— Збирай свої речі і вимітайся! Досить тут задарма жити на всьому готовому! — Галина Степанівна жбурнула мені під ноги пакунок із речами, наче це було якесь сміття, а не моє життя.
Я стояла в коридорі київської «двокімнатки» на Позняках, не вірячи власним очам.
Ще вчора ця жінка називала мене «донечкою» та «золотком», пригощаючи домашніми сирниками, а сьогодні вона кричала так, що, здавалося, стіни дрижали.
— Галино Степанівно, але ж ми домовилися.
— Ніяких «але»! — вона розмахувала руками. — Думала, багатого киянина підчепила? Мій Дмитро занадто гарний для такої!
Я спробувала пройти до спальні, щоб забрати документи та ноутбук, але майбутня свекруха перегородила мені дорогу, вперши руки в боки.
— Стій! Усе, що в цій квартирі — куплено за гроші мого сина! Значить, воно залишається тут!
— Як це залишається? Це мої особисті речі! Моя косметика, мій фен, мої сукні!
— Твої? — вона зареготала, примруживши очі. — А хто тебе годував цілий рік? Хто за комуналку платив? Вважай, що це твоя орендна плата за те, що небо застилала в нашій хаті!
У під’їзді почувся гуркіт ліфта.
Дмитро повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай.
Він зупинився на порозі, розгублено переміщаючи погляд з матері на мене.
— Мамо, що тут за крик? — запитав він, навіть не знявши взуття.
— Дмитрику, синку, поясни цій панянці, що термін її безкоштовного проживання в нашому гніздечку закінчився, — Галина Степанівна миттєво змінила тон на плаксивий і театрально притиснула долоню до серця. — Я більше не можу терпіти її хамства! Вона мене за людину не вважає!
— Яке хамство? — я ледь не задихнулася від обурення. — Я просто попросила вас не переривати мої закриті коробки під ліжком!
— Бач, Дмитре! — вигукнула свекруха. — Вона мені вказує, що мені робити у власній квартирі! В моїх шафах ритися забороняє! Хто вона така?
Дмитро мовчав.
Його погляд був спрямований у підлогу.
У цей момент я зрозуміла, що шукати підтримки тут — все одно що шукати воду в пустелі.
— Дімо, скажи що-небудь! — я взяла його за рукав куртки. — Ти ж бачиш, що вона робить! Вона ж мене просто виганяє на вулицю!
— Олю, ну може, справді варто трохи заспокоїтися? — він нарешті підняв очі, але в них була лише боягузлива покора. — Мама зараз на нервах. Ти ж знаєш її тиск. Давай ти на кілька днів поїдеш до подруги, а потім все вирішимо.
— На кілька днів? — я відсахнулася від нього, відчуваючи, як серце крижаніє. — А як же наші плани? Як же весілля у Вінниці, на яке ми вже замовили кафе?
— Ха! Весілля! — пирхнула Галина Степанівна. — Не дочекаєшся! Мій син знайде собі гідну пару, а не таку, як ти! Я у твої роки вже трьох дітей до школи водила!
— Трьох? — я здивовано подивилася на неї. — Але ж у Дмитра немає ні братів, ні сестер!
Запала ніякова тиша.
Свекруха почервоніла, а Дмитро почав інтенсивно розв’язувати шнурки, уникаючи мого погляду.
— Неважливо! — швидко вигукнула мати. — Головне, що ти тут більше ніхто! Дмитре, допоможи матері виставити ці баули за двері!
Я востаннє подивилася на чоловіка, з яким збиралася пов’язати долю.
— Пробач, Олю. Але мама має рацію — нам треба подумати про наше майбутнє окремо. Поки що це буде найкращим варіантом для всіх.
Я підняла свій пакет, закинула сумку на плече і пішла до виходу.
Біля самих дверей я обернулася:
— Знаєш що, Дмитре? Твоя мама щойно зробила мені неймовірний подарунок. Вона показала мені, що ти — лише тінь у її спідниці. І дякувати Богу, що я це побачила зараз, а не після РАЦСу.
— І слава Богу, що здихалися! — полетіло мені в спину.
Я сиділа внизу, на дитячому майданчику, примостившись на лавці біля входу в під’їзд.
Руки тремтіли, а в голові, наче заїжджена платівка, прокручувалося одне питання: як ми до цього дійшли?
Пів року тому Галина Степанівна зустрічала мене з відкритими обіймами.
— Олюню, донечко, ти ж сирота в Києві, навіщо тобі ті чужі квартири орендувати? — шепотіла вона, підливаючи мені домашнього узвару. — Дмитро тебе так кохає! Переїжджай до нас, ми ж майже одна сім’я!
Тоді мені здавалося, що це щира турбота.
Я працювала в юридичній фірмі, мала непогану зарплату, але Дмитро постійно нарікав, що ми замало відкладаємо на власну оселю.
