Інколи, щоб нарешті почати дихати на повні груди, треба спочатку щось зруйнувати до самої основи.
— Олено, ти що це надумала, дівко? — гукнула сусідка баба Галя через паркан, притримуючи хустку, яку так і намагався зірвати холодний вітер.
На дворі стояв пізній листопад, земля вже почала братися міцною кіркою, а в повітрі пахло першим снігом. Сусідка дивилася на мене так, ніби в мене в руках був не садовий інвентар, а щось вкрай небезпечне.
— Листопад на носі, люди городи давно поорали, а вона копає! Що ти там садити зібралася в таку холоднечу? Земля ж мерзла!
Я поправила цупку рукавицю і глянула на неї спокійним, майже прозорим поглядом. Усередині в мене все кипіло, хоча руки від холоду вже потроху німіли.
— Я не саджу, бабо Галю, — відказала я, застромлюючи лопату в ґрунт. — Я навпаки. Я сьогодні проводжу інвентаризацію свого життя.
А ще тиждень тому я дбайливо вкривала ці декоративні кущі подвійним шаром захисного волокна. Гладила кожну гілочку, шепотіла їм, що зима буде м’якою. Я любила цей клаптик землі більше за будь-які закордонні курорти.
Коли п’ять років тому я вперше приїхала на цю ділянку до чоловіка та його мами, тут було справжнє болото. Очерети вище голови, стара халупа і глина, в якій ноги грузли по кісточки.
Свекруха, Ганна Петрівна, тоді тільки махнула рукою: — Ой, Оленко, роби тут що хочеш. У мене ні сил, ні бажання немає з цією цілиною воювати. Ростити тут нічого не буде, хіба що бур’яни.
І я прийняла цей виклик. Кожну свою премію, кожен додатковий підробіток я вкладала сюди. Замість нової шуби чи дорогого телефона я замовляла машини з чорноземом. Замість посиденьок у кафе я виписувала рідкісні сорти декоративних дерев із розплідників.
Мій чоловік, Андрій, тільки підсміювався: — Тобі б на агронома вчитися, — казав він. Але коли влітку ми сиділи на ідеальному газоні в тіні моїх туй, він залюбки смакував домашніми стравами і хвалився друзям, яка в нього «господарська» дружина.
До цієї осені ділянка перетворилася на справжню картинку з журналу про ландшафтний дизайн. Це був дорослий, розкішний сад. Мій особистий рай, створений моїми руками.
Гроза почалася не з неба, а звичайної недільної вечері. Ми сиділи в Ганни Петрівни. На столі стояла духмяна печеня, у вазочці лежало печиво, яке так любить Андрій.
На іншому кінці столу вмостилася Ірина — молодша сестра чоловіка. Вічна «дитина в біді», якій уже далеко за тридцять, але вона все ніяк не знайде себе в цьому житті. Іра колупалася у тарілці з таким нещасним виглядом, що я одразу зрозуміла: знову будуть просити.
— Оленко, Андрію, — почала свекруха тим надто лагідним голосом, від якого в мене зазвичай пробігає холодок по спині. — Ми тут з Ірочкою подумали… У неї зараз дуже скрутно. Борги, з банків постійно телефонують, спокою не дають. Треба дитині допомагати.
Я напружилася, але мовчала. Допомога в цій родині завжди означала одне: ми з Андрієм маємо відкрити гаманці.
— Коротше кажучи, я вирішила продати дачу, — випалила Ганна Петрівна, уникаючи мого погляду. — Земля зараз піднялася в ціні, а ділянка в нас тепер така доглянута, дякуючи тобі, Оленко. Ріелтор сказав, що з таким садом її заберуть з руками й ногами. Ірочці вистачить і всі питання закрити, і на перший внесок за власну кімнатку залишиться.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Андрій перестав жувати. Я повільно поклала прибори на стіл.
— У якому сенсі — продати? — мій голос звучав чужо. — Ганно Петрівно, ви ж чудово знаєте, скільки я туди вклала. Одна лише теплиця коштувала стільки, що можна було б пів року жити не працюючи. А туї? А декоративні кущі? Це ж роки праці!
