— Збирайте свої клунки, мамо, і шукайте собі інший куток! — голос Тетяни пролунав різко. — Мені набридло, що ви вічно пхаєте свого носа в наш побут.
Ніна Петрівна повільно опустила горнятко з чаєм.
За вікном їхньої київської квартири на Позняках монотонно шумів жовтневий дощ, розмиваючи вогні ліхтарів.
У повітрі пахло свіжою випічкою — вона щойно дістала з духовки пиріжки з яблуками, які так любив її син Роман.
Але тепер цей солодкий запах здавався нудотним.
— Що ти таке кажеш, дитино? — голос старої жінки здригнувся, але вона намагалася тримати спину рівно.
— Ви все чудово почули! — невістка підійшла ближче, обдавши Ніну Петрівну шлейфом дорогих парфумів, які Роман подарував їй на день народження. Гроші на цей подарунок він, до речі, позичив у матері. — Ми з Романом порадилися і вирішили: нам час жити самостійно. Без сторонніх очей. А ви вже доросла жінка, маєте знайти собі інше місце.
— Інше місце? — Ніна Петрівна повільно підвелася, тримаючись за край столу. — Тетяно, ти не забула, завдяки кому ви взагалі змогли зайти в ці стіни? Чиї гроші стали тим фундаментом, на якому стоїть цей будинок?
— Та які там гроші! — Тетяна зневажливо пирхнула, поправляючи манікюр. — Це було сто років тому. Ми вам усе давно повернули з відсотками, коли Роман отримав першу велику премію!
— Повернули? — Ніна Петрівна обвела поглядом кухню. Новий гарнітур у скандинавському стилі, посудомийна машина, за яку вона внесла половину вартості, навіть цей стіл — усе дихало її допомогою. — Цікаво, коли ж це було? Бо я щось не пам’ятаю жодної гривні, окрім того, що ви «дозволяли» мені тут жити.
— Не вдавайте з себе жертву! — вигукнула невістка. — Ви жили на всьому готовому, ми платили за комірне, поки ви тут займали зайві квадратні метри!
Ніна Петрівна відчула, як серце боляче стиснулося. «Займала метри».
Три роки тому, коли Роман залишився без роботи, хто гасив їхні кредити?
Коли Тетяна три місяці лежала на збереженні, хто вимивав кожен куток у хаті?
Хто ростив маленьку Марічку, поки батьки будували кар’єру, купуючи їй підгузки та каші зі своєї скромної пенсії?
Саме в цей момент двері відчинилися, і в прихожу зайшов Роман.
Побачивши наелектризовану атмосферу, він не поспішав знімати куртку, наче готувався до втечі.
— Що тут знову за дебати? — запитав він, уникаючи погляду матері.
— Твоя дружина виставляє мене за двері, Романе, — Ніна Петрівна подивилася на сина, шукаючи в його очах підтримку. — Каже, що я тут просто «квартирувала».
Роман опустив голову.
Мовчання затягнулося, і в цій тиші Ніна Петрівна почула вирок своїй надії.
— Мамо, — нарешті вичавив він із себе. — Може, Тетяна в чомусь і має рацію? Тобі на дачі буде краще. Там природа, тишина, повітря чисте. Ми тобі допоможемо переїхати.
У Ніни Петрівни всередині щось обірвалося.
Дача під Бородянкою!
Стара хатина без газу, де взимку стіни покриваються памороззю, а вода в колодязі замерзає так, що її треба рубати сокирою.
Син пропонував їй замерзнути заради свого «комфорту».
— Зрозуміло, — вона кивнула, відчуваючи, як очі наповнюються гарячою вологою. — Значить, ви вже все вирішили без мене.
— Мамо, не роби з цього трагедію! — Роман зробив крок до неї, але Тетяна взяла його за лікоть. — Марічка росте, їй треба власна кімната. Ми не можемо тулити дитину в коридорі, поки ви займаєте спальню.
— А де ж я була всі ці роки, синку? Хіба я не спала на розкладному кріслі, коли ви готували кімнату для гостей? Хіба я не була тою «нянею», яка працювала без вихідних і свят?
— Досить згадувати минуле! — перебила Тетяна. — Ми тепер міцно стоїмо на ногах і можемо дозволити собі няню з агентства. Нам не потрібні ваші «старі методи виховання».
— На няню гроші є, — гірко усміхнулася мати. — А на матір місця не знайшлося.
Вона підійшла до вікна.
Надворі, на дитячому майданчику, бігала її онука Марічка.
Маленьке сонечко, яке щовечора засинало під бабусині казки про котиків.
Завтра дитина прийде зі садочка і не знайде тої, хто завжди зустрічав її теплими обіймами.
