулик. За вікном мерехтіли вогні нічної автостради, а в салоні пахло дешевою кавою з автомата, ковбасою, яку хтось завбачливо взяв у дорогу, і втомою.

Олена сиділа біля вікна, притиснувши до себе сумочку з документами. У багажному відділенні лежали її дві величезні валізи, перемотані скотчем так щільно, ніби там були не макарони й дитячі кросівки, а злитки золота. Вона знала на пам’ять кожен предмет у тих сумках.

«Так, це Оксані — таку сковорідку вона просила, з антипригарним покриттям. Це малому Андрійку — кросівки, фірмові, най дорожче буде, зате в школі не засміють. Це сину — куртка. А це… а це просто кава. Багато кави».

Вона заплющила очі, і перед нею постало обличчя її покійного Миколи. Чотирнадцять років минуло, як його не стало. Тоді, на похороні, вона пообіцяла собі: «Діти не будуть бідувати. Я витягну їх, Колю. Обох витягну».

І витягла. Спершу працювала «на чорно» в якихось підвалах, потім доглядала за капризною синьйорою Марією, яка на сніданок вимагала свіжовипечену круасанину і по три рази на день перевіряла, чи добре Олена витерла пил на ніжках стільців. Олена терпіла. Ковтала приниження, відправляла кожен євро додому, а сама вечеряла вчорашнім хлібом.

— Жіночко, посуньтеся трохи, бо коліно затерпло, — почула вона голос поруч.

Це була Марія, її сусідка по кріслу. Жінка років шістдесяти, з коротким сивим волоссям і на диво спокійним поглядом.

— Ой, вибачте, — стрепенулася Олена. — Задумалася. Додому їду, серце не на місці.

— Радієте? — Марія ледь помітно посміхнулася. — Та як сказати… — Олена зітхнула. — Наче й радію, а наче на ешафот іду.

Олена почала розповідати. Слово за слово — і гребля прорвалася. Вона розповіла про свої тринадцять років в Італії. Про те, як старшому, Андрію, відбудували хату «з нуля». Як молодшому, Василю, купили техніку, допомогли з господарством.

— Вони ж у мене золото були, — витирала сльози Олена. — Бувало, малим Василь прибіжить: «Мамо, дайте я відро донесу, ви ж втомилися». А Андрій завжди квіти на день народження зі свого саду носив. Я думала, вивчу їх, поставлю на ноги — і буду мати на старість спокій.

Але «спокій» виявився іншим. Спершу з’явилася Галина — дружина Андрія. Жінка з характером «кремінь», яка відразу дала зрозуміти, що свекруха в цій хаті — лише інвестор.

Минулого року Олена приїхала на два тижні. З подарунками, з грошима на новий паркан. Підійшла до воріт, а Галина навіть хвіртку не відкрила.

— Ой, мамо, вибачте, у нас тут прибирання, ми не чекали. Йдіть до Василя, у нього місця більше, — кинула через плече, навіть не глянувши в очі.

Олена стояла на вулиці зі своїми сумками, як жебрачка. Андрій, її рідний син, лише виглянув з вікна і розвів руками, мовляв: «Ну, ти ж знаєш Галю, вона зараз не в гуморі».

У Василя теж було не солодше. Оксана, молодша невістка, жила в будинку, який Олена будувала для себе на старість. Оксана була «тихою водою». Вона не кричала, вона просто мовчала так, що повітря ставало холодним.

— Я сяду каву пити вранці, — розповідала Олена Марії, — а вона заходить на кухню і починає посудом гримати. Сковороду — бах на плиту! Тарілку — брязь у мийку! І ходить з таким лицем, ніби я в неї шматок хліба з рота вириваю. А Василь сидить, голову в тарілку вткнув і каже: «Мамо, ну ви чого… Оксані просто важко, діти малі».

Найгірше було те, що сини стали заручниками своїх дружин. Або ж просто лінивими споживачами. Кожного місяця Олена передавала бусом «пакунки щастя». І кожен такий пакунок ставав приводом для війни між невістками.