Свекруха лагідно посміхнулася, ніби пояснювала щось нерозумній дитині:
— Оленко, ну навіщо тобі ті кущі? Тільки спину рвати. Ми ж сім’я, треба виручати одне одного. Ірочці зараз потрібніше, у неї ж малеча на руках. А ви з Андрієм ще молоді, заробите, купите собі щось інше. Та й за документами, сама розумієш, земля ж моя.
— Земля — ваша, — погодилася я, відчуваючи, як усередині все крижаніє. — Але все, що на ній росте — моє. Я хочу повернути вартість своїх вкладень. Або я заберу самі вкладення.
Ірина пирхнула, не стримавшись:
— Ти що, чеки збирала? Яка дріб’язковість! П’ять років там жила, повітрям дихала, городину свою вирощувала, а тепер торгуєшся? Це ж не по-людськи.
— Збирала, — коротко кинула я.
Я дістала з сумки пухку папку на блискавці. Вона впала на стіл із важким звуком. — Тут усе. Від першого мішка добрив до останньої плитки на доріжці. Або ви виплачуєте мені хоча б частину суми від майбутнього продажу, або я…
— Ой, не сміши мене! — перебила свекруха, і її голос вмить втратив усю лагідність, ставши жорстким, як камінь. — Земля моя — значить, і все, що в неї коріння пустило, теж моє. Бог велів ділитися, Олено. Не будь жадібною, тобі це не личить. Навесні вже покупці приїдуть, тож ти там наведи лад, листя згреби, щоб вигляд був товарний.
Я перевела погляд на чоловіка. Андрій дивився кудись у вікно, вивчаючи тріщини на підвіконні. — Мама права, Лен… Ну чого ти починаєш? Ірці справді зараз непереливки. Не будь такою жорсткою.
У цей момент щось у мені, що трималося всі ці роки на любові та терпінні, просто розсипалося на порох.
Я не спала три ночі. Думала. Може, справді залишити все як є? Гроші — то таке, приходять і йдуть. Спокій дорожчий. Але потім я уявила, як чужі люди будуть ходити моїм газоном. Як Іра буде витрачати гроші, здобуті моєю працею і моїми відмовами від відпочинку. Як мої зусилля просто назвали «товарним виглядом».
У суботу вранці я поїхала на дачу сама. Зупинилася біля воріт, дивлячись на свої туї. П’ять років тому вони були маленькими саджанцями, а тепер — високі, красиві дерева. Моя теплиця, яку я так довго обирала, блищала на холодному сонці.
Це не було просто майно. Це був мій час. Моє життя, яке вирішили продати без моєї згоди.
До паркану під’їхав великий вантажний автомобіль. З нього вийшли двоє міцних чоловіків у робочому одязі. — Господиня? — запитав один із них. — Який обсяг роботи?
Я відкрила свою папку. Дістала список, складений напередодні. Я була абсолютно спокійна. — Обсяг повний, хлопці. Копаємо все. Суворо за списком. Починаємо з декоративних хвойних.
Чоловіки перезирнулися, але дістали лопати. Звук металу, що входив у землю, став першим акордом мого звільнення.
Ми працювали швидко. Величезні чорні мішки, які я купила із запасом, наповнювалися землею. Разом із рідною грудкою ґрунту туди відправлялися мої п’ятирічні зусилля.
— Обережніше з корінням, — просила я. — Нам треба, щоб вони прижилися на новому місці.
Баба Галя так і продовжувала «чергувати» біля паркану, забувши про холод. Її очі ставали все більшими з кожним викопаним кущем. — Ленку, та що ж ти робиш? Наче орда пройшла! Була ж краса, а тепер що? Вирви одні!
Я не відповідала. Я звіряла кожну позицію. Троянди елітних сортів — у мішки. Ялівець, який я везла через усе місто — у кузов. Хости, що розрослися до неймовірних розмірів — запакувати.
