Березневе сонце в Неаполі вже припікало по-справжньому, але Ганна відчувала лише холод. Вона сиділа на невеликому балконі квартири синьйори Аделаїди, тримаючи в руках телефон, що наче розпечена цеглина пік їй долоню. На екрані світилося повідомлення від Степана, коротке й гостре:

«Квиток на 25 січня. Або ти вдома і ми починаємо жити як люди, або залишайся там назавжди, але вже як самотня жінка. Я подаю на розлучення».

Ганна заплющила очі. Їй скоро п’ятдесят п’ять. Ювілей. Вона уявляла його інакше: великий стіл у їхньому новому будинку, квіти, сміх сина, вдячні обійми чоловіка. А натомість — порожнеча в грудях і страх.

Все почалося десять років тому. Ганна добре пам’ятала ту вечерю в їхній старій «двійці», де на кухні ледь поміщалися троє. Стеля була в жовтих плямах від сусідів зверху, а холодильник гудів так, ніби збирався злетіти в космос.

— Ганю, ну подивися на нас, — тихо казав тоді Степан, розливаючи чай. — Тобі сорок п’ять, мені сорок вісім. Жені двадцять, йому вчитися треба, а ми на кожну пару взуття пів року збираємо. Галя з третього під’їзду поїхала в Італію, за рік борги віддала. Може, і ти… на трошки?

Ганна тоді плакала. Боялася невідомості, мови, чужих старих. Але потреба була сильнішою за страх.

— Я тільки на два роки, Стьопо. Тільки щоб Женю на ноги поставити, — обіцяла вона, збираючи картату сумку.

Перший рік в Італії був пеклом. Ганна мила підлоги, терпіла примхи синьйори, яка в хвилини гніву могла кинути в неї тарілкою, і вчила мову по ночах. Але коли вона вперше переслала додому десять тисяч євро — заощадження за півтора року неймовірної економії — Степан по телефону просто кричав від радості.

— Ганю, яка квартира в місті? Нащо нам той бетон? — переконував він її через місяць. — Я знайшов ділянку під містом. Хата стара, але фундамент міцний. Я сам усе зроблю! Вижену такий дім, що сусіди лопнуть від заздрощів. Це ж для нас, для старечої нашої пори. І Жені буде де сім’ю завести.

Ганна погодилася. Гроші почали текти рікою: на цеглу, на іспанську плитку, на італійські меблі, на систему опалення. Кожні три місяці Степан звітував: «Залив підлогу!», «Поставив вікна!», «Ганю, ти б бачила ту вітальню!».

Вона відчувала себе героїнею. Її важка праця перетворювалася на щось матеріальне й величне.

Минуло десять років. Ганна приїжджала додому лише раз на рік на два тижні. І кожного разу вона помічала дивні речі, які намагалася ігнорувати.

Останній її приїзд минулого літа був тривожним. Будинок справді вражав: високий паркан, доглянутий газон, просторі кімнати. Але атмосфера всередині була важкою.

Степан, засмаглий і мозолистий від вічної роботи на ділянці, зустрів її на порозі. — Ну, господарко, заходь. Дивись, яку люстру повісив, як ти хотіла.

Але з глибини будинку не вибіг радісний син. Євген з’явився лише до вечері — блідий, з розпатланим волоссям і скляними очима людини, яка не бачила сонця кілька днів.

— Привіт, мам, — буркнув він, сідаючи за стіл і не відриваючись від телефону. — Женю, синку, як ти? Як пошуки роботи? Ти ж казав, що на співбесіду в IT-компанію збирався? — Ганна з надією зазирнула йому в обличчя. — Ой, ма, не починай. Там умови рабські. Я зараз один проект цікавий вивчаю, крипту… Треба трохи часу. І, до речі, мені б ноутбук оновити, бо цей «лагає».