— Це було як у театрі абсурду, — продовжувала Олена. — Якось я ще була вдома, приїхав бус. Вивантажуємо сумки. І тут починається…

Сцена на подвір’ї: Галина розриває пакет з італійськими солодощами. — А чого це Оксаніному малому «Нутелла» велика, а моєму менша? Мамо, ви що, того більше любите? Оксана підхоплює: — Зате тобі кави три пачки прийшло, а мені дві! А я ж її більше п’ю! — Ти каву п’єш, а я ремонт роблю, мені сили треба! — кричить Галина. — І взагалі, мамо, ви минулого разу обіцяли на пральну машинку докинути, а прислали тільки на змішувачі. Де гроші?

Олена стояла посеред двору, а навколо неї літали пачки макаронів, банки з консервованим тунцем і претензії. Багато, дуже багато претензій.

— Я тоді зайшла в хату, сіла на ліжко і розплакалася, — каже Олена Марії. — А Василь заходить і каже: «Мамо, не плачте. Ви краще скажіть, ви на наступний місяць зможете більше передати? Бо Галя каже, що ми гірше за сусідів живемо».

Марія уважно слухала, не перебиваючи. Коли Олена закінчила, вона дістала з сумки пляшку води, зробила ковток і тихо сказала: — А знаєте, Олено, я теж така була. П’ятнадцять років гарувала в Турині. Доглядала за дідом, який у мене тарілками кидав. Все дітям, все в дім. А потім приїхала на Різдво і почула, як син каже дружині: «Нічого, потерпи тиждень, поки стара тут. Зате на машину гроші дасть».

У Олени перехопило подих. — І що ви зробили? — Я? — Марія посміхнулася. — Я зрозуміла, що якщо я сама про себе не подбаю, то мене викинуть на смітник, щойно з мене перестане капати «золотий дощ». Я три роки нікому не казала, що змінила роботу на кращу. Гроші відкладала на окремий рахунок. А пів року тому купила собі маленьку однокімнатну квартиру в Тернополі.

Олена витріщила очі: — Квартиру? Сама? А діти? — А діти не знають, — спокійно відповіла Марія. — Я їм сказала, що мене звільнили, і тепер я буду передавати менше. Ох, ви б бачили, як у них «любов» до мами поменшала! Відразу стали зайняті, онуків не привозять, слухавку через раз беруть. Але мені тепер байдуже. Я зараз їду у свою власну квартиру. Там мої штори, моє ліжко і моя тиша. Я буду прокидатися о дев’ятій, варити собі ту саму італійську каву і пити її з красивої чашки. І ніхто не буде рахувати, скільки ложок цукру я туди поклала.

Олена дивилася на Марію і відчувала, як усередині щось змінюється. Наче крига, яка роками сковувала її серце, почала тріщати.

— Ви думаєте, я теж так зможу? — прошепотіла вона. — Ви повинні, — твердо сказала Марія. — Бо життя у вас одне. Ви вже віддали їм свій хребет, свою молодість і своє здоров’я. Лишіть собі хоча б вечір.

Кордон пройшли швидко. Україна зустріла їх сирим ранковим туманом і запахом рідної землі. Автобус зупинився на автовокзалі. Олена бачила у вікно своїх синів. Андрій і Василь стояли біля старої іномарки (теж купленої за її гроші), палили й про щось сперечалися.

Невістки не приїхали. Мабуть, чекали вдома, щоб відразу почати «ревізію» сумок.

Олена вийшла з автобуса. Валізи вивантажили на асфальт. — О, мамо, привіт! — кинув Андрій, навіть не обійнявши. — Щось сумок мало цього разу. Де третя? — Немає третьої, — коротко відповіла Олена. — Як немає? — здивувався Василь. — А де той інструмент, що я просив? І Галя казала, що ви парфуми мали передати якісь дорогі.

Олена подивилася на них. На своїх «золотих хлопців». Вони виглядали здоровими, вгодованими, але якимись… чужими. В їхніх очах вона бачила не радість від зустрічі з матір’ю, а розрахунок. Як у покупця, який перевіряє чек у супермаркеті.