— Коли мені піти? — запитала вона, дивлячись на дощ.
— До неділі, — відрізала Тетяна. — У понеділок приїдуть майстри переробляти вашу кімнату.
Тиждень.
Один тиждень на те, щоб змінити життя на сьомому десятку років.
Знайти житло на пенсію у шість тисяч гривень у місті, де навіть оренда комірки коштує вдвічі дорожче.
Того вечора Ніна Петрівна не плакала.
Вона зачинилася у своїй крихітній кімнатці та почала перебирати стару теку з документами.
Ось Романко в першому класі у вишиванці.
Ось її покійний Степан — величний, у формі, він завжди казав: «Ніно, бережи родину, це єдине, що має сенс».
— Бабусю, а чому ти складаєш речі? — у дверях з’явилася Марічка в піжамі з каченятами.
— Мамі треба більше місця для твоїх іграшок, квіточко, — Ніна Петрівна пригорнула дитину. — Дорослі іноді роблять дивні речі.
— А ти не поїдеш? — оченята дівчинки наповнилися сльозами. — А хто буде пекти млинці з маком? Мама тільки кашу з пакетів варить.
— Я завжди буду поруч, десь у твоїх думках, — прошепотіла вона, хоча серце розривалося на шматки.
Коли Марічка заснула, Ніна Петрівна дістала свою «таємну схованку» — старий щоденник витрат. Вона з дитинства звикла записувати кожну копійку.
«12 жовтня — ліки для Тетяни (збереження) — 3400 грн.»
«5 листопада — заміна змішувача на кухні — 1200 грн.»
«20 січня — підгузки та суміш (пенсія) — 2800 грн.»
І там багато записів таких було.
За три роки набралася сума у понад 200 тисяч гривень.
Усі її заощадження, усі «гроші на чорний день», які вона вклала в їхнє виживання.
Але головним був інший папір.
Вона згадала, як три роки тому Роман прийшов до неї, ставши на коліна:
«Мамо, без твого внеску нам не дадуть іпотеку. Продай дачу тата, допоможи, ми тебе ніколи не покинемо».
Вона продала. Вона віддала 15 тисяч доларів — усе, що було.
З кухні долинали голоси.
— Романе, не будь таким слабаком! — шипіла Тетяна. — Ми не зобов’язані її утримувати до скону. У нас свої цілі, ми хочемо поїхати в Карпати взимку, побачити й світ.
— Але ж вона допомогла з внеском, — несміливо заперечив син.
— Допомогла і молодець! Ми їй дали можливість пожити в комфорті три роки. Рахунок закритий!
Наступного ранку Ніна Петрівна вирушила за оголошеннями.
Перша квартира була на околиці — занедбана хрущовка.
— Пенсіонерка? — господиня змірила її презирливим поглядом. — Ні, бабусю. Ви там заллєте сусідів або газ забудете вимкнути. Мені потрібні молоді та платоспроможні.
Другий варіант — кімната у гуртожитку.
Але там було так багато диму, а сусіди виглядали так загрозливо, що Ніна Петрівна просто розвернулася і пішла геть.
Повернувшись додому, вона побачила, що Тетяна вже виносить її коробки в коридор.
— Що ви робите?! — Ніна Петрівна зупинилася в дверях.
— Розчищаю простір! — Тетяна була в азарті. — Дизайнер сказав, що тут буде велика шафа для суконь.
— Це не хлам, Тетяно! Тут мої фотографії з Романом! Тут подарунки від Марічки!
— Ну візьмете це з собою в село. Там стіни великі, буде де розвісити мемуари.
Раптом у коридорі затрізвонив телефон Тетяни.
Вона підняла трубку, і її обличчя почало повільно ставати сірим, як асфальт під дощем.
— Що? Як скорочення? Але ми ж тільки. Ні, почекайте!
Вона опустилася на банкетку, випустивши телефон з рук.
— Що сталося? — Ніна Петрівна підійшла ближче.
— Романа звільнили, — прошепотіла невістка. — Фірма закривається через борги. Його і ще половину штату виставили за двері без жодної компенсації.
— Як звільнили? — Ніна Петрівна відчула дежавю.
Три роки тому було те саме.
— У нас кредит за машину! У нас іпотека — п’ятнадцять тисяч щомісяця! Де ми візьмемо гроші?! — Тетяна почала ридати.
У цей момент двері відчинилися, і на порозі з’явився Роман.
Вигляд у нього був сумний.
Він мовчки пройшов на кухню і сів за стіл.
— Мамо, ти бачила Тетяну? — запитав він глухо.