Степан за столом аж зчорнів. Він з силою поклав виделку на стіл. — Ноутбук? — перепитав він низьким голосом. — Тобі тридцять років, хлопче. Твоя мати в твоєму віці вже по дві зміни на заводі гарувала, щоб ти мав що їсти. Ти хоч копійку в цей дім приніс?

— Я шукаю себе! — вигукнув Євген. — Вам би тільки, щоб я вантажником пішов! Не тисніть на мене!

Він встав і пішов у свою кімнату, гучно хряснувши дверима, вартість яких дорівнювала трьом місячним зарплатам Ганни.

Тієї ночі Степан довго не міг заснути. — Ганю, ми монстра виростили, — шепотів він у темряву. — Ти шлеш гроші, а він їх просто проїдає. Він навіть сміття не винесе, якщо я тричі не гаркну. Він чекає на твій «транш» як на манну небесну. Це не життя.

Конфлікт, що назрівав роками, вибухнув у телефонній розмові тиждень тому. Ганна з ентузіазмом розповідала, що хоче залишитися ще на рік, щоб купити хорошу машину — «автомат», щоб і вона могла їздити, коли повернеться.

— Не треба нам машини, Ганю, — обірвав її Степан. Його голос був дивно спокійним. — У нас все є. Стіни є, дах є. Життя немає.

— Стьопо, ну що ти таке кажеш? Я ж для вас…

— Для кого «для нас»? Для цього лобуря, що в тридцять років у тебе на шиї сидить? Знаєш, що він учора зробив? Я попросив його допомогти паркан підфарбувати, а він сказав: «Тобі треба — ти й фарбуй, а мені і так нормально». Він навіть не розуміє, звідки ці гроші беруться. Він думає, вони з картки самі ростуть.

Ганна намагалася втрутитися: — Він просто ще не знайшов себе, зараз часи такі складні…

— Часи складні? — Степан зірвався на крик. — Часи складні були в дев’яності, коли ми сиділи на макаронах! А зараз у нього «депресія» і «пошук себе» за твій рахунок! Коротше, Ганно. Я прийняв рішення. Я більше не буду на це дивитися. Ти повертаєшся до кінця січня.

— Але як же… — Послухай мене уважно. Ти приїжджаєш. Ми закриваємо твої картки. Я виставляю Євгену термін — один тиждень. Або він знаходить будь-яку роботу і починає платити за комуналку, або він іде на знімну квартиру. Я йому вже сказав: «Ось поріг. За ним — доросле життя».

Ганна відчула, як серце стислося від болю за свою дитину.

— Стьопо, він же пропаде! Де він візьме гроші на житло? Він же домашній хлопчик… — Він «паразит», Ганю! І ти — головний спонсор цього паразитизму. Якщо ти приїдеш і почнеш знову йому тицяти гроші за моєю спиною, або почнеш голосити, що «дитиночку образили» — ми розлучаємося. Я не хочу доживати віку в домі, де мій син — це мій утриманець. Або ти зі мною, як дружина і партнер, або ти з ним — як безкінечна дійна корова. Вибирай.

Після тієї розмови Ганна не спала три ночі. Синьйора Аделаїда помітила її стан. — Anna, che succede? Ти бліда як стіна, — питала вона, попиваючи свою ранкову каву.

Ганна розповіла. Все як є. Про десять років, про будинок, про сина, який став «чужим», і про чоловіка, який поставив ультиматум.

— Знаєш, — сказала Аделаїда, дивлячись на синє море за вікном. — Ми, італійки, теж обожнюємо своїх синів. Але мій син знає: якщо він не поважає працю батька, він не отримає навіть скоринки хліба. Твій чоловік не жорстокий. Він просто хоче повернути собі дружину, а синові — гідність. Чоловік, який не заробляє на свій хліб, втрачає душу.

Ганна вийшла в магазин. Вона дивилася на молодих італійців, які розвозили піцу на скутерах, на офіціантів, які бігали між столиками. Багато хто з них був молодший за її Євгена. Вони сміялися, вони були втомлені, але живі.