Вони завантажили сумки в багажник. Дорогою до села сини обговорювали ціни на запчастини та новий телевізор, який «треба було б купити, бо старий уже не той». Олена мовчала.

Коли приїхали в село, сцена повторилася. Галина вискочила на поріг, вихопила сумку і почала ритися в ній прямо в коридорі. — Мамо, а де кава? Я ж казала — Lavazza, золотиста пачка! Ви що, знову переплутали? Оксана вийшла з кухні, витираючи руки об фартух. — Добрий день. Мамо, ви там у кімнаті не дуже розкладайтеся, бо ми там дитячі речі склали, місця мало.

Олена стояла посеред власної хати, яку вона випестувала кожним пересланим євро, і відчувала себе зайвою. Вона була як стара деталь від механізму, яку вже не знають, куди приткнути, але викинути шкода, бо вона ще може принести користь.

Вечеря була напруженою. На столі стояли вареники, але вони здавалися Олені паперовими. — Мамо, — почав Андрій, пережовуючи, — ми тут з Галею думали… Треба на літо дах перекрити. Ну, ви ж розумієте, ви там підзаробите трохи за весну, передасте…

Олена повільно поклала виделку на стіл. Подивилася на Андрія, потім на Василя, потім на невісток, які завмерли в очікуванні відповіді.

— Даху не буде, — спокійно сказала вона.

У хаті запала така тиша, що було чути, як дзижчить муха на склі. — Як це — не буде? — Галина першою оговталася. — Мамо, ви що, жартуєте? Дах тече! Ви хочете, щоб ваші онуки в сирості жили? — У моєму будинку дах не тече, — відрізала Олена. — А якщо у вашому тече — беріть і латайте. У вас руки є, робота є.

— Мамо, ви чого? — Василь здивовано підняв брови. — Ви якась не така приїхали. Вас там в Італії хтось накрутив? — Мене не накрутили, Василю. Я просто прокинулася.

Вона встала з-за столу. Її серце калатало, як навіжене, але в голові була дивовижна ясність. — Значить так, діти. Слухайте мене уважно. Я тринадцять років була для вас банкоматом. Я не бачила, як ви росли, як одружувалися, бо я мила підлоги в чужих людей, щоб у вас були стіни. Але ці стіни виявилися холодними.

Вона підійшла до своєї сумки, дістала звідти пачку кави — тієї самої, «золотистої». — Цю каву я вип’ю сама. Завтра вранці. В цій хаті. А післязавтра я поїду в місто. Буду шукати собі житло. Маленьке, не таке розкішне, як ваші ремонти, зате моє.

— Ви що, з глузду з’їхали на старість? — вигукнула Галина. — Яке місто? Яке житло? А гроші? Хто нам допомагати буде?

Олена посміхнулася — вперше за довгий час щиро і трохи гірко. — А гроші, Галю, тепер будуть йти на моїх лікарів, на мої сукні й на мої подорожі. Бо я раптом згадала, що я ще жива.

Епілог
Минуло пів року. Олена сиділа на невеликому балконі своєї орендованої квартири в обласному центрі. Вона знайшла роботу в місцевій пекарні — неважку, для душі. Грошей з Італії, які вона встигла відкласти (за порадою Марії), вистачило на перший внесок за маленьку «гостинку», яку вона тепер потихеньку викуповувала.

Сини спершу дзвонили, кричали, потім ображалися, потім просили вибачення. Тепер дзвонять рідше, але в їхніх голосах з’явилося щось нове — повага. Вони зрозуміли, що джерело пересохло, і раптом… обоє знайшли додаткові підробітки. Виявилося, що дах можна перекрити й без маминих євро, якщо менше часу проводити на дивані.

Олена піднесла горнятко кави до губ. Запах був божественний. Вона дивилася на парк під вікном і відчувала себе… легкою. Валізи більше не тиснули на плечі. Вона нарешті повернулася додому. Не до стін, а до самої себе.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.