І ти справді думала, що це закінчиться якось інакше, чи просто остаточно втратила глузд, коли дозволяла витирати об себе ноги стільки років?

Де твоя гордість, де та впевнена жінка, якою ти була до зустрічі з цією родиною, і чому ти зараз стоїш посеред власної кухні, здригаючись від кожного звуку в під’їзді, наче нашкодила дитина?

Хіба про таке життя ти мріяла, коли одягала ту білу сукню, вірячи, що любов здатна перемогти все, навіть материнську волю, яка більше нагадує зашморг, тільки сплетений з лагідних слів та «добрих» порад?

— Я поїду до неї прямо на роботу. В обідню перерву.

Ці слова впали в ідеальну тишу вітальні, наче важкі камені у глибоку колодязьну воду. Ганна Вікторівна сиділа на дивані, розправивши спідницю своєї бездоганної сірої сукні. Її обличчя було спокійним, майже лагідним, але в очах світилася та особлива впертість, яку неможливо пробити жодними аргументами.

Матвій, що завмер у кріслі навпроти, відчув, як у грудях щось болісно стиснулося. Він знав цей тон. Це був тон «виконання обов’язку». Тон, яким вимовляються вироки, загорнуті у папірець від цукерки.

— Мамо, ти не можеш цього зробити, — голос Матвія звучав глухо. — Це її робота. Її кар’єра. Ти просто зганьбиш її перед усіма.

— Зганьблю? — Ганна Вікторівна здивовано звела брови. — Сину, я йду туди як мати. Я йду по допомогу. Хіба це соромно — піклуватися про щастя своєї дитини? Твоя Світлана зовсім відбилася від рук. Вона вважає, що може ігнорувати наші сімейні традиції. Що може казати мені телефоном про якісь «свої плани», коли до нас приїжджає тітка Софія?

Вона підвелася і почала міряти кімнату кроками. Кожен її рух був вивіреним. Вона нагадувала диригента, який готує свій головний оркестровий вибух.

— Я зайду до її керівника. Як його там… Сергій Петрович? Так, саме так. Я скажу йому: «Сергію Петровичу, я прийшла не скаржитися. Я прийшла як жінка до чоловіка. Допоможіть мені врятувати сім’ю мого сина. Світлана — чудова працівниця, я знаю, але вдома вона перетворюється на крижану статую. Вона не поважає чоловіка, вона руйнує його спокій».

Матвія занудило. Він уявив, як це виглядатиме насправді. Офіс з відкритим простором, кавові машини, молоді амбітні люди, і тут — Ганна Вікторівна зі своїм «праведним» горем. Він бачив, як колеги Світлани перешіптуватимуться за моніторами, як почервоніє від сорому дружина.

— Мамо, я тебе прошу, зупинись. Це переходить усі межі.

— Межі перейшла вона, коли не прийшла на мій ювілей минулого місяця, вигадавши терміновий звіт! — Ганна Вікторівна різко зупинилася. — Я терпіла довго. Я мовчала, коли вона купувала ті непотрібні меблі, не порадившись зі мною. Я мовчала, коли ви витратили стільки грошей на відпустку, замість того, щоб вкласти їх у ремонт коридору. Але принижувати родину перед родичами — це вже край.

Матвій дивився на матір і вперше бачив не просто рідну людину, а силу, яка методично, шматочок за шматочком, відкушувала його життя. Він згадав, як вони зі Світланою мріяли про цей малесенький будиночок біля озера на вихідні. Як відкладали кожну копійку, щоб просто втекти від усього світу хоча б на два дні. І як Ганна Вікторівна зателефонувала в п’ятницю ввечері, вимагаючи негайного візиту, бо «серце коле».

У цій родині гроші завжди були темою табу, якщо тільки вони не витрачалися на те, що схвалювала Ганна Вікторівна. Олена, так Світлану називала свекруха у моменти найбільшого невдоволення (хоча її звали Світланою, але свекруха вважала це ім’я «занадто легковажним»), була для неї постійним об’єктом для перевиховання.

