— Що це? — голос Максима був незвичним, як шурхіт заліза по склу. Він кинув на кухонний стіл тонку теку з файлами. — Я питаю, що це за історія?
Надя саме дістала з холодильника молоко для ранкової кави і здригнулася. Вона повільно обернулася. Максим стояв, втиснувшись у дверний проріз, наче боявся підійти ближче. Його обличчя, зазвичай м’яке, тепер було чужим: блідим, із темними колами під очима.
— Максе, що сталося? Ти мене налякав.
— Не називай мене так! — рикнув він. — Підійди і глянь.
Надя підійшла до столу. У прозорому файлі лежав договір. Дарування. Вона пробігла рядки, і крижаний холод скував спину. Їхня квартира на проспекті Свободи була “подарована”. Новим власником значився її брат Роман. Унизу, в графі «Дарувальник», стояв знайомий до болю підпис. Її підпис.
— Цього не може бути, — прошепотіла вона. — Я такого не підписувала. Максиме, це помилка або підробка!
— Помилка? — він криво всміхнувся. — Помилкою було вірити тобі. Думав, ми команда. А ви з братчиком провернули номер за моєю спиною. Хочете лишити мене без даху?
— Не смій так казати! — у Надиному голосі задзвеніли сльози. — Роман ніколи… І я ніколи! Я не бачила цього паперу.
— Мені мама давно казала, що з твоїм Романом каламуть, — прошипів Максим. — Вічні борги, темні схеми. А я вуха розвісив, захищав тебе. Повторював собі: Надя мене кохає. Кохає! — Він майже сплюнув це слово. — Насправді — обожнює квартиру бабусі.
— Досить! — крикнула вона. — Твоя мама з першого дня мене гедзить, ти це знаєш!
— Ларису Степанівну не чіпай, — зробив крок він. — Вона одна бачила тебе наскрізь. Все скінчено, Надю.
Слова, сказані тихо, ударили болючіше за крик.
— Що значить — скінчено? — прошепотіла вона.
— Збирай речі і зникни, — твердо відповів. — Маєш годину.
Він вийшов, грюкнувши дверима. Кухня стала чужою. Надя дивилася на аркуш зі своїм «підписом», і світ розсипався на гострий пил.
…Вона сиділа на дивані в орендованій однокімнатці подруги Софії й механічно помішувала чай. Година змінилася другою; пам’яті про те, як вона зібрала сумку, майже не було. У голові крутилися три слова: «Збирайся. Забирайся. Зникни».
Софія, мініатюрна брюнетка з невгамовною енергією, присіла поруч і стисла її пальці.
— Надь, тримайся. Валер’янки?
— Не треба. Як він міг? Сім років разом — і ось так, з порогу.
— Бо повівся як телепень, — відрізала Софія. — Але треба щось робити. Дзвонила братові?
— Десять разів. Телефон вимкнений. Я переконана, що він ні до чого. Так, він розгильдяй, але не здатний на підлість.
— Тоді дивімося, кому вигідно. Відповідь очевидна: твоя свекруха. Лариса Степанівна.
Надя зітхнула. Їхні стосунки не клеїлися від першого знайомства. Свекруха — висока, струнка, у перлах і зі стриманим голосом — ніколи не різала в обличчя. Вона майстерно колола натяками: «Надю, яке симпатичне платтячко. На розпродажі?». У її світі старих книжок Надя з адміністраторської стійки салону виглядала зайвою.
— Але як вона могла? — прошепотіла Надя. — Підробити дарчу — кримінал.
— Коли мова про квартиру, ризикують усі, — пирхнула Софія. — Чи мав Роман проблеми?
— Місяць тому просив грошей «на бізнес». Я відмовила. Максим знав. Лариса склала красивий пазл: безтолковий брат, а сестра рятує його чужим майном.
— Ну от. Тепер знайти нотаріуса і самого Романа. Він рано чи пізно обізветься.
Номер брата все ще був поза зоною. Надя поїхала до нього додому: замок мовчав. Сусідка в бігудях прошепотіла: «Не бачила кілька днів. Приходили якісь міцні». У майстерні партнера Романа, Бориса, Надя почула гірше:
— Зник. І касу прихопив. Якщо знайдеш, скажи: краще не вертатися.
Версія свекрухи набирала вагу.
— Це ще не доказ, — твердо сказала Софія, коли Надя повернулася. — Давай шукати нотаріуса. Хто вказаний?
— «Нотаріус Коваль О.М.», Митна, 7.
Контора — перший поверх старого будинку. Вивіска вицвіла, пахло пилом і кавою. За столом сидів сивий чоловік з бігаючими очима.
— Чим допомогти? — спитав.
— Ви посвідчували цей договір? — Надя показала фото.
Коваль скинув погляд, і обличчя ледь сіпнулося.
— Можливо. Клієнтів багато. Ви хто?
— Надія Орлова. За паперами — “дарувальник”. Підпис — не мій.
Він зітхнув.
