У кожному селі є свої історії — одні забуваються вже через місяць, інші передають із покоління в покоління. Але були й такі, що ніби зависають у повітрі, не дають людям спокою, болять навіть тим, хто не був до них причетний. Саме такою була історія Жанни й Романа — чиста, світла, а потім обірвана, як нитка на натягнутому човнику.

Жанні тоді було двадцять. Струнка, білява, з ніжною шкірою, яка під сонцем ніби світилося зсередини, вона подобалася всім хлопцям. Але сама вона дивилася лише на одного — на Романа.

Роман був із того типу чоловіків, які навіть нічого не роблячи, притягують погляди. Високий, спокійний, з тими сірими очима, в яких можна було втонути. Його ніхто не чув, щоб він кричав або сперечався — він умів говорити мало, але влучно. А з Жанною він ставав ніби іншою людиною: сміявся, жартував, казав лагідні слова.

У селі вже майже не сумнівалися — вони подадуть заяву до РАЦСу. Та й що там, сам Роман колись так і сказав:

— Жанно, ти моя. Я без тебе не бачу своєї дороги.

І вона вірила. Хто б не повірив?

Того літа до бабусі в село приїхала двоюрідна сестра Жанни — Лариса. Міська дівчина, вся така підкреслено доглянута: нігті наманікюрені, губи підведені, хода впевнена, погляд оцінюючий. Село для неї було ніби диким полем для експериментів — подивитися, хто захопиться, хто побіжить наввипередки догоджати.

Жанна зустріла її радо. Все-таки рідня.

— О, ти зовсім не змінилася, — сказала вона сестрі.

— А ти… — Лариса повела поглядом, оцінюючи Жанну від маківки до п’ят, — ти ще кращою стала.

І вже того ж вечора Лариса подивилася на Романа так, що Жанну наче щось під лопатку різануло. Але вона відмахнулася. Вона ж сестра. До такого навіть думками гріх доторкнутися.

У селі тоді був «клуб» — по суті, кімната зі стільчиками, замість вечірки — магнітофон і лампа. Але молодь туди ходила, бо де ще гуляти?

Того вечора Жанна десь відлучилася — допомагала подрузі віднести сумку. Повернулася — а Лариса вже сидить поруч із Романом, щось йому нахиляється і шепче у вухо. А він… усміхається. Хоч і трохи натягнуто, але усміхається.

— Романе, — Жанна торкнулася його плеча.

— Та я тут просто… — почав він.

Лариса підняла брову, ніби кажучи: «Що ти тут робиш, провінціялко?»

І далі все пішло одним махом: Лариса налила йому з кимось горілки, покликала «на хвилину», зникли вони десь за клубом.

А Жанна стояла серед танцуючих людей й не розуміла, чому серце раптом стало таким порожнім.

А вже наступного дня стало відомо, що Роман ночував у Лариси. Сусіди, звісно, не могли промовчати. Село — то велика родина, але інколи язика коротшого від заздрості у ній не знайдеш.

Роман прийшов до Жанни блідий-блідий, мов крейда.

— Я… Я не знаю, як так вийшло… Я був п’яний… — шепотів він.

— І що далі? — тихо спитала вона.

— Вона сказала, що… що чекає дитину.

Жанна відчула, як земля під ногами зсунулася. А коли побачила високу постать Лариси, що стояла в кінці вулиці, схрестивши руки на грудях, з виразом перемоги на обличчі, — зрозуміла все.

— Я не вірю, — прошепотіла Жанна.

— А як я не повірю? — Роман опустив голову. — Якщо це правда?

За три дні Лариса й Роман зникли. Поїхали в місто. Родичі пересварилися між собою: одні казали, що дитина — брехня, інші — що Жанна сама винна, що не втримала.

Жанна не виходила з хати майже місяць. Лише бабуся тихо заходила й клала їй миску супу.

— Доню, це життя. Воно ще поверне.

Але Жанна тоді думала, що в неї вже нічого немає. Ні серця, ні мрій, ні того світла, яке вона носила в собі.

Минали роки. Люди перестали шепотітися. Жанна вийшла заміж за сусіда — Івана. Він був вдівець, тихий чоловік, трохи старший за неї. Мав дев’ятирічну дочку Зоріану.

— Я не обіцяю, що зможу тебе так любити, як мала того… першого, — чесно сказала Жанна перед весіллям.

Іван усміхнувся лагідно:

— А мені й не треба чуже кохання. Мені треба дім. Спокій. І ти — така, як є.

Він її не вимагав любити. Не ревнував. Не питав зайвого. І в тому спокої, який він їй дав, Жанна вперше за довгі роки почала знову дихати.

