Щиро кажучи, я не звикла скаржитися на своє життя, а тим паче на своїх рідних людей, у мене просто зараз така заплутана ситуація склалася, що сама я знайти правильного виходу з неї не можу, можливо, люди мені в цьому допоможуть, бо сама я не можу прийняти правильне рішення. Я просто дуже не хочу зробити найбільшої в житті помилки.
Я не хочу, з зрозумілих причин, називати імена, просто напишу свою долю і проблему. А, можливо, і немає ніякої проблеми, просто я сама все перебільшую, занадто близько беру все до душі, не вірю ні в людей, ні в своє щастя та гарну долю.
Почну здалеку: зі свого далекого дитинства. Була сім’я: мама, вітчим і молодша сестра, я свого вітчима татом називала, він був хорошою людиною. Коли мені було 19 років, а сестрі 14, мами нашої не стало. Мені тоді було не до навчання, ні до свого особистого життя, а тим паче заміжжя, стала свою рідну сестру піднімати на ноги, адже розуміла, що тепер я для неї за маму.
Жили ми спочатку в гуртожитку, а потім бабуся, мама мого вітчима, залишила татові в спадок квартиру, де ми і жили разом. Моя сестра виросла і в 21 рік вийшла заміж, стала жити зі своїм чоловіком далеко від нас – за кілометрів 250. І начебто, завжди гарна, добра людина вона була, а тут якось так стрімко стала «така важна столична пані», характер зовсім змінився не в кращу сторону, така стала гонорова.
А тим часом, особисте моє життя не складалося зовсім, мене заміж чомусь ніхто не кликав, хоч і були у мене якісь стосунки, але якось я залишилася сама, не складалося зовсім. Можливо, ще й тому, що я не була красунею – така собі сіра миша, в порівнянні з іншими моїми однолітками. Але я з того типу жінок, які стають красивішими ближче до старості, після 40 років і це єдине, що радує.
А ще до того всього у мене буквально був вітчим на руках, а він теж не добре почував себе, багато проблем було у нього, загалом виходило так, що я сама доглядала за ним. Я до своїх 40 років з ним то по фахівцях, то по стаціонарах, то вдома по догляду.
Після 60-ти вітчима мого не стало. Сестра відразу тоді приїхала, ще й мене винною зробила в усьому, що я його не додивилася, погано доглянула її рідного батька.
Але якраз тут ще одна проблема виявилася, хоча прогнозовано, але зовсім несподівано для мене: це квартира була її рідного батька (мого вітчима) і його матері, і сестра сказала, що дасть мені трохи грошей за цю квартиру, щоб я пішла з неї, ні на що не претендувала і забула про ню назавжди. Мовляв – я самотня, а їм з дітьми і чоловіком розширюватися потрібно і зараз саме час, бо квартира для них їхня замала вже, планують більшу купити.
Я не стала претендувати ні на що, я такого від сестри зовсім не чекала, але знала, що квартира ця не моя. Я працювала, потім довелося орендувати житло, а потім квартплата житло подорожчало. Стала шукати лише кімнату, адже оренду квартири я вже оплатити не могла, знайшла одну кімнату у чоловіка. Валерій був на 10 років старший за мене, мені тоді було 45 років, а йому 55.
Спочатку я на Валерія зовсім не звертала уваги. Але він виявився дуже простою і доброю людиною. Дружина його вже давно на небі, дочка його живе далеко, окремо від батька, зі своєю сім’єю, вони навіть телефонують рідко, тому Валерій вже багато часу самотній.
Стали жити ми разом, минуло ось уже як 5 років, все було так швидко, пролетіли, як один день. Звичайно ж, мені хотілося заміж, та й до цих пір така мрія залишилася, але Валерій сказав, що у нього немає таких планів – на згадку про дружину, він шанує її пам’ять.
Ну добре, живемо поки так і живемо собі, всі витрати у нас спільні – гроші складаємося разом, бюджет загальний. Квартира Валерія старенька, ремонт знадобився, причому капітальний, грошей на матеріали пішло дуже багато, причому вкладалися обоє добре з зарплати, але повністю довели квартиру до дуже гарного стану, на ремонт пішло багато і моїх власних грошей, все робили своїми руками, він – бригадир, я – підсобницею.
До речі, мій Валерій дійсно будівельник. І одного дня у нього на роботі сталася непроста ситуація, після того він довго був довго в стаціонарі, а я доглядала за ним. Рік я його доглядала, він лежав, бігала з роботи бігом додому, постійно спішила, все для нього робила. Поставила Валерія я на ноги сама.
За весь цей час дочка Валерія на два дні до нього приїжджала, і з тих пір раз в рік тільки навідується. А до цього взагалі тільки дуже рідкісні дзвінки!
І ось, тепер через те, що дочка про свого рідного батька несподівано згадала і раптом почала говорити, що він дуже дорога для неї людина, і вона не хоче його втратити, мій Валерій розтанув і вирішив на неї написати дарчу і його квартира по документах належатиме їй.
Мені раптом від цього так стало прикро. Але я ж йому як дружина! Він каже, щоб я не хвилювалася, він якусь частину житла і на мене перепише, щоб я не залишилася з порожніми руками, і всім нам буде добре. Але я вже на своєму життєвому досвіді набачився – доглядала за вітчимом, сестра квартиру забрала собі, історія триває?
А якщо щось станеться, донька усі права на мою частину може повернути собі дуже легко та просто, або знову легко вмовить батька всю квартиру залишити їй, бо вона єдина рідна людина йому, я знову на вулиці, якщо шо?
Не хочеться мені сперечатися зараз з ними і щось там просити, або доводити для себе – ну хто я, по суті їм обом? Зовсім чужа людина. Але жити ось так в якійсь невизначеності, не знаючи, що тебе чекає завтра і чи буде власний дах над головою на старості років теж не хочеться, та й я стільки вклалася – і на ремонт, і на догляд та фахівців для Валерія. Як мені його вмовити, щоб він не писав дарчу на свою доньку, щоб у мене теж був дах над головою? Чому у мене така нелегка доля, невже я сама в усьому винна?
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