— Маєте претензії — до суду. Подали документи, підписалися, я завірив.
— Хто подавав? — тиснула Софія.
— Не пам’ятаю.
Очі бігали. Надя сказала:
— Я подам заяву в поліцію. Участь нотаріуса у підробці — не дрібниця.
Коваль зблід.
— Прийшла жінка з вашим паспортом. Казала, що ви її донька. Поспішала. Тиха, статечна, сиве волосся, перли…
Опис бив у ціль.
— Записи з камер? — спитала Софія.
— Не працюють.
— Звісно, — кинула Надя. — Він у долі. Але опис — її.
— Доказів бракує, — зморщилася Софія. — Потрібна зачіпка. Пригадай, ти підписувала щось “на автоматі”?
Надя перебирала дні… Півтора місяця тому Лариса приїжджала з «паперами для межування дачі», просила «чиркнути». Вона підписала все не дивлячись.
— Вона підсунула дарчу, — підсумувала Софія. — Копії?
— Ні. Сказала, сама відвезе.
— Тоді мусимо змусити її проговоритися.
Лариса була занадто обачною для прямої розмови. Тиждень минув у тумані. Надя звільнилася. Максим не дзвонив.
Увечері задзвонив незнайомий номер.
— Надю, це Роман, — голос хрипкий. — Пробач. Я вляпався. Взяв із каси гроші, бо приперли. Сховався в друга. Мені сказали про квартиру. Ти справді переписала її на мене?
— Ні! — вигукнула вона. — Мене підставили. А твоя втеча зіграла їм на руку.
— Сволота, — видихнув він. — Моя вина. Але маю ідею. Ризиковано, та може спрацювати. Слухай…
План — зачепити Ларису за образ бездоганної пані.
Наступного дня Надя в дешевому пальті поїхала до її будинку. Сіла на лаву біля під’їзду. Вона знала: свекруха вигулює песика щодня в один час.
За пів години двері відчинилися. Лариса Степанівна — бездоганна зачіска, пальто, собачка — побачила Надю й завмерла.
— Надія? Чого ви тут?
— Хочу поговорити. Будь ласка, п’ять хвилин. Мені нікуди йти. Роман зник.
В очах Лариси спалахнуло торжество.
— Гаразд. Говоріть.
— Я знаю, що це зробили ви. Нотаріус описав вас.
— Дурниці.
— Можливо. Але Роман теж знає. Якщо квартира не повернеться, Максим почує історію з вашої аспірантури. Про одного професора. І чому ваш перший шлюб зруйнувався раптово.
Влучило. Обличчя Лариси зблідло.
— Що… він знає? — прошепотіла вона.
— Достатньо. І Максим не в курсі, — Надя тримала погляд. — Я також записую нашу розмову.
Свекруха завмерла, ковтнула повітря.
— Добре, — прошипіла. — Я все владнаю. Тепер забирайтеся.
За два дні задзвонив Максим.
— Надю… Можеш говорити?
— Кажи.
— Мама сказала, що її обвели навколо пальця. Мовляв, шахраї, нотаріус у змові. Вона думала, що рятує квартиру від кредиторів твого брата. Дарчу анулювали, право повернули. Я… Пробач. Я мав повірити тобі. Я люблю тебе. Повернися.
— Ні, Максиме.
— Що «ні»? Я все виправлю! Поговорю з мамою…
— Справа не в ній. Справа в тобі. Ти не дав мені жодного шансу. Довіра — не папір зі штампом. У нас її більше немає. Не дзвони.
Вона поклала слухавку і заблокувала номер. Видалила спільні фото. Софія мовчки обійняла її.
— Що далі? — спитала подруга.
— Пошук роботи і нове житло, — Надя всміхнулася. — Життя триває.
Вранці Надя склала список: поліція, юрист, пошук роботи. У відділку заяву зареєстрували. Юристка сказала прямо:
— Шанси є. Потрібні свідчення нотаріуса і хоча б один доказ, що підпис підсунули.
Надя згадала про «довіреність на кореспонденцію». У чаті ОСББ вона знайшла фото оголошення про незабрану посилку на ім’я Л.С. У службі зберігся скан доручення з її «звіреним підписом». Юристка зраділа: є чим притиснути Коваля.
Паралельно Надя влаштувалася адміністраторкою в освітній центр. Увечері вона виписувала план: сон, біг, вода, книжка, англійська. «Я більше не чекаю дозволу жити», — занотувала.
Роман подзвонив знову:
— Я повернуся. Дам свідчення і говоритиму з тими, кому винен.
Він прийшов блідий, але тверезий. Підписав пояснення, відвідав поліцію, домовився з партнером про розтермінування. Ланцюг маніпуляцій тріскав.
Нотаріальну перевірку відкрили; Коваля викликали до палати. Він вертівся, та зрештою визнав: була жінка з паспортом і поспіх. Службовий диктофон зафіксував фразу «донька поспішає». «Маємо», — сказала юристка.