— Бачила. І чула. Значить, «рожева кімната» скасовується?
— Мам, не час для жартів! — вигукнув син. — У нас катастрофа. Ми не зможемо платити за квартиру. Нас виселять через три місяці!
Тетяна забігла на кухню, витираючи очі:
— Ніно Петрівно, може, ви поки що не будете з’їжджати? Ну, хоча б ці пів року. Поки Роман знайде роботу. Ваша пенсія, вона б нам допомогла перекрити хоча б продукти.
Ніна Петрівна повільно підійшла до столу і сіла навпроти них.
Тепер вона не була «зайвим метром».
Тепер вона знову стала «рятувальним колом».
— Значить так, діти мої, — Ніна Петрівна дістала зі своєї папки пожовклий аркуш. — Давайте поговоримо про «квартирантів».
Вона поклала перед ними копію договору купівлі-продажу.
— Пам’ятаєш, Романе, як ти просив мене оформити частку на мене, «для надійності», як ти казав?
Син і невістка втупилися в папір.
— Тут написано: Ніна Петрівна Очеретна є власницею 1/3 цієї квартири. І я маю законне право тут не просто жити, а й розпоряджатися своєю часткою.
— Що це означає? — Тетяна напружилася.
— Це означає, що якщо ви ще раз заговорите про «виселення», я завтра ж подаю позов на виділення моєї частки в натурі. Або я просто продам свою кімнату. Повірте, охочих знайдеться багато.
У кухні повисла тиша. Чути було лише, як цокає годинник на стіні.
— А ще, — продовжувала вона спокійним, сталевим голосом, — ось мої записи за три роки. Ви винні мені понад 200 тисяч гривень, які я витрачала на вашу сім’ю, поки ви купували собі нові айфони та брендові речі. Я можу подати позов про стягнення боргів.
— Мамо, ти ж не зробиш цього, — прошепотів Роман. — Ми ж сім’я.
— Сім’я? — Ніна Петрівна гірко засміялася. — Сім’я — це коли ділять останню скоринку хліба, а не коли матір виганяють у холодну хату, щоб поставити рожеву шафу! Сім’я — це коли поважають старість, а не використовують її як безкоштовну прислугу.
Тетяна раптом впала на коліна біля ніг свекрухи:
— Ніно Петрівно, пробачте мені! Я була дурною, я хотіла здаватися успішною перед подругами. Будь ласка, не кидайте нас! Без вашої пенсії та вашої допомоги ми пропадемо!
— Встань, Тетяно, — холодно мовила Ніна Петрівна. — Не люблю дешевих вистав. Ви згадали про мою «корисність» тільки тоді, коли запахло смаленим.
Вона встала і підійшла до коробок у коридорі.
— Романе, — звернулася вона до сина. — Занеси ці коробки назад у мою кімнату. Постав їх обережно, там мої спогади.
— Так, мамо, зараз, — Роман кинувся виконувати наказ.
— І ось ще що, — Ніна Петрівна повернулася до невістки. — Відсьогодні правила в цьому домі зміняться. По-перше, ніхто не сміє підвищувати на мене голос. По-друге, бюджет тепер веду я. Усі ваші «хотілки» — після того, як будуть заплачені борги. І по-третє. Марічка. Вона буде бачити бабусю тоді, коли ми обидві цього захочемо, а не коли вам зручно побігти на манікюр.
— Ми згодні на все! — вигукнула Тетяна.
— Я ще не закінчила. Романе, замість того щоб скаржитися, завтра підеш на ринок. Там шукають вантажників. Це тимчасово, але це робота. А ти, Тетяно, навчишся пекти млинці. Бо дитині потрібна мати, а не менеджерка в декреті.
Вечером, коли дім нарешті заспокоївся, Ніна Петрівна сиділа у своїй кімнаті.
Вона дивилася на фото Степана.
— Ну що, Степанчику мій, — прошепотіла вона. — Родину я зберегла. Тільки тепер вони будуть знати, що любов — це не подарунки, а повага.
За стіною було чути, як Роман шепочеться з Тетяною, а Марічка мирно сопе у своєму ліжечку.
Ніна Петрівна знала: попереду важкі часи.
Але тепер вона точно знала — ніхто більше не назве її «квартиранткою» у власному житті.
Але чи правильно зробила мати, що пробачила своїх дітей?
Чи не варто було поїхати на дачу і пожити декілька місяців там, щоб навчилися її цінувати?
Чи материне серце все одно до своїх дітей лиш любов береже, щоб там не сталося?
Але чи не потрібно провчити їх, щоб через пів року таке знову не повторилося, або ще гірше відмовилися від неї на старість?
Фото ілюстративне.