— Ти вважаєш, мені це приємно? — Ганна Вікторівна присіла на краєчок стільця, притиснувши руки до грудей. — Мені боляче за тебе. Ти схуд, ти зблід. Вона висмоктує з тебе всі соки своїми амбіціями. А після моєї розмови з директором, можливо, її трохи приземлять. Їй натякнуть, що сім’я — це головне. І тоді вона знову стане тією милою дівчиною, яку ти колись привів у дім.

Матвій повільно піднявся. Він відчував дивну порожнечу всередині. Гул, який супроводжував його все дитинство — гул материнського контролю — раптом зник. На зміну йому прийшла крижана ясність.

— Ні, мамо, — сказав він тихо, але так чітко, що Ганна Вікторівна навіть здригнулася.

— Що «ні»?

— Ти нікуди не підеш. І ти більше ніколи не будеш втручатися у наше життя.

Їхня власна квартира зустріла Матвія запахом лавандового освіжувача та приглушеним світлом торшера. Світлана сиділа на підвіконні, обхопивши коліна руками. Вона не обернулася, коли почула звук ключів.

— Вона знову дзвонила, — просто сказала вона. Це було не запитання, а факт. — Я бачила на екрані вісім пропущених.

Матвій зняв куртку і пройшов на кухню. Він налив склянку води, відчуваючи, як тремтять руки.

— Вона хоче приїхати до тебе на роботу. Поговорити з твоїм шефом. Розповісти, яка ти «погана дружина».

Світлана нарешті повернулася. В її очах не було сліз. Був лише глибокий, бездонний відчай.

— Знаєш, Матвію, я сьогодні цілий день думала про те, як ми познайомилися. Пам’ятаєш ту маленьку кав’ярню? Ми тоді не рахували час і не думали про те, що скажуть інші. Ми були впевнені, що збудуємо свій світ. А виявилося, що ми збудували скляну клітку, ключі від якої у твоєї мами.

Вона зіскочила з підвіконня і підійшла до нього.

— Я так більше не можу. Я не можу жити в боргах перед нею, навіть не фінансових, а емоційних. Кожен її «подарунок» — це рахунок, який треба оплачувати покорою. Кожен її візит — це інспекція. Я не відчуваю себе господинею навіть у цій чашці, яку вона подарувала і тепер щоразу перевіряє, чи не з’явилася на ній тріщинка.

Матвій обійняв її, але відчув, як вона напружилася. Вона вже не шукала захисту в його обіймах. Вона шукала виходу.

— Я сьогодні все вирішив, — прошепотів він їй у волосся. — Вона думає, що має владу, бо ми дозволяємо їй її мати. Ми їдемо.

Світлана відсторонилася, недовірливо дивлячись на нього.

— Куди? Вона знайде нас всюди. Вона знає всіх твоїх друзів, вона знає, де ми зазвичай купуємо продукти.

— В інше місто. Я вже поговорив з керівництвом про переведення у філіал. Вакансія була відкритою давно, вони тільки чекали мого «так». Ми змінимо номери. Ми знімемо житло там, де нас ніхто не знає.

Світлана мовчала довгу хвилину.

— А як же вона? Вона ж почне всім розповідати, що ми її кинули. Що я тебе викрала.

— Нехай розповідає. Це буде її історія, а не наша. Ми почнемо свою. З чистого аркуша. Де ніхто не буде рахувати, скільки разів на тиждень ми варимо борщ і чому в нас не випрасувані фіранки.

Наступні кілька днів минули як у тумані. Вони збирали речі потайки. Кожна коробка, обмотана скотчем, здавалася маленьким кроком до волі. Вони не брали нічого, що було подаровано Ганною Вікторівною. Ці речі залишалися в квартирі — як мовчазні свідки їхнього минулого життя. Ті самі «фірмові» сервізи, гобеленові подушки, які Світлана терпіти не могла, але мусила тримати на видноті.

Матвій відчував, як у ньому зріє нова сила. Це було дивно — вперше за тридцять років він не питав поради. Він просто діяв.

Проте фінальна розмова була неминучою. Він прийшов до матері в неділю. Вона якраз накривала стіл для тієї самої тітки Софії, яка мала приїхати з хвилини на хвилину.