Вона дітей не народила — Бог так дав. Але Зоряну виховала, як рідну. Дівчинка з часом називала її «мамою». І в той момент Жанна вперше зрозуміла, що вона теж щось значить у цьому світі.

Іван помер раптово — серце. Для Жанни це був удар, бо вона втратила людину, яка дала їй другий шанс на життя.

Зоріана тоді притиснулася до неї й сказала:

— Мамо, я тебе не відпущу. Ти в мене тепер найрідніша.

Так вони й жили удвох, доки не прийшов день, коли Зоряна сказала:

— Мамо, я виходжу заміж.

І в той момент Жанна зрозуміла, що її дитина виросла.

Готуючи весілля, Жанна раптом відчула, що цей день повинен закрити старі рани.

— Я покличу всіх родичів, — сказала вона. — Навіть Ларису.

— Ти певна? — Зоряна здивувалася.

— Певна. Пройшло вже стільки років. Час усе розставити.

Лариса спершу відмовлялася. Казала, що нема їй там чого робити. Але її дві дочки — ті самі, що народилися в шлюбі з Романом — сказали:

— Ми хочемо їхати, мамо.

І Лариса погодилася. Мабуть, серце її теж було не камінь і вона теж шукала примирення.

Жанна вдягла бузкову сукню — тонку, легку, що підкреслювала її ніжну шкіру. Вона виглядала так, що люди, бачачи її, перешіптувалися:

— Та вона ж ніби не старіє.

А потім на подвір’я зайшов Роман.

Посивілий, втомлений, але все той же красивий. Він побачив Жанну — і застиг. Наче хтось вийняв із нього весь дух.

Жанна спокійно підійшла привітатися, але він мовчав. А Лариса стиснула губи так, що вони зблідли.

Пізніше дівчата розповідали:

— Тато цілий вечір не дивився ні на кого, тільки на тьотю Жанну.

Після весілля Роман ходив сам не свій, вже нічого не міг з собою зробити, тому прямо сказав Ларисі:

— Я ніколи тебе не любив. Я більше не можу, я йду.

Вона кричала, сварилася, казала, що принизить його перед усіма. А він лише повторював:

— Я не можу більше так жити.

І пішов. Поїхав в село до Жанни, але вона навіть на поріг його не пустила, сказала, що все в минулому.

Роман подався за кордон — на будови. Там жив, як тінь. Працював багато, мовчав багато, ніби намагався втопити в роботі ті роки, що прожив неправдою.

Лариса жила з дочками, але всі бачили: її гордість зламалася. І те, що стільки років вона будувала на брехні, тепер сипалося, як попіл.

Коли Роман повернувся, перше, куди він поїхав — не додому. Не до Лариси. Не до дітей. А в село, до Жанни.

Сів на лавку біля її хати. І сидів там.

Годину. Дві. П’ять.

Жанна визирнула й зітхнула.

— Заходь, — сказала нарешті.

Він зайшов — і мовчав. Мовчав так довго, що вона сама почала:

— Романе… Моє життя давно склалося. Твоє — теж. Що ти хочеш почути?

Він підняв очі — ті самі сірі, з яких колись починалася її юність.

— Хочу сказати те, що не сказав тоді. Мене використали. Я був дурень. Але один раз у житті я любив по-справжньому. І це була ти.

Жанні здалося, що світ завмер.

— А що тепер? — спитала вона.

— Тепер я просто прошу тебе: не віджени мене. Я більше не маю куди йти.

Вони довго говорили. До пізньої ночі. Про те, що втратили. Про те, що не сказали. Про те, як кожен прожив ці роки.

На ранок вони вирішили: спробувати.

Люди в селі, звісно, загуділи. Хтось засуджував Жанну, хтось Романа, хтось Ларису. Але Жанна вперше за багато років не зважала на чужі слова.

— Хай говорять, — сказала вона. — Хто ми такі, щоби забороняти собі щастя, якщо Бог дав нам другий шанс?

Лариса поїхала з міста й більше не шукала зустрічей. Вона сама винувата в тому, що зруйнувала. Та своїх дочок виховала хорошими, добрими.

Жанна й Роман проживали ті дні, які їм залишила доля. Спокійно, без надривів. Мовчки зрозумівши одне одного з півслова.

Зоріана часто казала:

— Мамо, ви з Романом якось так… тихо любите. Наче знаєте, що це — назавжди.

А Жанна тільки посміхалася своїм тихим, світлим усміхом.

Бо той, хто колись прийшов у твоє життя не вчасно, але повернувся тоді, коли вже ніщо не могло зіпсувати ваше кохання, — той і є твоя доля.

І ніхто цього не перекреслить. Навіть роки. Навіть людські язики. Навіть перша зрада. Бо коли дві душі справді створені одна для одної — вони знайдуть шлях назад. Навіть через двадцять років.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.