Пропозиція матері здалася виходом.
Перший місяць був схожий на ідилію.
Галина Степанівна розпитувала про мою роботу, хвалила мою вроду та господарність.
Але поступово «ідилія» почала тріщати по швах.
Спочатку це були дрібні зауваження:
— Олю, а чому ти рушники не за кольорами розвісила? У нас так не прийнято.
Потім почалися фінансові маневри:
— Донечко, Дмитру важко самому все тягнути. Ти б могла частину своїх преміальних мені віддавати? На господарство, на ліки, ми ж усе в один кошик кладемо.
Я давала.
Щомісяця я купувала продукти на весь дім, оплачувала комуналку за три місяці наперед, бо «у мами пенсія маленька».
Потім Галина Степанівна почала проводити «інспекції».
Вона заходила до нашої кімнати, поки я була на роботі.
Перекладала речі, вивчала чеки в моїх сумках.
— Олю, я бачила в тебе нові парфуми. Навіщо така розкіш? Дмитро на всьому економить, а ти гроші на вітер кидаєш!
Вчора я застала її за тим, як вона перебирала мою скриньку з прикрасами.
— Що ви робите? — запитала я, намагаючись стримати гнів.
— Та так, подивилася, — вона навіть не відвела погляду. — Які дорогі в тебе сережки. Справжні смарагди? Дмитро, мабуть, останнє віддав, щоб тобі догодити, а матері на лікування на очах бракує!
— Це подарунок моїх батьків на повноліття! — крикнула я.
Саме тоді я зрозуміла: я для неї не невістка. Я — ресурс.
Гаманець на ніжках, який ще й має нахабство мати власну думку.
Мій телефон завібрував.
Повідомлення від Дмитра:
«Олю, вибач. Мама дуже засмучена через твої слова про трьох дітей. Давай поговоримо через кілька днів, коли вона заспокоїться».
Я видалила діалог, не відповідаючи.
Через годину я вже була у своєї близької подруги Марини.
Вона налила мені чаю і мовчки слухала мою плутану розповідь.
Марина нахмурилася.
— Олю, слухай, я не хотіла тобі цього казати, поки у вас все було добре, але тепер мовчати не буду.
— Про що ти?
— Моя знайома з фітнес-клубу живе в тому ж під’їзді, поверхом нижче. Вона розповідала про недобру жінку одну. Так там називають твою Степанівну.
У мене всередині все перевернулося.
— До тебе у Дмитра було як мінімум двоє, які жили з ними. Одну звали Настя, іншу — Ірина.
— Він казав, що до мене ні з ким не жив!
— Звісно, казав! — Марина хмикнула. — Сценарій ідентичний: спочатку Степанівна «любить до дуже щиро», заманює в хату, щоб дівчина почала вкладатися в ремонт чи побут. А потім починається своє незадоволення виказувати. Настю вона вигнала взимку, просто виставивши валізи на сніг, бо та відмовилася переписати на Дмитра свою частку в батьківській хаті.
— Боже мій, — прошепотіла я.
— А Ірина сама пішла, — продовжила подруга. — Кажуть, Степанівна приходила до неї на роботу в дитячий садок і влаштовувала скандали, що Іра «краде бере з сімейного бюджету на ресторани». Дмитро завжди мовчав. Завжди! Він як прикріплений до її спідниці — вона каже «гав», він гавкає.
Я згадала, як Галина Степанівна постійно натякала, що мені варто продати мою земельну ділянку під Полтавою і вкласти гроші в «розширення їхньої квартири».
Тепер пазл склався.
Раптом на телефон надійшов дзвінок з невідомого номера.
— Алло?
— Олю? Це Галина Степанівна. — Голос був солодким, як мед. — Ти свої сережки забула в скриньці. І каблучку золоту. Дмитро сказав, що вони йому не потрібні, але я ж жінка чесна. Приходь завтра вранці, поки син буде на зміні. Поговоримо спокійно, по-жіночому. Забереш своє добро.
Вона кинула слухавку.
— Це щось недобре, — відрізала Марина. — Не йди сама. Вона щось задумала.
Наступного ранку я підходила до знайомих дверей.
У сумці в мене лежав увімкнений диктофон — порада Марини виявилася слушною.
Галина Степанівна відчинила двері в ошатному халаті, з ідеальною зачіскою.
— О, Олюню! Проходь, проходь на кухню. Чайку поп’ємо.
— Я прийшла тільки за речами. Де прикраси?
— Не поспішай так, дитино. — Вона сіла за стіл і повільно почала розмішувати цукор у чашці. — Знаєш, я вчора подумала. Може, ми трохи погарячкували. Дмитро дуже сумує. Постійно на твоє фото дивиться.
— І що ви пропонуєте? — я сіла навпроти, не знімаючи куртки.