Найважче було з теплицею. Каркас розбирали довго. Скрегіт шурупів різав тишу дачного кооперативу. Листи полікарбонату знімали обережно, складаючи один до одного.
Коли ми закінчили, уже почало сутеніти. Я озирнулася навколо. Від мого «райського саду» не залишилося й сліду. Ділянка повернулася до свого початкового стану: глина, ями та купини бур’янів біля паркану. Пейзаж нагадував поле після великих розкопок.
— Страшно дивитися, господиня, — буркнув водій, затягуючи тент на машині. — Наче стихія пройшла.
— Це не стихія, — я обтрусила руки. — Це справедливість. Рахунки закрито.
Ми виїжджали в сутінки, відвозячи з собою вкладення, еквівалентні вартості непоганого вживаного авто. А на хвіртці я залишила ключ. Земля ж не моя. Нехай господарюють.
З Андрієм ми розійшлися через тиждень. Він так і не зрозумів, чому я «психанула». Для нього це були просто «кущі», а для мене — акт зради. Жити з людиною, яка готова віддати твою працю на поталу родичам, я більше не могла.
Своєї матері про те, що сталося на дачі, він сказати побоявся. Сказав просто: «Не зійшлися характерами». Розлучення пройшло тихо, ділити нам не було чого, крім тієї самої дачі, яка й так була на мамі. Я пішла з тим, з чим прийшла. І зі своїм садом.
Мої саджанці перезимували в знайомого фермера. Навесні я продала їх через тематичну групу в інтернеті. Забрали все за один день. Отриманих коштів якраз вистачило на перший внесок за невелику власну квартиру.
Справжній вибух стався у квітні. Дзвінок від Ганни Петрівни застав мене під час обідньої перерви. Я навіть здивувалася, бо ми не спілкувалися кілька місяців.
— Ти! — вереск у слухавці був такий, що я змушена була відставити телефон. — Ти що накоїла? Ти що зробила, нелюде?
— Доброго дня, Ганно Петрівно. Що сталося? — мій голос був рівним і спокійним.
— Ми з клієнтами приїхали! — задихалася колишня свекруха. — Ріелтор привіз людей, обіцяв їм елітну ділянку з ландшафтним дизайном! А там… там пустир! Ями! Бруд по коліно! Покупці розвернулися і пішли, назвали нас шахраями! Ірочка в істериці!
— Чому шахраями? — спокійно запитала я. — Земля на місці. Будинок стоїть. Паркан теж.
— Ти все вивезла! Ти вкрала наш сад! Ти ділянку зіпсувала, ціну збила вдвічі! Хто тепер купить це переоране поле за нормальні гроші?
Я підійшла до вікна свого офісу. За склом шуміло місто, весна вступала у свої права, на деревах з’являлися перші бруньки.
— Ганно Петрівно, — сказала я тихо, але твердо. — Я нічого не крала. Я забрала своє рухоме майно. У мене на кожну рослину є документ. Я пропонувала вам домовитися, ви відмовилися. Ви сказали: «Земля моя — кущі мої». Але за законом, усе, що можна відокремити від землі без шкоди для неї — власність того, хто це придбав.
— Та як у тебе рука піднялася… Ми ж сім’я були… — вона перейшла на плач.
— Саме так. Були. Ви хотіли продати мою п’ятирічну працю, щоб Іра могла не працювати. Ви думали, я — безкоштовний ландшафтний дизайнер? Ні, Ганно Петрівно. Я — людина, яка цінує себе.
Я завершила дзвінок і додала номер до чорного списку.
Кажуть, дачу вони так і не продали. Покупці, бачачи пориту землю, підозрювали, що з ділянкою щось не так, і не хотіли ризикувати. Тепер Ірі самій доведеться брати лопату в руки, якщо вона хоче щось змінити.
А я? Я купила квартиру. У мене великий балкон, де я вже поставила перші квіти. Вони цвітуть якось особливо яскраво. Бо вони ростуть на моїй землі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