Коли суд підтвердив недійсність угоди, феєрверку не сталося. Лише полегшення. Квартира залишилася Максиму. Надя посміхнулася: билася не за площу, а за ім’я.
Роман поволі виборсався: влаштувався механіком, борг танув. Софія підсадила Надю на велосипед і ранкові пробіжки, навчила готувати хрусткі вафлі.
Одного вечора вони сиділи за кавою.
— Коли ти відчула перелом? — спитала Софія.
— Коли сказала «ні». Наче повернула ключі від себе.
— Далі що?
— Підтягну англійську, знайду квартиру з вікнами на схід. Любов — хай приходить у двері, а не через чиюсь маму.
Вони засміялися. Місто мерехтіло теплими вікнами. Надя сиділа рівно, як капітан свого корабля.
Зранку вона побігла на набережну. Телефон завібрував: «Це Максим. Я з’їхав від мами, почав терапію. Не турбуватиму». Вона видалила повідомлення.
У вихідні Надя знайшла невелику квартиру з білими стінами та широкими підвіконнями. Господиня сказала: «Мені потрібна тиха орендарка». Домовилися.
На новому місці вона повісила список мрій: «Марафон 10 км, англійська B2, море навесні, вафельниця». І допис: «Не плутати любов із проханням пробачити недовіру».
Якось у супермаркеті Надя зустріла Ларису. Та відвернулася. Надя підійшла першою.
— Доброго дня, Ларисо Степанівно.
— І вам, — сухо відповіла свекруха. — Сподіваюся, ви задоволені?
— Так, — спокійно сказала Надя. — Тепер — так.
Вони розійшлися різними рядами — дві паралельні історії, що більше не перетнуться.
Минуло пів року. Надю підвищили до керівниці фронт-офісу, вона здала іспит з англійської. Роман приніс довідку про часткове погашення боргу. Софія сяяла — закохалася у журналіста. Мереживо днів знову набуло форми — її.
Іноді ввечері Надя виходила на балкон і слухала місто. Вона згадувала шлях від кухні з текою до цього тихого простору і думала: «Я зробила правильно». Бо іноді досить вчасно сказати «ні», щоб відчинити двері для свого «так». А далі — працювати, сміятися, помилятися і знову вибирати себе. Це і є та квартира, яку не підпишеш ні на кого.
Після суду вони з Софією пішли на найдешевші тістечка у кав’ярню біля будинку. Стіл липнув, але какао було гаряче. Софія підперла щоку кулаком і сказала:
— Знаєш, ти зараз виглядаєш так, ніби скинула з плечей шафу.
— Мабуть, так і є, — посміхнулася Надя. — Ніколи не думала, що «ні» може бути таким корисним словом.
— Воно як пас безпеки, — хмикнула Софія. — Спочатку тисне, а потім рятує.
Вони довго мовчали, дивлячись у вікно, де котився трамвай і хтось ніс ялинку, хоча за вікном була весна. Світ поводився дивно, зате чесно. І Надя відчула: у неї тепер так — може бути дивно, зате чесно.
У новій квартирі першу ніч вона майже не спала. Вітер торохтів кватиркою, сусіди грюкали дверима. Надя заварила чай, сіла на підлогу серед коробок і розгорнула фотоальбом: першокурсниця з рудим волоссям, мама в простій сукні, Роман у вишиванці. «Це було, — подумала, — а тепер буде інакше».
Наступного дня у коридорі юрконсультації вона зіткнулася з Ковалем. Він притискав до грудей папки, м’яв у пальцях шапку.
— Я… перепрошую, — сказав він. — Мене затисли. Я зробив дурницю.
— Ви зробили злочин, — відповіла Надя. — Але дякую, що сказали правду.
У вихідні Роман зайшов до неї вперше за довгий час. Стояв на порозі у чужій куртці й ніяковів.
— Заходь уже, — сказала Надя.
Вони їли піцу на підлозі й мовчали.
— Я чекав, що мене хтось урятує, — вимовив Роман. — А ніхто не винен мені рятувальний круг. Його треба змайструвати самому.
— Для початку — перестань робити дірки у човні, — усміхнулася вона.
Він дістав з кишені зім’ятий аркуш.
— План виплат. По трошки, але стабільно. Борис погодився.
— Приймається, — сказала Надя і поставила підпис поруч — як свідок перемін.
Наступного тижня вона зустріла Максима біля метро. Він зупинився за два кроки.
— Ти добре виглядаєш, — сказав він. — Виявилося, що без мами я можу зварити кашу і не померти.
— Вітаю, — відповіла Надя.
— І… дякую, що не повернулася. Інакше я б залишився хлопчиком.
Вона посміхнулася. Коли він пішов, стало легко.
Того вечора Надя купила вазон з монстери, поставила біля вікна і сказала: «Рости». У шухляду поклала аркуш із першого дня в новій квартирі й додала рядок до списку мрій: «Садити» — щоб речі в її житті не лише трималися, а й росли.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