Вона згадала Євгена. Його в’ялі руки, його постійне незадоволення всім світом. Невже вона справді винна в тому, що він такий? Вона ж хотіла як краще. Хотіла, щоб він не знав тих злиднів, через які пройшли вони зі Степаном.

Але хіба вона допомогла йому, надсилаючи тисячі євро? Чи вона просто купила йому золоту клітку, в якій його воля атрофувалася, як непрацюючий м’яз?

Ганна набрала номер Євгена. Він відповів через вісім гудків, голос був сонним, хоча в Україні була вже одинадцята ранку.

— Алло, мам? Щось сталося? Гроші ще не прийшли? Ці слова вдарили її сильніше, ніж ультиматум Степана. Не «Як ти почуваєшся?», не «Як твоє здоров’я, мамо?», а «Гроші прийшли?».

— Женю, я повертаюся додому. Назавжди. Наступного тижня. На тому кінці запала тиша. Потім почувся тривожний голос:

— В сенсі? А як же… а на що ми будемо жити? Тато каже, що я маю з’їхати. Він з глузду з’їхав, ма! Він кричав на мене, погрожував речі викинути. Скажи йому!

— Женю, — Ганна старалася, щоб її голос не тремтів. — Батько правий. Тобі тридцять. Ти маєш знайти роботу.

— І ти туди ж? — голос сина став ображеним і різким. — Ти ж знаєш, яка зараз ситуація! Мене нікуди не візьмуть без досвіду! Ви хочете, щоб я на вулиці опинився? Ти мене зовсім не любиш?

— Я люблю тебе так сильно, що готова дозволити тобі стати дорослим, — промовила вона фразу, яку почула колись у психолога по телевізору, але тільки зараз зрозуміла її зміст.

— Зрозуміло, — кинув Євген. — Значить, і ти мене зрадила. Ну і живіть у своєму палаці самі.

Він кинув слухавку. Ганна сіла на підлогу в коридорі й розридалася. Їй здавалося, що вона власноруч розрізає пуповину, яка мала бути розрізана ще десять років тому.

Вечір перед від’їздом. Ганна зібрала валізи. Вона залишила синьйорі Аделаїді свої робочі халати. В її сумці були подарунки: дорогий годинник для Степана і кросівки для Євгена. Хоча вона сумнівалася, чи захоче він їх прийняти.

Вона дивилася на квиток. 25 березня. День, коли її життя зміниться назавжди.

Вона розуміла: попереду — шторм. Будуть крики сина, будуть його маніпуляції, можливо, він навіть піде з дому і не буде дзвонити місяцями. Буде важке звикання до Степана, який за ці роки теж став іншим — більш суворим, загартованим самотністю і працею.

Але в глибині душі вона знала, що Степан дав їй не просто ультиматум. Він дав їй шанс перестати бути «банкоматом» і знову стати жінкою, матір’ю, дружиною.

«Хто з нас правий?» — питала вона себе знову і знову. Степан правий у тому, що чоловік повинен бути відповідальним. Вона права в тому, що материнська любов не має меж. Але іноді справжня любов — це не дати грошей, а навчити їх заробляти. Навіть якщо це боляче для обох.

Ганна дістала телефон і написала Степану: «Я купила квиток. Зустрічай мене. Почнемо все спочатку. Разом».

Вона знала, що серце ще довго буде розриватися від жалю до сина. Але вона також знала: якщо вона не повернеться зараз, вона втратить і сина (який ніколи не подорослішає), і чоловіка (який не зможе їй пробачити слабкості).

Автобус віддалявся від італійської землі. Ганна дивилася на дорогу і вперше за десять років відчувала не втому, а дивну рішучість. Вона їхала додому. Не будувати будинок, а будувати сім’ю. Навіть якщо для цього доведеться зруйнувати ілюзії своєї дитини, бо нарешті і сама усвідомила, що чоловік таки правий.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.