— Ну жити разом важко, це факт. Але я готова піти на компроміс. Ти можеш повернутися. — Вона зробила паузу, спостерігаючи за моєю реакцією. — Але тепер умови будуть прозорими. Ти працюєш юристом, заробляєш добре. Тож десять тисяч гривень щомісяця — мені на руки. Це за оренду кімнати, за моє терпіння і за те, що я не буду лізти у ваші справи. Плюс — продукти купуєш ти.
Я не могла повірити власним вухам.
— Ви хочете, щоб я платила вам десять тисяч за право жити з власним нареченим у цій квартирі?
— А як ти хотіла? — свекруха посміхнулася. — Безкоштовний сир тільки в мишоловці. Або платиш — або Дмитро знайде ту, яка платитиме. А він зробить так, як я скажу. Ти ж бачила — він без мене ні кроку не ступить.
Раптом двері квартири відчинилися.
Дмитро забув ключі від авто і повернувся.
Він завмер у проході, почувши останню фразу матері.
— Мамо? — його голос здригнувся. — Про що ви говорите? Які десять тисяч?
Галина Степанівна миттєво перевтілилася.
Вона схопилася за серце, очі наповнилися сльозами.
— Ой, Дмитрику! Добре, що ти прийшов! Ця жінка, вона пропонує мені гроші, щоб я поїхала до села і залишила вас самих! Вона хоче мене вигнати з власної хати!
Дмитро з надією подивився на мене, чекаючи спростування.
— Ось, послухай, Дімо, — я дістала телефон і ввімкнула запис.
З динаміка чітко пролунав голос Степанівни:
«Десять тисяч гривень щомісяця — мені на руки. Це за оренду кімнати, або платиш — або Дмитро знайде ту, яка платитиме. А він зробить так, як я скажу».
Повісла тиша.
Чути було тільки, як цокає годинник у вітальні.
Дмитро повільно повернувся до матері.
— Мамо, ви просили у неї гроші за те, щоб ми були разом?
— Я хотіла як краще! Для нашої сім’ї! Щоб у нас були заощадження! — вона почала кричати. — Вона тебе не варта! Вона записує розмови! Це шпигунка, а не дружина!
— Досить, — сказала я, піднімаючись. — Дмитре, ти бачиш це? Ти чуєш це? Твоя мати торгує твоїм щастям, як товаром на базарі.
— Олю, зачекай. — він спробував схопити мене за руку. — Я все виправлю. Ми з’їдемо. Прямо зараз.
— Ні, Дімо. Не з’їдете. — Я подивилася йому в очі. — Ти не з’їдеш від неї. Бо ти боїшся її гніву більше, ніж втратити мене. Ти дозволив їй обібрати мене до нитки за цей рік і мовчав, коли вона кидала мої речі в багнюку. Твій вибір був зроблений ще тоді, коли ти вперше промовчав.
Я забрала свою скриньку зі столу.
— До побачення, Галино Степанівно. Дякую за урок. Він коштував мені дорого, але тепер я знаю ціну своєї свободи.
Я вийшла з квартири.
Дмитро вибіг за мною на сходи.
— Олю! Я кохаю тебе! Дай нам шанс!
— Кохання — це захист, Дімо. А ти мене не захистив. — Я натиснула кнопку ліфта. — Будь щасливим. Якщо вона дозволить.
Минуло три місяці.
Я зняла затишну однокімнатну квартиру на Оболоні з великим балконом і видом на Дніпро.
Виявилося, що коли не треба годувати трьох дорослих людей і «давати на ліки» свекрусі, моїх грошей цілком вистачає на комфортне життя, подорожі та нові сукні.
Нещодавно я бачила Дмитра в торговому центрі.
Він виглядав втомленим і якимось згаслим.
Поруч з ним йшла Галина Степанівна, міцно тримаючи його під лікоть.
Вона щось завзято йому пояснювала, вказуючи на вітрину з дорогими чоловічими костюмами.
Він просто кивав, наче робот.
Я пройшла повз, не привітавшись.
У моїй сумочці лежали ключі від мого власного світу, де немає місця маніпуляціям, тіням минулого та важкій «любові».
Зараз я сиджу в кафе, пишу цю історію і посміхаюся сонцю.
Життя — це не те, що з нами стається, а те, як ми на це відповідаємо.
І ви знаєте, я дуже вдячна своїй свекрусі, з якою у мене так і не склалося.
Я їй дуже вдячна, що вона відразу показала мені з якою людиною я хотіла пов’язати своє сімейне життя.
Я не розумію, як дорослий чоловік ось так може відмовитися від свого щастя, адже він дійсно мене щиро кохав?
Чому Дмитро вибрав маму а не мене? Чи вірно я зробила, що не пробачила його, ххоча він обіцяв змінитися?
Та чи змінюються колись люди такі?
Фото ілюстративне.