— О, Матвійчику! А де Світлана? — вона зазирнула йому за спину. — Сподіваюся, вона схаменулася і прийде вибачитися? Я вже приготувала телятину, як вона любить… ну, як я вважаю, що вона мала б любити.

Матвій сів за стіл, не знімаючи куртки.

— Мамо, ми їдемо. Завтра вранці.

Ганна Вікторівна застигла з тарілкою в руках.

— Куди це ви їдете? У відпустку? Знову витрачатимете гроші на дурниці? Я ж казала, зараз не час для подорожей…

— Ми переїжджаємо на зовсім. В іншу область. Я перевівся на нову роботу. Світлана теж знайшла варіант.

Тарілка повільно опустилася на скатертину. Обличчя Ганни Вікторівни почало змінюватися — від подиву до гніву, а потім до тієї самої маски скорботної мучениці.

— Виїжджаєте? Залишаєте мене одну? Після всього, що я для вас зробила? — її голос затремтів, на очах миттєво з’явилися сльози. — Я ж життя на тебе поклала, Матвію! Я відмовляла собі в усьому, щоб у тебе була освіта, щоб ти став людиною! А тепер ця… ця жінка тягне тебе невідомо куди?

— Вона не тягне мене, мамо. Це наше спільне рішення. Точніше — це моя єдина можливість зберегти сім’ю. Бо ти робиш усе, щоб її зруйнувати.

Ганна Вікторівна схопилася за серце.

— Як ти можеш таке казати! Я тільки й думаю, як вам краще! Я хотіла як краще!

— Знаєш, мамо, — Матвій підвівся, — іноді «як краще» — це просто залишити людей у спокої. Дозволити їм робити власні помилки. Дозволити їм самим вирішувати, що купувати і куди їхати. Ти ніколи не любила Світлану, ти любила владу над нами. Але сьогодні ця влада закінчується.

Він поклав ключі від їхньої квартири на стіл.

— Можеш здавати її чи робити там що хочеш. Ми туди не повернемося.

— Ти проклянеш цей день! — крикнула вона йому в спину, коли він уже виходив у коридор. — Ти ще прибіжиш до матері, коли вона тобі серце розіб’є!

Матвій зачинив двері дбайливо, без гуркоту. Він не відчував гніву. Тільки легкість.

Нове життя почалося не з феєрверків, а з розпакування коробок у порожній орендованій квартирі. Тут пахло свіжою фарбою та новими можливостями. У них не було багато речей, але було головне — тиша.

Перший тиждень вони просто звикали до того, що телефон не розривається від дзвінків з докорами. Світлана вперше за довгий час почала співати, коли готувала сніданок. Матвій ловив себе на думці, що він більше не відчуває того постійного напруження у плечах.

Звичайно, Ганна Вікторівна намагалася їх дістати. Вона дзвонила його друзям, вона писала Світлані у месенджери з різних акаунтів, звинувачуючи її у всіх гріхах. Але це було вже далеко. Це було як шум дощу за вікном — він є, але він тебе не мочить.

Одного разу, через місяць після переїзду, вони гуляли в місцевому парку. Світлана зупинилася біля вітрини магазину іграшок. Там стояла велика, красива лялька — та сама, про яку мріяла якась маленька дівчинка всередині неї.

— Знаєш, — сказала вона, посміхаючись, — я раніше завжди думала: «А що скаже Ганна Вікторівна, якщо ми це купимо? Чи не скаже вона, що це марнотратство?». А тепер мені все одно.

Матвій пригорнув її до себе.

— Тепер ми самі вирішуємо, що марнотратство, а що — щастя.

Він розумів, що попереду ще багато труднощів. Треба облаштовуватися, треба звикати до нового ритму. Але він також знав: той вибір, який він зробив у вітальні матері, був найважливішим у його житті. Він вибрав не просто дружину, він вибрав себе.

І ти, читачу, якщо зараз відчуваєш цей зашморг на шиї, подумай — чи варта ця «сімейна ідилія» того, щоб повільно зникати як особистість? Можливо, твій переїзд — це не втеча, а нарешті дорога додому?

Життя занадто коротке, щоб проживати його за чужим сценарієм. Особливо, якщо цей сценарій написаний людиною, яка не вміє любити без контролю.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.